1.2. Класифікація доказів, які використовуються під час кримінального розслідування

На цей час у науці кримінально-процесуального права існує декілька класифікацій, які розділяють докази за різними підставами та ознаками. Однак Загальновизнаним є такий поділ доказів:

• стосовно предмета обвинувачен­ня на обвинувальні та виправдувальні;

• за джерелом формування — на первісні та похідні;

• залежно від відношення до предмета доказуван­ня — на прямі та непрямі;

• за механізмом їх формування — на особис­ті та речові.

Докази поділяються на обвинувальні та виправдувальні щодо того обвинувачення, яке становить предмет розслідування та розгляду в певній справі. Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні залежить від змісту одержаних даних. Обвинувальними є докази, які викривають обвинуваченого або обтяжують його покарання. До них належать докази, на яких ґрунтується обвинувачення або які встановлюють обставини, що обтяжують покарання обвинуваченого [19, c.33].

Виправдувальними є докази, які спростовують обвинувачення, встановлюють невинуватість обвинуваченого або меншу його винуватість, а також докази, які встановлюють обставини, що пом’якшують покарання. Алібі є прямим виправдувальним доказом.

Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні є умовним. Не слід вважати, що одні докази є тільки обвинувальними, а інші - завжди тільки виправдувальними. Трапляється, коли одне й те ж джерело доказів за своїм змістом в одній частині - обвинувальне, а в іншій - виправдувальне. Таким доказом буде, наприклад, показання свідка, який стверджує, що бачив, як обвинувачений наніс ножем поранення потерпілому, і водночас зазначає, що обвинувачений - тиха і стримана людина, вчинив злочин тому, що був ображений потерпілим [20, c.135].

Деякі докази можуть мати взагалі нейтральний характер: вони не викривають і не виправдовують, а тільки встановлюють деякі обставини вчиненого діяння, наприклад, місце й час його вчинення. Але й такі докази за відомих умов набувають обвинувального або виправдувального характеру.

Підставою для відмежовування первісних від похідних доказів є наявність проміжного носія доказової інформації одного і того ж виду. Так, похідними доказами є копії документів, виготовлені на місці події відбитки слідів та ін. Принцип безпосередності кримінального про­цесу зобов'язує слідчі та судові органи користуватися первісними доказами, оскільки зміна носія доказової інформації може мати своїми наслідками перекручення (незбереження у первісному вигляді) відо­мостей про подію злочину. Це, однак, не означає, що у кримінальному процесі відкидаються похідні докази. Коли використати первісний до­каз з тих чи інших причин неможливо, то похідний доказ у таких ви­падках може замінити собою первісний [21, c.345].

Якщо свідок показав будь-що зі слів іншої особи, то ця особа повинна бути допитана як свідок. Таким чином, похідний доказ замінюється первинним. Якщо до справи приєднана копія документа, який має значення доказу, то повинен бути витребуваний і приєднаний до справи дійсний документ.

У більшості випадків, доказова сила доказу зменшується по мірі віддалення його від первинного джерела відомостей про доказовий факт. Наприклад, якщо свідок дає показання про якийсь факт зі слів іншої особи, це показання менш доброякісне, ніж показання свідка, який безпосередньо сприймав цей факт. Якщо свідок дає показання зі слів іншої особи, яка сама цей факт також не сприймала, а чула про нього від третьої особи, ці показання будуть ще менш доброякісними [3, c.79].

