1.4. Збирання доказів у структурі кримінально-процесуального доказування

Збирання доказів та їх процесуальних джерел — це врегульована кримінально-процесуальним законодавством (ст. 66 КПК) діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду щодо виявлення і фіксації в процесуальних документах та матеріалах справи слідів злочину та інших подій як доказової інформації по конкретній кримінальній справі. Способами збирання доказів та їх джерел є слідчі, судові та інші процесуальні дії, (витребування документів, проведення ревізій тощо). Збирання доказів провадиться головним чином на стадії досудового слідства. Однак суд, за власною ініціативою або за клопотанням учасників процесу, може доповнити матеріали досудового слідства.

Етапи процесу збирання доказів регламентуються кримінально-процесуальним законом. Основою доказової діяльності є принцип змагальності, який полягає в тому, що функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи відокремлені одна від одної і не можуть покладатися на один і той само орган чи посадову особу. Тобто кожна із сторін самостійно, виходячи із власного внутрішнього переконання, на основі наданих сторонам процесуальних повноважень здійснює доказову діяльність [37, c.25].

Суттєва роль у кримінально-процесуальному доказуванні належить адвокату-захиснику. Це також пов’язано з новими завданнями у процесі доказування по кримінальній справі, які виникають в умовах сучасної України, для якої характерним є зростання професіоналізму злочинності. Інтереси захисту громадян, суспільства, держави від злочинних посягань потребують розвитку, оновлення деяких інститутів і норм доказового права, підвищення їх ефективності під час регулювання суспільних відносин.

Адвокат – це важливий учасник судочинства, на якого законом покладаються функції не тільки з надання юридичної допомоги, а й захисту прав та інтересів осіб, яких захищають. Це означає, що для виконання свого призначення в кримінальному судочинстві захиснику мають надаватися необхідні повноваження. Характер кримінально-процесуальної діяльності і її спрямованість такі, що обмеження насамперед застосовуються до осіб, стосовно яких ведеться кримінальне переслідування (функція обвинувачення). Тобто участь захисника в кримінально-процесуальній діяльності без наділення його можливості брати участь у розслідуванні стає безпредметною. Із цього можна зробити обґрунтований висновок, що участь у доказуванні є необхідністю для захисника [38, c.120].

Суть збирання доказів у процесі доказування полягає у формуванні доказової бази (сукупності доказів, спрямованих на підтвердження тих або інших фактів чи аргументів: у кримінальному процесі загалом такими є винуватість чи невинуватість особи). Закон не наділив захисника правом збирати докази, але не обмежує його в можливості отримання інформації, яка може бути використана на захист інтересів його підзахисного, і цю обставину слід ураховувати і реалізовувати в повному обсязі.

Відмінність між практичною діяльністю зі збирання та перевірки доказів і власне процесуальним доказуванням здавна помічається фахівцями. Під доказуванням розуміють саме логічні операції з використання доказів в обґрунтуванні процесуальних рішень перед судом, хоча при цьому вказується на важливу роль процесуального збирання і перевірки доказів.

Доказування деякими науковцями розглядається як установлена законом діяльність органів дізнання й попереднього слідства, прокурора й суду зі збирання, перевірки й оцінки доказів з метою розкриття злочину, викриття особи, яка його вчинила й забезпечення справедливого покарання [39, c. 110].

Досить поширеним є розуміння доказування як інформаційного процесу. Необхідність зняття інформаційної невизначеності щодо обставин конкретної події, злочину, вимагає діяльності компетентних органів з отримання, фіксації, накопичення, зберігання, опрацювання, оцінки та використання відповідної інформації. Така пізнавальна діяльність, що спрямована на встановлення обставин справи та нормативно регламентована, і являє собою доказування з точки зору адептів інформаційної концепції доказування.

Розуміючи усю складність і багатогранність проблемних питань, пов’язаних з процесом доказування, дуже важливо звернути увагу на дослідженні поняття збирання доказів, його структурних елементів та визначенні його місця у процесі кримінально-процесуального доказування.

В. М. Тертишник до складових елементів доказування відносить збирання, дослідження, перевірку й оцінку фактичних даних (доказів), а також використання їх у встановленні істини в справі, обґрунтуванні висновків і прийнятті рішень [40, c.134].

