38.Композитор м. Лисенко та його твори.

Основний внесок М.Лисенка в національну культуру становить збирання скарбів народної музики, дослідження та опрацювання їх, повернення їх народові "у вишуканій мистецькій оправі" і розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови.

Перші кроки в музиці робить М.Лисенко як піаніст — спочатку в київських пансіонах Гедуена і Вейля, де вчиться у чехів К.Нейнківча та надзвичайно популярного київського педагога і виконавця Паноччіні (Алоїзія Поноцного). Далі — в харківській 2-й гімназії його вчителями стають Й.Вільчек і відомий російський піаніст і композитор Микола Дмитрієв. У Харкові юний Лисенко починає навіть концертувати в камерних зібраннях (і як соліст, і в ансамблі з викладачами і співучнями) в домі попечителя Харківського навчального округу Федора Голіцина. Концертну діяльність як піаніст М.ВЛисенко вестиме таким чином з 14-15 років до кінця життя, близько 55 років.

Тож не дивно, що блискуче закінчивши університет і захистивши у 1865 р. кандидатську дисертацію, М.Лисенко все ж обирає музику і, заробивши трохи грошей, їде у 1867 р. до Лейпцизької консерваторії. Вступивши до неї як піаніст, він одночасно слухає лекції з теоретичних дисциплін і композиції у провідних німецьких професорів. Обмеженість фінансових можливостей (після скасування кріпацтва Лисенки потрапили в таку скруту, що Миколу навіть виключали на другому курсі з університету через несплату за навчання) змушує його осягнути консерваторський курс за 2 роки. М.Лисенко стає першим в Україні і одним з небагатьох серед свого покоління композиторів Російської імперії, хто мав європейську професійну освіту.

Понад 90 разів звертався композитор до віршів Кобзаря, інтерпретуючи їх то як солоспіви (іноді цілі розгорнуті вокальні сцени, як, скажімо, "Молітесь, братіє, молітесь" із поеми "Гайдамаки"), то як розгорнуті кантати на зразок "Б'ють пороги" чи "На вічну пам'ять Котляревському", то як хори а сареііа або в супроводі фортепіано чи оркестру як (Іван Гус), то як вокальні ансамблі. Деякі твори з Лисенкової "Музики до "Кобзаря" майже від самого їх створення стали справді народними піснями, зокрема "Ой, одна я, одна як билинонька в полі" чи "Садок вишневий коло хати". Поезія Т.Шев­ченка, ніби вінок, обрамлює творчість М.Лисенка. Маючи вже деякий серйозний творчий доробок, як Опус №1 позначив він "Заповіт", написаний у Лейпцигу (1868) на прохання Львівського т-ва "Просвіта", а останнім твором композитора, написаним буквально в переддень смерті, є хор "Боже, нашими ушима чули твою славу" ("Псалом Давидів").

Вокальні твори написав М.Лисенко і на тексти інших поетів, один з них — російською мовою — "Признание" на 4 рядки з вірша С.Надсона. Ця мініатюра була подарунком на останній день народження тяжко хворого поета, який мешкав на дачі в Боярці поруч з Лисенками. Окремо у спадщині Лисенка слід відзначити і перший в українській музиці вокальний цикл (13 солоспівів і 2 дуети) на вірші Г.Гейне в українських переспівах Лесі Українки, Максима Славинського, Людмили Старицької-Черняхівської та самого М.Лисенка. Саме до цього циклу належить один з найвідоміших у світі його творів — дует "Коли розлучаються двоє".

Вокально-хорова спадщина М.Лисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на Шевченкові тексти, включає і 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів. Причому два з них — "Жалібний марш" на слова Лесі Українки і кантата "До 50-х роковин смерті Т.Шевченка" — також присвячені Кобзареві.

Наприкінці життя — у 1908 р. — М.Лисенко очолює першу легальну українську громадсько-політичну організацію "Київський український клуб" та засновану в 1906 р. першу всеукраїнську організацію — "Об'єднаний комітет по спорудженню пам'ятника Т.Г.Шевченку в Києві", на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу. Останньою акцією в цій Лисенковій роботі було відзначення 50-х роковин смерті Т.Шевченка. Через утиски з боку царської адміністрації на чолі з київським генерал-губернатором В.Трєповим і міністром внутрішніх справ Російської імперії П.Столипіним заходи було перенесено з Києва до Москви. Нас­лідком цього стало відкриття поліційної "Справи про закриття Київського українського клубу" та "притягнення членів ради старійшин на чолі з учителем музики Миколою Віталійовичем Лисенком до кримінальної відповідальності за протиурядову діяльність". Через 4 дні після оголошення цієї постанови М.В.Лисенко помер від сердечного нападу.

Одним із пунктів звинувачення щодо М.В.Лисенка була його широка просвітницька, в тому числі хорова діяльність. Сергій Єфремов у некролозі "Інтимна сила" (газета "Рада", 29.10.1912) напише, що "мистецтво, з легкої руки небіжчика, було ніби тим передовим загоном, авангардом українства, що підготовляв дорогу іншим національним формам і домаганням".

Взагалі М.Лисенко, де тільки міг, намагався згуртувати людей, особливо мистецьку молодь, довкола національної ідеї. Так було і з Київським літературно-артистичним товариством. Відкрите у 1895 р. як форпост російської культури, воно потроху перетворилось на центр пропаганди української ідеї та національної культури, за що і було закрите у 1905 р.

