48.Охарактеризуйте сучасний стан розвитку української літератури.

Окрім діяспорної літератури в українське культурне життя повернулися і літературні традиції Розстріляного Відродження, еміграційного українського національно орієнтованого романтизму і західноукраїнської поезії 1920-х та 1930-х років. Іншими словами до України «повернулися» ті автори, імена яких в радянський період були синонімами політично лайливих визначень типу «буржуазний український націоналізм», «реакційна антимарксистська література» і т.п. Так до України на сторінках своїх книг повернувся ідейний лідер і натхненник поетичної школи пражан Євген Маланюк. Знайшли не тільки своїх читачів і шанувальників, але і дослідників і інші українські поети – Юрій Клен, Олена Теліга, Олег Ольжич. Цьому сприяла і Науково-дослідна фундація імені О. Ольжича, центр якої знаходиться в США. У Києві ж було організовано Видавництво імені О. Теліги. Ще одна характерна риса сучасного українського життя полягає у тому, що літературний процес протікає на декількох рівнях одночасно. Це і різні літературні організації, письменницькі товариства і спілки, клуби літераторів. Це і літературні журнали, часописи і газети, як старі, успадковуванні від радянського періоду, так і принципово нові, котрі виниклі в 1990-і роки. У цій сфері в українській літературі склалася ситуація схожа на ту, в якій опинилися і історичні дослідження.

Старі інституції і прикріплені до них видання в очах значної частини українських інтелектуалів виявилися нерозривно пов'язаними із старим радянським режимом. Наприклад, якщо до початку 1990-х років Спілка письменників була єдиною і найвпливовішою організацією, то після 1991 року вона перестала бути і єдиної і найвпливовішої. Літературні дискусії перемістилися на університетські катедри і в наукові літературознавчі видання, які починали розвиватися в кінці 1980-х років як опозиційно орієнтований самвидав чи виникли в 1990-і роки як вже легальні і незалежні літературні періодичні видання. У такій ситуація стара традиційна періодика не може відновити свій авторитет і продовжує існувати і розвиватися за інерцією. Старі літературні інституції залишаються офіціозними, але їх вплив рік від року скорочується і він незрівняний з тією роллю, яку в літературному житті грають нові об'єднання.

У 1990-і роки література на паперовому носії починає поступатися своїми позиціями виданням нового типу – Інтернет-виданням – в Україні почалася віртуалізація літературного життя і простору. Літературний процес перемістився в Інтернет, а Інтернет-форуми стають ареною для літературних дискусій, потіснивши на задній план традиційні товсті літературні журнали. Нові видання, такі як «Ї. Незалежний культурологічний часопис», «Купало», «Крейда», виниклі в 1990-і роки, і створили свої Інтернет-ресурси раніше і швидше, ніж їх сучасники, що увійшли до сучасного літературного процесу із старого радянського. Тому, вони і направляють розвиток сучасного літературного життя, а ніколи радянські видання, які змогли вписатися в сучасний літературний ландшафт, залишаються на периферії. Така ситуація і формує круг споживачів літератури – молодь і інтелектуали до 40 років орієнтуються на нову інтелектуальну і літературну періодику, а старі видання здаються не дуже привабливими проявами пострадянської архаїки.

У 1990-і роки українська література пережила процес своєрідної регіонализації. Якщо в радянський період центром літературного життя Української РСР було місто Київ – столиця Української РСР, то в 1990-і роки українська література позбулася своєї столиці. Вона стала поліцентричною, регіональною літературою. Львів, який в радянський період пригнічувався і репресувався, став центром європейські орієнтованих національно мислячих українських інтелектуалів. Свої літературні видання і центри виникли в Харкові, Полтаві і інших українських містах.

Література була і продовжує залишатися самою персоніфікованою сферою гуманітарного знання. Хід літературного процесу в сучасній Україні персоніфікований декількома іменами, яскравими фігурами письменників, які залишаються володарями дум або претендують на статус таких серед сучасних українських інтелектуалів. Серед них і старі письменники, які стали класиками ще української радянської літератури або мали статус провідних авторів діяспорної літератури, і ті, хто прийшов в літературу в кінці 1980-х або в 1990-і роки. Вибір фігур, яким автор нижче надасть увагу, суб'єктивний і не демонструє цілісного стану сучасної української літератури.

Борис Олійник увійшов до української літератури ще тоді, коли вона була радянською і залишився в ній, після того, як вона знову стала українською. У 1990-і роки він залишався одним з найбільших письменників, дозволяючи собі критичні зауваження на адресу політичного режиму Леоніда Кучми. Але його поезія, хоча і була національно орієнтованою, вона продовжувала залишатися традиційною, навіть – пострадянською. В порівнянні з іншими українськими поетами авторитет Олійника – це його своєрідна спадщина від радянського режиму. Така ситуація робить його творчість не такою привабливою для сучасного читача. При всьому статусі і офіційності, Олійник – периферія сучасного українського літературного процесу.

Сучасна українська література неможлива і без української критики. Українська критика, подібно всьому літературному процесу, персоніфікована. Вона представлена декількома провідними дослідниками-філологами, які направляють вивчення, як сучасного літературного процесу, так і історії української літератури. Ці українські гуманітарники і інтелектуали, з одного боку, пов'язані із старою радянською традицією літературознавства, а, з іншою, інтегровані в сучасну систему українських студій, маючи розвинені і різносторонні контакти з філологами і істориками української діяспори. Ці зарубіжні українські дослідники в 1990-і роки стали частими гостями в Україні. Взаємний діялог між ними і українськими критиками почав направляти основні напрями розвитку літературно-критичної думки. Примітно і те, що українське літературознавство ґендерно марковано: саме жінки-філологи стали авторами найцікавіших досліджень, тоді як філолги-чоловіки в цьому напрямі від них відстають.

16 жовтня 2004 року дванадцять українських письменників (Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Андрій Бондар, Микола Рябчук, Юрій Винничук, Наталка Білоцерківець, Тарас Прохасько, Юрко Іздрик, Олександр Ірванець, Ірена Карпа, Іван Андрусяк, Василь Кожелянко) обнародували свій відкритий лист «12 українських літераторів проти блатняка Януковича, за - культурного Ющенка. Відкритий лист дванадцяти», де закликали українців віддати свій голос за Віктора Ющенка. Лист, емоційно написаний, був пройнятий тривогою. Хвилювання українських письменників зрозумілі: вони боялися того, що перемога Януковича приведе до необоротних для країни негативних змін – від переслідування української мови до втрати державної незалежності. Українські письменники зробили свій вибір, вибравши В. Ющенка. Я не хочу коментувати цей вибір, щоб показатися упередженим, але він свідчить про те, що українські інтелектуали в усвідомленні самих себе як громадян просунулися набагато далі, ніж, наприклад, письменники в сусідній Росії. Політика і література виявилися нерозривно зв'язані і в незалежній Україні…