Деякі автори до елементів кримінально-процесуального доказування відносять побудову й динамічний розвиток слідчих версій, обґрунтування відповідних висновків у справі . Слідча версія – є одним зі способів пізнання істини в розслідуванні справи, частиною дослідження (перевірки) й подібно гіпотезі, містить попередню оцінку наявних доказів, дає змогу висувати припущення щодо істини, «підказуючи» шляхи до неї. Разом з тим, як вірно вказує М. М. Михеєнко, побудову (висунення) слідчих версій не можна вважати елементом кримінально-процесуального доказування, тому що версія, як форма мислення, розвитку людських знань, не є процесуальною категорією та не регулюється нормами права. Слідча версія може бути складовою частиною таких елементів доказування, як збирання, перевірка та є, на наш погляд, обґрунтованим фактичними даними припущенням слідчого як про відомі, так і не встановлені обставини, що підлягають поясненню чи з’ясуванню у зв’язку з розслідуванням кримінальної справи.

Н. Н. Єгоров зазначає, що регламентований законом процес доказування складається зі збирання, дослідження (перевірки), оцінки та використання доказів з метою встановлення обставин, які підлягають доказуванню, а також інших обставин, які мають значення для кримінальної справи [41, c.220].

З’ясування структурних елементів кримінально-процесуального доказування дає змогу розкрити зміст і призначення кожного з них при розслідуванні злочинів. Відповідно до чинного кримінально-процесуального закону лише порядок збирання і оцінки доказів регламентовані на законодавчому рівні (ст.ст. 66, 67 КПК України), інші ж елементи процесу доказування законодавець залишив поза увагою. Окрім цього, у кримінально-процесуальному законі відсутнє визначення самого поняття доказування. Це, на думку автора, слід визнати прогалиною.

На цей час серед правознавців не існує єдиної точки зору, яка б об'єднувала усі існуючи визначення. Враховуючи те, що елементи збирання доказів законом не визначені, то різні автори вкладають у це поняття різний зміст.

За думкою О. В. Волинської, збирання доказів являє собою єдність виявлення та фіксації фактичних даних. Ю. К. Орлов виділяє у цьому процесі декілька етапів: пошук, отримання, процесуальне оформлення доказів (фіксацію). С. А. Шейфер говорить, що структура збирання доказів охоплює виконання уповноваженою особою пошукових, пізнавальних, засвідчувальних та правозабезпечувальних операцій. В. М. Тертишник вважає, що збирання доказів полягає у пошуці та виявленні джерел та носіїв доказової інформації, отриманні та закріпленні фактичних даних, які містяться у виявлених джерелах та носіях. За думкою Р. С. Бєлкіна, збирання доказів – це поняття комплексне, яке включає дії по виявленню, фіксації, вилученню та зберіганню доказів. Л. І. Слєпнєва включає у збирання доказів: пошук та виявлення доказів; фіксацію доказової інформації (документування, засвідчення, виготовлення різних копій та ін.); вилучення та зберігання; вивчення доказів (попереднє дослідження у ході слідчих дій за місцем їх провадження, а також у лабораторних умовах; експертне дослідження речових доказів); використання доказів для отримання нової криміналістично-значимої інформації [20, c.181].

Як видно із перелічених точок зору, все залежить від того, хто розглядає збирання доказів – процесуалісти чи криміналісти. Перші звужують змістовну частину збирання, зводячи її до формалізованих операцій; другі – розширюють, включаючи до нього дії, які, як правило, передують формалізованим операціям або супроводжують їх. Але процесуалісти, і криміналісти однієї думки стосовно того, що збирання доказів починається з виконання пошукових операцій, тому, можливо, найбільш вдалою назвою цього етапу буде пошук та виявлення доказів, що підкреслює пошуковий характер дій. Тим більше, що виконанню пошукових операцій передує складна розумова діяльність – моделювання події злочину з метою визначення місць можливого надходження доказів.

Отже, збирання доказів – це комплекс дій спрямованих на пошук та виявлення фактичних даних, які згодом можуть мати доказове значення. Відомо, що будь-яка діяльність, повинна мати власне підґрунтя – знання певних визначених закономірностей. У цьому ж випадку ними виступають закономірності процесу виникнення того, що необхідно відшукати, тобто збирання доказів стає діяльністю свідомою та цілеспрямованою [42, c.105].

Фіксація (закріплення) доказів один із елементів такої складової частини доказування як збирання доказів. Ця думка затвердилась у криміналістичній літературі після її обґрунтування у роботах А. І. Вінберга, який писав, що збирання доказів є сукупністю дій по виявленню, фіксації, вилученню й документуванню різних доказів. Але подібну точку зору мають не всі науковці. Так, дехто з авторів вважає, що фіксація – це не частина збирання доказів, а самостійний елемент доказування.