З цією ж метою виник з легкої Лисенкової руки гурток "Молода література", більш відомий як "Плеяда молодих українських літераторів", котрий дав путівку в життя Лесі Українці, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Максиму Славинському, Сергію Єфремову, Володимиру Самійленку та багатьом іншим талановитим письменникам і громадським діячам початку XX ст.Не меншою за впливом на розвиток української культури була і театральна діяльність М.Лисенка. Він є одним із фундаторів українського професійного театру, в т. ч. й оперного.

М.В Лисенко написав 11 опер, а співпрацюючи з трупами корифеїв українського театру, він уклав музику ще до 10 драматичних вистав. Історії створення і постановок опер М.В.Лисенка досить різні. Так, без достатніх підстав вважається оперою "Андрішіада" — власне, компіляція популярних мелодій із класичних опер та оперет, такий собі "капусник", створений на лібрето М.Старицького і МДрагоманова з приводу видання директором 1-ї київської гімназії Андріяшевим горезвісного "На­родного календаря".

Головне своє дітише — оперу "Тарас Бульба" — композитор так на кону і не побачив, незважаючи на пропозицію П.І.Чайковського сприяти постановці її на московській сцені. Натомість надзвичайною популярністю користується й досі "Лисенкова" "Наталка Полтавка", якої він фактично не писав. Композитор зазначає у передмові до першого видання (1886), що лише "уклав клавір" із найпопулярніших мелодій, які використовувались в улюбленій ще з часів І.Котляревського "народній виставі". Себто М.В.Лисенко написав розгорнутий фортепіанний супровід та вступ до "Наталки Полтавки". Питання, чи оркестрував сам Лисенко цю оперу досі залишається відкритим, в усякому разі про існування Лисенкового автографа партитури ніхто не згадує.

Решту великих опер: коміко-ліричну, фольклорну "Різдвяна ніч", феєрію "Утоплена", народну музичну драму "Тарас Бульба", оперу-сатиру "Енеїда" — композитор оркестрував сам. У клавірі до нас дійшли три перші українські дитячі опери "Коза-Дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна", феєрія "Чарівний сон", опера у 2-х діях "Сапфо" і остання опера-хвилинка "Ноктюрн". Незакінченими залишились "Гаркуша", "Маруся Богуславка", "Відьма", "Літньої ночі". З останніх листів композитора дізнаємось, що він почав був працювати над балетом. Оперна спадщина М.Лисенка продовжує своє сценічне життя і сьогодні в різних редакціях, потреба яких обумовлена насамперед тим, що при всій своїй талановитості Лисенко все ж не був "симфоністом", чого не змінили навіть два роки навчання (1874—76) у Петербурзі у М.А.Римського-Корсакова. Можливо, до цього спричинилось і те, що М.ВЛисенку дуже мало доводилось працювати з оркестром.

Натомість у хорових творах і в хоровому диригуванні Лисенко досяг неперевершених у його час вершин. Досить згадати таку перлину хорового поліфонізму як "Туман хвилями лягає" з опери "Утоплена". Хоровими диригентами і композиторами стали і його найталановитіші учні — Олександр Кошиць, Кирило Стеценко, Яків Яциневич.

Один із кращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко залишив понад 50 фортепіанних творів. На Різдвяні свята 1867 р. студент лейпцизької консерваторії МЛисенко з величезним успіхом представив у Празі в залі "Умелецької бесіди" власні фортепіанні аранжування 10-ти українських народних пісень. На жаль, до нас дійшла лише одна з них — "Гей, не дивуйте, добрії люде, що на Вкраїні повстало". Лейпцизьку консерваторію закінчив він блискучим виконанням 4-го Бетховенського концерту для фортепіано із оркестром з власною каденцією, про що з повагою писали німецькі часописи. М.В.Лисенку належать перші в українській музиці фортепіанні рапсодії "Золоті ключі" (1875) та "Думка-шумка" (1877). В доробку його є прелюди, вальси, ноктюрни, мазурки, марші і полонези, пісні без слів. Особливо виразно звучали ці твори у авторському виконанні. Л.Старицька-Черняхівська писала, що зі смертю Лисенка його фортепіанні твори "вмерли наполовину". Ні до кого іншого прирівнять його гру не можна було. Я, наприклад ніколи не чула кращого виконання "Аиfschwung'а" ("Пориву") Шумана. Коли ж він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне — якесь євшан-зілля. В його грі оживали тисячоліття і чулась глибока, сива, слов'янська старовина. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи, з гордим поглядом, він цілком перевподоблювався. В житті лагідний, ласкавий, за роялем — Віщий Боян".

Але найвищою нагородою М.Лисенку є, мабуть, не просто данина пам'яті і шана нащадків, а те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, котрі утверджують духовну велич Людини і Народу. Перший з них — "Вічний революціонер" (1905) на вірші І.Франка (довго і безпідставно експлуатований радянською владою, хоча славить гімн революцію духовну, а не комуністичний переворот). Другий — "Дитячий гімн" на вірші О.Кониського (1885), всесвітньо відома тепер "Молитва за Україну" — "Боже Великий, Єдиний!", яка з 1992 р. затверджена офіційним гімном Української православної церкви (Київський патріархат), а наприкінці XX ст. стала другим державним гімном незалежної України.