3.1. Поняття та види джерел доказів у теорії доказування

Джерела доказів - це певні носії доказової інформації, тобто відомості про факти, які підлягають доказуванню під час провадження у кримінальній справі . Носіями такої інформації можуть бути люди (свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені та ін.) і предмети матеріального світу (предмети, які були знаряддям злочину, зберегли на собі сліди злочину, викрадені цінності тощо).

Види джерел доказів суворо обмеженні законом, і перелік їх не може бути свавільно розширений на розсуд особи, яка провадить дізнання, слідчого або суду. Вони перелічені у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпними. Це: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками уповноважених органів за результатними оперативно-розшукових заходів, інші документи.

Як джерело доказів у процесуальному розумінні може бути використаний тільки такий носій інформації, який, по-перше, передбачений кримінально-процесуальним законодавством; по-друге, отриманий з додержанням встановленої процесуальної форми; по-третє, може бути підданий перевірці й оцінці під час досудового слідства і судового розгляду.

Відомості, отримані з джерел, що не відповідають зазначеним умовам (з анонімних листів), не можуть бути використані як процесуальні докази.

У ряді випадків закон зазначає, який вид джерела повинен бути використаний для отримання відомостей, що мають значення у справі. Наприклад, при встановленні причин смерті або характеру тілесних ушкоджень повинен бути використаний як джерело – висновок експерта (ст. 76 КПК). Результати слідчих і судових дій набувають значення доказів тільки тоді, коли вони відображені у протоколі в порядку, встановленому законом.

Жодне джерело доказів не має наперед встановленої сили, не вважається ліпшим або гіршим.

Кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці й оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні висновків по справі.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тож у ньому застосовуються, зважаючи на специфіку, всі закони та категорії сучасної гносеології. Кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім, з історичним, адже досліджують подію минулого [20, c.145].

Водночас кримінально-процесуальне доказування має і свою специфіку, воно:

-  не має на меті пізнання закономірностей розвитку природи та суспіль­ства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);

-   не може тривати нескінченно, позаяк обмежене процесуальними строками;

-  здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Доказове право - підгалузь кримінально-процесуального права, сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах. До його системи належать:

•  норми глави 5 «Докази» КПК України, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

•        норми-принципи кримінального процесу - вільна оцінка доказів; усебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

•    норми, якими врегульовано права й обов'язки учасників кримінального процесу щодо доказування (наприклад право обвинуваченого, потерпілого й інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих і оперативно-розшукових дій);

•    норми, що регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання й перевірки доказів (глави 12, 14-18,26 КПК України);

•  норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття й обґрунтування процесуальних рішень [47, c.224].

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є встановлення об'єктивної істини. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах: світ може бути пізнано; практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо у Росії після запровадження суду присяжних) унаслідок появи концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення в кримінальній справі.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Проте досліджувана у межах кримінального судочинства дійсність уже стала минулим. Отож, матеріальні й ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім цього, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити нескінченний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, до якого треба прагнути, але не завжди можна досягти (таке значення мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.

Щодо джерел доказів, то в ч. 2 ст.65 КПК України дано їх вичерпний перелік. Вказана стаття відносить до джерел доказів наступні: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші документи. Деякі автори вважають, що перелічені в ч. 2 ст. 65 КПК України джерела доказів точніше було б називати процесуальними доказами, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації. В процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах допустимо використовувати у кримінальному процесі як докази.

Міхєєнко М.М. зазначає, що неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК України формі, не викладено у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитися у справі. Перелічених же осіб точніше було називати носіями можливої доказової інформації [30, c.81].

Поділяє дану думку і Тертишнік В.М. Він зазначає, що слід розмежовувати джерела та носії доказів. Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому. Під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу [42, c.130].

Для того, щоб визначити певне поняття матеріальних джерел доказів, можна зазначити, що інформація, первісним джерелом якої виступає подія злочину, поширюється на ті носії, з якими ця подія зіткнулася (особи, предмети), звідки, у свою чергу, вона може поширюватися і на інші носії. Зазначені носії, з яких може здобуватися інформація під час провадження в кримінальних справах, можна назвати матеріальними джерелами доказової інформації.  У свою чергу, джерела доказів, які створюються під час провадження в кримінальній справі з додержанням процесуальної форми, слід називати процесуальними, щоб підкреслити відмінність останніх від матеріальних джерел доказової інформації.