Похідні докази мають деколи суттєве значення для правильного вирішення справи, а саме:

- похідні докази можуть служити необхідним засобом для виявлення первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, про які довідався від іншої особи. Це похідний доказ, але з нього слідчий і суд взнають про особу, яка ці факти безпосередньо сприймала і допитують цю особу як свідка;

- похідні докази можуть служити засобом перевірки первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, які він сприймав особисто. Це первинний доказ. Але якщо є дані, що свідок про ці факти розповів іншій особі, ця особа повинна бути викликана і допитана як свідок для того, щоб таким чином перевірити, чи те саме говорив перший свідок в приватній бесіді, що він показав на допиті, чи щось інше. Якщо свідок на допиті виклав якийсь факт інакше, ніж в бесіді, ця обставина може мати суттєве значення для оцінки його показань;

- похідні докази можуть замінити первинні докази, якщо останні втрачені, недоступні для слідчого. Наприклад, у справі про вбивство потерпілий перед смертю назвав присутнім особам прізвище вбивці. На допиті свідки показали, що потерпілий назвав прізвище вбивці. Без сумніву, що це похідні докази, але вони дуже суттєві і необхідні, оскільки на даний момент неможливо отримати показання потерпілого через його с смерть [22, c.119].

Якщо дійсний документ, який має значення для справи, знищений або загублений, доводиться користуватися його копією.

Поряд з цим слід вказати на низку фактів, які не можуть служити побічними доказами винуватості обвинуваченого, але іноді помилково приймаються як такі:

- факти, які аналогічні фактам даної справи, але не перебувають з ними у причинному зв’язку (наприклад, подібність способу вчинення злочину у даній справі зі способом вчинення злочину в інших аналогічних справах);

- факти, що характеризують обвинуваченого з негативного боку (наявність попередньої судимості, аморальна поведінка);

- поведінка обвинуваченого на слідстві і в суді щодо його справи [23, c.145].

Відмова обвинуваченого давати показання, протиріччя в його показаннях, посилання на факти, які не підтверджуються, - все це може свідчити, що обвинувачений обрав неправильні методи свого захисту, проте не доводить винуватість обвинуваченого.

Інакше кажучи, при провадженні в кримінальній справі треба намагатись користуватись першоджерелами. Але й похідні докази можуть бути цінними засобами процесуального дізнання, корисними при перевірці повноти, правильності першоджерел [24, c.115].

Стосовно предмета доведення докази діляться на прямі й непрямі. Розподіл доказів на прямі й непрямі засновано на тім, що одні з них містять відомості про обставини, що становлять предмет доведення, інші – про так звані «проміжні», «допоміжні» факти. Прямі – це такі докази, у змісті яких відбитий хоча б один з елементів предмета доведення, хоча б одне з обставин, перерахованих у ст. 73 КПК. Непрямими є всі інші докази. У побічних доказах немає відомостей про подію злочину, провині, обставини, що характеризують особистість обвинувачуваного, характері й розмірі збитку. Інформація, що перебуває в них та має відношення до справи, лише допомагає встановити обставини, що підлягають доведенню. Прямими доказами є такі фактичні дані, які містять інформацію про обставини, що входять у предмет доведення, а непрямі – містять інформацію про побічні факти, з яких можна зробити висновок про шукані в справі фактах

Прямими називаються докази, які служать безпосередньо встановленню обставин, що підлягають доведенню в справі. Це насамперед подія злочину, факт здійснення його певною особою, винність цієї особи у вигляді наміру або необережності, тобто обставини, що утворять головний факт. Але й обставини, що зм’якшують або обтяжують відповідальність, як і всі інші, перераховані в ст. 73 КПК, можуть з’ясовуватися за допомогою прямих доказів [25, c.189].

Прямі докази вказують на здійснення особою злочину або виключають його причетність до нього. Обставини, зазначені в п. 1, 2 ст.73, дають підстави для відповідей на питання, поставлені в п. 1, 3, 4 ст. 299. Показання обвинувачуваного, що визнає свою провину й пояснює, по яких мотивах, коли, де й при яких обставинах він вчинив злочин, є прямим доказом. Прямим доказом є показання свідка про те, як обвинувачуваний наносив удари потерпілому. При використанні прямих доказів завдання полягає тільки у встановленні їхньої вірогідності (тобто треба встановити, чи говорить обвинувачуваний, свідок правду), тому що значення повідомлених відомостей для встановлення предмета доведення тут очевидно. Для встановлення вірогідності доказу кожне з них повинне бути розглянуте в сукупності всіх доказів. Ніяких переваг у силі прямий доказ не має, тому неприпустимо вважати «головним» доказом, «царицею» доказів такий прямий доказ, як визнання обвинувачуваним своєї провини [26, c.484].

