6.2. Билини:

північноросійська їхня версія

і питання реконструкції

давньоруської та української

Отже, ретроспективно, в історичній перспективі билини вважають залишками героїчного епосу Київської Русі – таким же якимось дивом уцілілим скарбом її, як собори, мозаїки, фрески, ікони та рукописні книги, але скарбом усним.

Київська Русь X–XIII ст. – одна з найбільших країн середньовічної Європи, територія якої включала в себе землі сучасної України, Білорусі, європейської Росії та частини Прибалтики. Населення її складалося переважно із слов'янських племен, але жили вони поруч із фінно-уграми та тюрками. Князі вели свій рід від скандинавського конунга Рюрика, обрусілі нащадки якого правили майже самостійними князівствами, а найродовитіший із цих володарів, за доволі складною системою успадкування (а частіше то був найсильніший, що перемагав родичів у своєрідній громадянській війні, "усобиці"), отримував київський стіл і титул великого князя київського. До державної системи Київська Русь входили Новгород Великий і Псков (великі міста з республіканським устроєм, вони запрошували до себе князів лише як військових керівників), а також тюркські племена торків і "чорних клобуків" (каракалпаків), що утворювали кінну гвардію великого князя.

Влада великого князя київського, як правило, тривала недовго й не передавалася від батька до сина, до того ж (за винятком кількох десятиріч правління хрестителя Русі Володимира I Святославовича та його сина Ярослава Мудрого) реально вона не поширювалася на всю територію Київської Русі. Тому й кульгають порівняння Київської Русі з середньовічними імперіями, як-от із Візантійською або Західною Римською. Тому й не витримала вона спочатку монгольської навали, а потім тиску міцніше збудованих держав-сусідів – Польщі, Литви, Угорщини, які й поділили її південні та західні землі. Решта ж території залишилася під владою Золотої Орди, а з часом на ній утворилася нова, Московська держава – уже як монархія на деспотичний східний зразок.

Навіщо ж студентові ламати голову ще й над билинами, якщо маємо власний національний епос – думи? А якщо й були колись ці билини в Україні, то чому вони, як, наприклад, думи, не дожили до нашого часу? Відповідь на друге запитання набагато простіша: билини щезли в українців так само й у той же приблизно період, як і епічні пісні у французів та давньоанглійський епос. І зникли вони з тих самих причин, що й епос у інших європейських народів: існування архаїчного епосу не відповідала новим умовам життя та новому рівню культурного розвитку, що складалися в Європі з початком доби Відродження.

Справжню наукову проблему утворює не зникнення билин як живого жанру українського фольклору, а той унікальний факт, що сталося не просто зникнення давнього архаїчного епосу (як це було, скажімо, у французів чи німців), а заміна архаїчнішого епосу, билин, на новішій, модерніший, думи. При цьому досить довго в України співалися водночас і билини, і думи – інакше не можна пояснити загадки дуже неповного набору в думах ознак "класичного" епосу, що контрастує з їхньою безперечно епічною природою взагалі. Загадка ця стає зрозумілою, якщо зважити на неповторність ситуації: жанр дум створювався, сюжетний склад їх формувався у стосунку, якщо вжити математичний термін, доповнюваності з давнішим епосом, билинами. Творці нового жанру просто не мали необхідності, наприклад, складати думи про "героїчне сватання" або на інші "романічні" епічні сюжети – просто через те, що такі пісні ще виконувалися в жанровій формі билини.

Сама ж дума розробляє сюжети, билині якраз не притаманні, скажімо, "невільницькі": якщо билинний богатир і потрапляє в полон до ворога-іноземця ("Ілля і Калин-цар", "Соломан і Василь Окулович"), то лише для того, щоб невдовзі його знищити. Не знали билини й окремих сюжетів про самотню смерть воїна в полі: навіть якщо билину й спеціально присвячено містичній "загибелі богатирів", смерть героя завжди при людях.

Але унікальну в історії світового епосу заміну в одному національному фольклорі архаїчної форми епосу на принципово іншу не можна пояснювати лише чинниками культурологічними, естетичними. Коли у XIII–XIV ст. величний Київ назавжди, як здавалося, втратив політичне та економічне значення, а "свого" князя у своїй столиці заступили інокультурні, а частіше й іновірні "государі" в Сараї, Вільні, тоді київський пафос билинного епосу почав сприйматися українцями як політичний анахронізм.

