3. Устрій сучасної держави

Форма держави постає через її формотворчі фактори, якими виступають форма

державного правління, форма державного устрою та політичний режим.

Важливим компонентом, який визначає форму держави, є форма державного правління.

Форма державного правління - це спосіб організації верховної влади, процедура утворення політичних інститутів і встановлення норм їх взаємовідносин із населенням.

Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства.

Існують дві форми державного правління: республіканська і монархічна.

Монархія (від гр. «єдиновладдя») — це форма правління, за якої влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави — монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра тощо).

Головні ознаки монархії: монарх — головне джерело влади і права; влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархії класифікуються на обмежені (конституційні, парламентські) та необмежені

(абсолютні).

Сучасний монархічний лад є в п'ятдесяти країнах світу: у понад десяти розвинених країнах і в понад двадцяти країнах, які звільнились від колоніалізму. Абсолютні монархії (Катар, Саудівська Аравія, Оман, Брунею); і теократичні (світська влада в руках духовенства - Ватикан); конституційні (парламентські) монархії (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.); дуалістичні монархії (влада між монархом і парламентом: Йорданія, Бахрейн, Кувейт, Марокко).

Абсолютна монархія (лат. absolutes - безумовність, необмеженість) - це максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада зосереджена в руках монарха.

Конституційні, або парламентські монархії характеризуються тим, що коронована особа є главою держави, вважається її символом, уособленням єдності нації. Як суб'єкт влади в державі може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони, її іменем чиниться правосуддя, вона представляє державу на міжнародній арені, призначає главу уряду та міністрів, однак робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, що здобули більшість у парламенті. Хоча державне управління в конституційних монархіях здійснюється від імені корони, уряд тут формується парламентським шляхом.

У дуалістичній монархії повноваження монарха є обмеженими в законодавчій сфері, проте достатньо широкими у сфері виконавчої влади. Парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархій має тенденцію до переростання в конституційні монархії або в республіки.

Республіка (від лат. «суспільне діло») — це форма правління, за якої голова держави є виборним і змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу.

Головні ознаки республіки: джерелом влади в республіці є народ; влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями.

За способом формування державних органів і принципами взаємин між ними вирізняють

президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

1. Прямий мандат народу, яким наділений президент (лат. praesidens - той, що сидить попереду) у президентській республіці, дозволяє йому та його урядові діяти незалежно від законодавців, зосереджувати широкі повноваження в окремих структурах виконавчої влади, що надає врядуванню оперативності й дієвості. Самостійність уряду президентської республіки, його певна незалежність від розстановки сил у парламенті уможливлюють здійснення ним цілісного, якомога менш політично заангажованого й кон'юнктурного державного курсу, проводити його оперативно, не залежати від тривалих парламентських дебатів і голосувань. Президенти, обрані народом на визначений термін, можуть приписувати собі авторитет, що походить із прямих виборів, без огляду на позицію їхньої політичної партії у парламенті.

Президент республіки зазвичай має право вето на закони, що їх ухвалює парламент, хоча й не може достроково розпустити його. Так само й парламент не в змозі оголосити недовіру уряду і президенту. Статус, роль і авторитет глави держави у президентській республіці обумовлені тим, що він обирається незалежно, окремо від парламенту на прямих і загальних виборах або особливою колегією виборщиків, яких у свою чергу обирає населення.

Президентська система правління спирається на концепцію розподілу влад. Президент як глава виконавчої влади може формувати уряд із представників своєї партії чи блоку, не дивлячись на те, чи має вона більшість у парламенті. Президентська система дає переваги виконавчій владі перед законодавчою. Сам же парламент контролюється верховним судом,

котрий слідкує за відповідністю конституції законам, що приймаються (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сирія та ін.).

У президента президентських республік є адміністративний апарат держави, який часто (особливо в США) має більше влади, ніж сам уряд. Президенти мають також певні прерогативи у призначенні суддів і право амністії.

2. Для парламентської республіки характерним є: формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті; уряд відповідає перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку; його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто є першою керівною особою в державі; може бути президент із обмеженими прерогативами.