Найважливіша відмінна риса прямих доказів полягає в тому, що в їхній зміст входять самі обставини, що підлягають доведенню, у вигляді безпосередньої інформації про їх. Обвинувачуваний розповідає про те, як він готовив і вчиняв злочин, свідок – очевидець злочину дає показання про дії обвинувачуваного й потерпілого в момент злочину й т.д. У всіх таких випадках ми маємо справу із прямими доказами, коли фактичні дані, повідомлювані тими або іншими особами, прямо й безпосередньо вказують на одне або кілька обставин, що підлягають доведенню в справі в остаточному підсумку, що входять у головний факт

Непрямими називаються докази, які служать установленню проміжних фактів, на підставі сукупності яких робиться висновок про існування або не існування обставин, що підлягають доведенню в справі (головного факту) [27, c.261].

Побічні докази містять відомості про факти, які передували, супроводжували або випливали за встановлюваною подією й по сукупності яких можна зробити висновок про те, чи мало місце подія злочину, винний або не винний обвинувачуваний. Так, при розслідуванні справи про вбивство на підставі побічних доказів (приналежність обвинувачуваному ножа, яким зроблене вбивство, виявлення на місці здійснення злочину слідів взуття обвинувачуваного, установлення неприязних відносин обвинувачуваного й потерпілого й інших фактичних даних) формується висновок слідчого, суду про здійснення обвинувачуваним даного злочину. Шлях установлення обставин справи за допомогою побічних доказів більше складний, чим при прямих доказах

За допомогою побічних доказів установлюються не самі обставини, які перераховані в ст. 73 КПК, а лише пов’язані з ними факти, аналіз яких у сукупності може привести до висновку про існування або не існування цих обставин [5].

Наприклад, у справі про крадіжку особистої власності обвинувачуваний винним себе не визнав, але є показання свідка, що бачив, як обвинувачуваний направлявся до місця, де відбулася крадіжка, безпосередньо перед злочином; при обшуку в житло обвинувачуваного знайдена частина викрадених речей, що зафіксовано в протоколі обшуку; у житло потерпілого, де відбулася крадіжка, знайдені відбитки пальців обвинувачуваного, що підтверджується протоколом огляду місця події, речовинним доказом і висновком експерта. Жодне із цих доказів саме по собі не може служити підставою для висновку про те, що злочин зробив обвинувачуваний. Кожне з них допускає різні, багатозначні тлумачення в частині відносини його змісту до доказуваних обставин

При користуванні прямими доказами для встановлення підлягаючому доведенню обставин досить упевнитися в доброякісності їхнього джерела, переконатися у відповідності їхнього змісту дійсності, щоб зробити висновок про існування шуканого факту. При користуванні ж побічними доказами потрібно не тільки переконатися в доброякісності джерел доказів і вірогідності відомостей, що утворять їхній зміст, але й проробити складну роботу з формулювання правильних висновків із сукупності цих даних [28, c.343].

Користування побічними доказами ускладнюється тим, що зв’язок їхнього змісту з підлягаючому доведенню обставинами не очевидна, а кожне з них допускає неоднозначне тлумачення значення його для висновку із приводу доказуваних обставин. Однак немає підстав протиставляти прямі й побічні докази. Установлення істини в справі в багатьох випадках відбувається на підставі використання й прямих і побічних доказів, що взаємно доповнюють друг друга.

