26. Квалифікація злочинів

Кваліфікація злочинів - точне встановлення відповідності вчиненого винним СНД складу конкретного злочину, закріпленого в ЗпКВ.

Кваліфікацію розглядають у 2 значеннях:

1. як процес (оцінка діяння, яке заподіяло чи могло заподіяти істотну шкоду, характеризується ознаками протиправності і включає в себе вибір відповідної статті ЗпКВ, обгрунтування її застосування, процесуальне закріплення відповідного висновку);

2. як результат (визначення відповідної частини, пункту статті ЗпКВ, яка передбачає вчинене діяння).

Правильна кваліфікація злочинів - необхідна умова забезпечення законності в боротьбі зі злочинністю. В свою чергу неправильна кваліфікація веде до порушення прав і законних інтересів як держави, так і окремих громадян, перешкоджає нормальному здійсненню правосуддя, підриває авторитет органів розслідування і суду, а в кінцевому підсумку - авторитет держави.

При кваліфікації необхідно в конкретному діянні встановити ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого злочину.

Формула кваліфікації – позначення пункту, частини, статті.

Квалафікація буває:

1. офіційна – має процесуальне закріплення

2. неофіційна – не має процесуального закріплення.

27. Конкуренція норм в кримінальному праві України

Конкуренція кримінально-правових норм є досить поширеним явищем у

правозастосуванні. Адже майже всі законодавчі новели Особливої частини

кримінального законодавства України – норми, якими Кримінальний кодекс

доповнений після введення його в дію – повністю або частково

встановлюють відповідальність за діяння, що й до того були передбачені

цим законом. У процесі кваліфікації злочинів у цих випадках виникають

труднощі, пов’язані з тим, що вчинене діяння передбачається як злочин

декількома нормами водночас. В результаті нетипова ситуація під час

правозастосування – конкуренція кримінально-правових норм. Вирішення

питань, що виникають у зв’язку з такою конкуренцією, потребує з’ясування

сутності цього явища, чого неможливо досягти, не аналізуючи без аналізу

причин його виникнення. Лише так можна подолати певні ускладнення, що

виникають з існуванням цього явища, оскільки з’ясувати причину

виникнення проблеми – наполовину її вирішити.

Попереднє ознайомлення з питаннями конкуренції кримінально-правових норм

наштовхує на думку, що конкуренція – це результат “надлишків” у

законодавстві. І справді, якщо існують дві або більше норми, які

передбачають один і той самий злочин, то в чому полягає соціальний зміст

цього явища? Чи не є воно результатом недосконалості діючої системи

кримінального права і чи не ліпше було б обмежитись виданням таких норм,

які б у жодному разі не збігалися і не “перетиналися” між собою навіть

частково?

Як видається, в існуванні конкуруючих норм є деякий позитивний зміст.

Передусім не виникає сумнівів у необхідності створення таких норм, які

можуть перебувати в конкуренції типу “ціле та частина”. Це пояснюється

тим, що злочинна поведінка різноманітна, має як складні, так і прості

форми, у тому числі й такі, що за окремими ознаками збігаються з більш

складними утвореннями. З цієї причини конструюються так звані складені

злочини.

Але й утворення конкуруючих норм типу “загальна – спеціальна” також може

бути у деяких випадках доцільним. Розвиток кримінального законодавства

не можна уявляти ні як процес постійного узагальнення, створення щоразу

ширших та абстрактних формулювань злочинів, ні, навпаки, як процес

казуїстичного “дроблення” закону на норми, що передбачають окремі

випадки [1, с.247]. Разом з тим розвиток кримінального законодавства

полягає не тільки в уточненні окремих понять та їх визначень або в зміні

казусних норм абстрактними, але в утворенні й зміні спеціальних норм.

Для посилення боротьби з деякими видами злочинів, які уявляються

найнебезпечнішими в даний момент, або для того, щоб звернути увагу

правозастосовних органів на відмінність характеру і ступеня суспільної

небезпечності деяких видів діянь, законодавець застосовує розробку більш

детальних нормативних приписів на підставі вже створених загальних норм.

Часом достатньо складно визначити характер співвідношення між кримінально-правовими нормами. Так, наприклад, викликало спір співвідношення норм, передбачених ст. 139 КК України "Ненадання допомоги хворому медичним працівником" та ст. 140 КК України "Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником". У літературі відзначається, що ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником є нічим іншим, як невиконання ним своїх професійних обов’язків, тобто склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 139, є спеціальним щодо складу злочину, передбаченого ст. 140, при його вчиненні шляхом невиконання взагалі покладеного обов’язку з надання допомоги хворому, а тому дії винного мають кваліфікуватися у подібних випадках за ч. 2 ст. 139 КК України. Не можемо погодитись із такою думкою. Видається, що норми, передбачені окресленими статтями, не можуть перебувати у конкуренції. Пояснити це можна так: передбачені цими нормами склади злочинів є суміжними. Відповідно до ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичні та фармацевтичні працівники зобов’язані безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях. Тобто законодавство встановлює обов’язок відповідних працівників у всіх випадках, незалежно від спеціальності, часу доби, стану надавати невідкладну допомогу особам, які цього потребують. За порушення цього обов’язку і за наявності інших необхідних умов медичні працівники несуть кримінальну відповідальність за ст. 139 КК України. У разі невиконання медичним працівником своїх професійних обов’язків, які у цьому випадку пов’язані із перебуванням на робочому місці, робочим часом, спеціалізацією, за наявності інших необхідних умов, відповідальність настає за ст. 140 КК України. Тобто, розмежувальною ознакою цих складів злочинів є обстановка їх вчинення. І хоча таке розмежування не випливає безпосередньо з тексту кримінального закону, воно видається єдино можливим.

 

2. Проблемою виявляється кваліфікація суспільно небезпечної поведінки у тих випадках, коли способом вчинення злочинного діяння є самостійний злочин. Особливої складності набуває вирішення такого співвідношення за умови констатації закінченого злочину та незакінченої злочинної поведінки. В літературі з цього приводу відзначається, що у випадку конкуренції норм про закінчений менш тяжкий злочин, вчинений з прямим умислом, й замах (готування. – О.М.) на більш тяжкий злочин скоєне кваліфікується за нормою про відповідальність за замах (готування. – О.М.) на більш тяжкий злочин. Таке твердження є справедливим лише за однієї істотної умови: посягання відбуваються в межах одного родового об’єкта та вчинення самостійного злочину є закономірним та природним етапом розвитку злочинної поведінки. Наприклад, заподіяння тілесного ушкодження при незакінченому вбивстві. Це правило не повинно діяти у випадках, коли злочинець "має вибір" варіантів поведінки при готуванні чи замаху на злочин. Так, готування до зґвалтування, яке вчинене способом незаконного позбавлення волі, необхідно кваліфікувати за сукупністю ч. 1 ст. 14 – ст. 152 та відповідної частини ст. 146 КК України.