Перевагою парламентської республіки є те, що, спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні.

Прем'єр-міністр, на відміну від президента в президентській республіці, відповідає перед парламентом. І прем'єр-міністр, і уряд залишаються при владі, доки користуються підтримкою більшості. Тому, як правило, уряд формується на партійній основі, а прем'єр-міністром стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Нині проступає тенденція концентрації влади в руках прем'єр-міністра і наближення його прерогатив до прерогатив президента в президентській республіці.

Парламенту належать пріоритетне право роботи над законодавством і бюджетом, функція контролю над урядом. Правом політичного управління володіє окрема партія чи коаліція, які мають парламентську більшість, із якими пов'язана також виконавча і законодавча влада. Глава держави у такій системі виконує представницькі функції, призначає прем'єр- міністра із лідерів правлячої партії чи коаліції політичних сил. Така система функціонує в Німеччині, Італії, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін.

У парламентських республіках президент (глава держави) може впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, Німеччина).

3. Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Росія, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною підзвітністю уряду — президентові і парламенту. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом з боку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту, призначає прем'єр- міністра, може розпустити парламент і призначити нові вибори, запровадити надзвичайний стан тощо. Водночас парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра через слухання важливих питань, звітів, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани) уряду і президенту (імпічмент).

В напівпрезидентській республіці з'єднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська і в різних країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. Головна риса напівпрезидентської республіки – подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом. Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція.

Україна – парламентсько-президентська республіка.

Форма державного устрою - це територіально-організаційна структура держави, розподіл державної влади та державного суверенітету між центром і окремими складовими частинами держави.

Виділяють три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

1. Найпоширенішим видом територіально-політичної організації суспільства є унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада цілком зосереджена в центрі, а складові (департаменти, області, воєводства тощо) не

мають ознак політико-державної самостійності, а є тільки адміністративно-територіальними одиницями. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдина система законодавства, правова і грошова системи, єдине громадянство. Усі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без політичної самостійності, але є автономними в господарчій і соціально-культурній сферах. Унітарні держави — це Польща, Угорщина, Україна, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін.

Унітарна держава характеризується простотою устрою єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.

Для цілого ряду унітарних держав характерна наявність певної автономії для вхідних в їхній склад створень. Деякі з цих автономій створені за історико-географічною ознакою (більшість областей Італії і Іспанії), по національно-територіальному (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія - союзні території і округи).

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).

Федерація - це союзна держава, до складу якої входять державні утворення, що наділені юридичною та політичною самостійністю (штати, республіки, кантони, землі), для яких характерні національні, соціально-економічні, територіальні відмінності.

2. Принцип федералізму полягає у розмежуванні компетенції федеральної центральної влади та владних повноважень суб'єктів федерації. Цей принцип означає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерації. Суб'єкт федерації володіє установчою владою, має право приймати власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони отримують безумовний характер. У конституціях федерацій розмежовуються компетенції федеральних і місцевих органів влади. До сфери компетенції центральної влади належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, фінансів, оподаткування, організації структури та діяльності вищих органів влади, зовнішньої політики, оборони країни та ін.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Сьогодні федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика, Росія, США та ін. Федеративні держави мають у своєму складі різну кількість суб'єктів федерації.

Федерація як форма територіального устрою держави показала свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.

Конфедерація є союзом суверенних держав, що створюється для досягнення конкретної загальної мети

3. Фактично — це союз декількох незалежних держав, які об'єднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, розв'язання економічних, енергетичних, транспортних проблем тощо). Для здійснення узгодженої політики конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають сили безпосередньої дії та повинні затверджуватися центральними органами влади країн-членів. У конфедерації немає єдиного вищого законодавчого органу, єдиного громадянства; країни-учасниці самостійно здійснюють міжнародну діяльність, можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.

Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і звичайно еволюціонує в федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787рр.), Швейцарії (до

1848г.), Германію (1815 – 1867рр).