При доведенні за допомогою побічних доказів треба:

- по-перше, установити, чи достовірні відомості, які стали відомі слідчому, суду (чи говорить свідок правду про наявність неприязних відносин між обвинувачуваним і потерпілої, чи дійсно на ножі були відбитки пальців обвинувачуваного й т.д.);

- по-друге, визначити, чи зв’язані відомими відомості, що стали, зі здійсненням злочину обвинувачуваним (наприклад, обвинувачуваний міг бути в неприязних відносинах з потерпілої, але це не спричинило яких-небудь злочинних дій з його боку; на місці злочину виявлені відбитки взуття підозрюваного, але це не виходить, що він був на місці злочину, тому що його взуття могло надягти інша людина й т.п.).

Тому при використанні побічних доказів важливо встановити не тільки яка-небудь обставина, але й об’єктивний зв’язок цієї обставини із установлюваними в справі фактами. Форми цього зв’язку можуть бути різні (зв’язок причинний, часова-просторово-тимчасова, зв’язок відповідності й ін.).

Маючи у своєму розпорядженні непрямі докази в справі, треба перевірити їхній зв’язок з доказуваною обставиною, щоб виключити випадкове стікання обставин

З наведеної характеристики побічних доказів випливають наступні правила їхнього використання:

а) побічні докази приводять до достовірних висновків у справі лише у своїй сукупності;

б) побічні докази повинні бути об’єктивно зв’язані між собою й з доказуваним положенням;

в) система (сукупність) побічних доказів повинна приводити до такого обґрунтованого висновку, що виключає інше пояснення встановлених обставин, виключає розумні сумніви в тім, що обставини справи були саме такими, як вони встановлені на основі цих доказів [29, c.141].

Побічні докази у своїй сукупності можуть служити підставою для висновку про факти, що входять у предмет доведення. Вони можуть бути використані при перевірці вірогідності прямих доказів, заповнювати їхні пробіли, указувати шлях одержання нових доказів. Побічні докази не можна вважати доказами «другого сорту». Ці докази частіше, ніж прямі, зустрічаються при розслідуванні й розгляді кримінальних справ і при правильному їхньому використанні приводять до достовірних висновків.

Речові докази займають самостійне місце в системі інших процесуальних джерел доказів, а їхнє використання в кримінально-процесуальній діяльності зростає. При цьому цілком зрозуміло, що мова йде не про заміну речовими доказами інших процесуальних джерел, а про розширення можливостей збирання речових доказів за рахунок застосування засобів і способів, якими раніше не володіли органи розслідування та суду. Для визнання предмета речовим доказом необхідно встановити його зв'язок зі злочином. Відсутність у кримінальній справі відомостей про походження предмета, який визнаний речовим доказом, розриває ланцюг причинно-наслідкового зв'язку, котрий дозволяє зробити висновок про належність певного предмета до розслідуваної події. А іноді породжує сумніви щодо зв'язку цього матеріального об'єкта і вчиненого суспільно небезпечного діяння [30, c.83].

Можливість безпосередньо чи опосередковано встановлювати об­ставини, що входять до предмета доказування, надає фактичним даним 150 значення прямого чи непрямого доказу. Непрямі докази на відміну від прямих дозволяють встановити проміжні факти, на підставі яких вста­новлюються різні елементи головного факту. Головний факт — це поняття збірне. Воно включає такі елементи предмета доказування, як подія злочину та вчинення його обвинуваченим. Залежно від того, які обставини встановлює той чи інший доказ, він може бути прямим в одному випадку і непрямим у другому. Процедура формування кожного окремого доказу дозволяє класи­фікувати їх на показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи [1, c.250].

В цьому підрозділі були розглянуті загальноприйняті виді доказів, які використовуються під час розслідування кримінальної справи. З’ясовано, що всі докази можна поділити на обвинувальні та виправдувальні; на первісні та похідні; на прямі та непрямі;на особис­ті та речові. Такі класифікації дають широку можливість для всебічного аналі­зу, визначення ролі та значення доказів, вибору оптимальних тактичних і методичних прийомів їх збирання, перевірки, дають змогу врахову­вати особливості кожного виду доказів при їх оцінці та обґрунтуванні процесуальних рішень.