У науці кримінального процесу закріпилась позиція, що доказування – це вираження пізнавальної та засвідчувальної діяльності суб’єкта доказування. Позиція вчених щодо наявності цих двох сторін процесу доказування однозначна. Що ж стосується проблеми їх співвідношення, погляди на це питання різні. Автори, які розмежовують пізнавальну та засвідчувальну сторони процесу доказування ґрунтують свою позицію на відношенні до них як до якісно різних й послідовно змінюючих одна одну за часовою ознакою сторін: засвідчувальна сторона доказування одержує реалізацію після завершення пізнання. У науці кримінального процесу існує позиція, що засвідчувальний аспект доказування проявляється тоді, коли пізнавальне значення доказування вже вичерпано, тобто після того, як об’єктивна істина вже встановлена й потрібно обґрунтувати, аргументувати висновки, тобто твердження, до яких прийшли основні учасники процесу з урахуванням всієї сукупності доказів. Однак, здається, така думка не зовсім вірна. У процесуальному плані вираженням засвідчувальної діяльності суб’єкта доказування є фіксація доказової інформації. У процесі доказування суб’єкт доказування відшукуючи все нові фактичні дані, що надалі можуть бути використані як докази, фіксує їх у встановленій законом процесуальній формі для подальшої можливості оперування ними, тому говорити на цій стадії розслідування про встановлення об’єктивної істини було б не зовсім вірно. Процес пізнання в стадії збирання доказів не може бути вичерпаний, тому що пізнавальна сторона розслідування по кримінальній справі наявна та реалізується і на подальших стадіях провадження по справі [43, c.64].

Таким чином, при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності не досить сприйняття інформації про подію злочину безпосередньо особою, яка виконує процесуальні дії. Пізнання у ході розслідування характеризується ще й тим, що отримані таким чином знання повинні стати доступними для інших осіб, будь-то посадові особи – прокурор, суддя – або такі учасники кримінального процесу, як свідок, потерпілий, обвинувачений тощо. Тому важливим напрямом є засвідчувальна сторона. Кримінально-процесуальна діяльність спрямована насамперед на закріплення у встановленій законом формі отриманої інформації з метою оперування нею як доказом і сприйняття іншими особами, які приймають участь в кримінальному судочинстві. Збирання і перевірка доказів мають забезпечувальний характер щодо доказування і призначені підготувати для нього якісний матеріал

Із поняттям «збирання доказів» міцно пов’язане також їх використання. Під використанням доказів необхідно розуміти оперування ними з метою доказування. За своїм походженням процес оперування доказами також є логічним процесом, якому властиві всі закономірності логічного мислення. Оперування доказами може полягати в їх застосуванні з метою підтвердження доказанності тієї чи іншої обставини, воно необхідне для перевірки інших доказів, їх дослідження, використання доказів також може виявитися необхідним для отримання інших доказів і встановлення їх джерел.

Отже, використання доказової інформації передбачає її:

• пред’явлення для визнання тієї чи іншої обставини, встановленої у справі, доказаною;

• співставлення з іншою доказовою інформацією по справі з метою дослідження останньої;

• передачу адресату доказування, наприклад від слідчого до суду.

Використання доказів, крім того, передбачає їх накопичення до такої межі, поки на їх основі не сформується впевнення у доказанності вже існуючих положень [44, c.93].

Таким чином, збирання доказів, є елементом кримінально-процесуального доказування, який являє собою врегульовану кримінально-процесуальним законом діяльність уповноважених суб’єктів з виявлення й фіксації у процесуальних документах та додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або інших фактичних даних, які мають значення для встановлення істини у справі.

У завершенні першого розділу слід наголосити найважливіші характеристики поняття доказів. У юридичної науці під доказами слід розуміти всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Таке визначення дає стаття 65 КПК України. Неможливо переоцінить роль доказів під час розслідування, тому що часто саме від них залежить винесення справедливого та адекватного вироку. Усі докази, яки приймають участь у розслідуванні, мають бути достовірними, достатніми та належними. Ці характеристики виявляються під час оцінки доказів, яку слід проводити відповідно з нормативами чинного законодавства. При цьому треба враховувати також положення проекту КПК України.

Докази, які використовуються під час розслідування кримінальної справи, можуть бути класифіковані за будь-якими признаками. У теорії та практиці кримінального процесу прийнято розділяти усі докази на особис­ті та речові за механізмом їх формування, на прямі та непрямі залежно від відношення до предмета доказуван­ня, на первісні та похідні за джерелом формування, на обвинувальні та виправдувальні стосовно предмета обвинувачен­ня.

Важливо також приділяти увагу процедурі збирання доказів, тому що від того, чи правильно вона була проведена, залежить сутність доказів та їхній вплив на хід розслідування.

РОЗДІЛ 2. РЕЧОВІ ДОКАЗИ ЯК ОДИН ІЗ НАЙВАЖЛИВІШИХ ВИДІВ ДОКАЗІВ У КРИМІнаЛЬНОМУ процесі