Можна стверджувати також, що в Україні XVI–XVII ст. билини й думи виконувалися співцями-професіоналами, що належали відповідно до різних корпорацій. Зіставимо такі факти. У "Слові о полку Ігоревім" шанобливо згадується Боян, дружинний співець XI ст., що оспівував князів. Деякі билини зображають виключно події двірського побуту, і російський історик Б. О. Рибаков навіть приписує Боянові складання однієї з таких "боярських новел", билину "Соловій Будимирович"¹¹. Папський посол А. Контаріні був 1474 р. в Києві на прийомі в литовського воєводи "Паммартіна" (Мартина Гаштольта), "протягом котрого співали співаки"¹². Століттям пізніше шляхтич Філон Кмита Чорнобильський пише з Орші, з московського кордону, листа до підканцлера Остафія Воловича, де скаржиться, що "з голоду здох на сторожі! Помсти, Боже, господарю гріхопадєніє, хто розумієт! Бо придет час, коли будет надобі Ілії Муравленина і Соловія Будимировича, – прийдет час, колі будет служб наших потреба!"¹³. Як бачимо, себе, ватажка "прикордонників" Речі Посполитої, Філон порівнює з ватажком билинної "застави богатирської", а свого столичного благодійника, людину двірську – з героєм "боярської новели". Узагалі таке влучне пригадування з трьох десятків билинних сюжетів саме сюжету про Солов'я Будимировича (на російській Півночі, до речі, слабо поширеного) здається не випадковим.

Зібрані докупи, ці поодинокі свідчення дозволяють стверджувати, що давньокиївська традиція дружинних співців не відразу щезла в Україні. У литовську добу їхні послідовники продовжували співати вже при дворах таких литовських магнатів, як "пан Мартин", що йому, мабуть, лестили прирівнювання його до колишніх володарів Києва. І навіть після унії Польщі з Литвою, коли українські та литовські аристократи почали швидко полонізуватись, ця двірська версія давньоруського билинного епосу якийсь час була, сказати б, "на слуху" в таких різних і за соціальним станом, і за освітою, і за культурними орієнтаціями людей, як провінційний шляхтич-вояк і його благодійник-урядовець.

Думи ж створювалися зовсім на інше "соціальне замовлення" і, слід це відзначити, яскраво втілюють ментальність цих своїх слухачів. Безсімейне лицарство, яке національне презирство до збирання багатств доводить до абсурду, напівченці, що, ніби дотримуючись євангельського заклику Христа (Мт., 10.10 та ін.), не мають на собі двох одежин, пісники в часи воєнні та безтурботні гультяї в мирні, – ці слухачі дум і у великому пані гетьмані Богдані Хмельницькому хотіли бачити гетьмана голоти, а позаяк було це важкувато, мріяли про гетьмана-"нетягу", тож і придумали собі Феська Ганжу Андибера. Іншими словами, складачі дум орієнтувалися насамперед на запорозьке козацтво.

Лише ці нові народні герої, козаки, могли запобігти (і таки запобігли!) знищенню українського народу, до якого вели постійні напади кримських та ногайських татар і планомірне турецьке завоювання, з одного боку, а з іншого – постійне намагання урядових і католицьких кіл Речі Посполитої змусити українців позбутися свого етносу та прабатьківської віри. Давньоруські ж богатирі не те щоб зовсім були забуті (пам'ять про них збереглася досі в казках, легендах і переказах), але сприймалися народом як постаті дуже давнього, міфічного минулого, пісні ж про них більше вже не співалися.

В Росії перші наукові записи билин належать до середини XIX ст. Якими ж постали тоді билини перед дослідниками?

Це були пісні, що виконувалися соло, як правило, чоловіками і, власне, не співалися, а співучо декламувалися (рецитувалися) на доволі одноманітні мелодії. На відміну від сербських епічних пісень і пізніших дум, виконання билин не передбачало музичного акомпанементу, співцями ж були не "професіонали", як кобзарі та лірники, а звичайні селяни, котрі вчилися співати билини "для душі", щоб було чим розважити родину й сусідів довгими зимовими вечорами. Цім російським селянам і судилося стати останніми виконавцями та слухачами складно побудованих і вишуканих за стилем епічних пісень, які виконувались колись дружинними співцями на розкішних бенкетах у "білокам'яних" князівських теремах і в походах біля вогнищ, скоморохами на міських майданах і святами на "ігрищах" і "братчинах".

Назва "билини" присвоєна, як гадають, цим епічним пісням російськими дослідниками вже в XIX ст.; селяни російської Півночі називали їх "старинами" або "старинками" – так само, як, зокрема, старіші епічні духовні вірші, не розрізняючи ці жанри між собою. Назва підкреслює сприймання співцями та слухачами змісту цих пісень як такого, що належить до сивої старовини.

Билинний вірш неримований, хоч рими інколи зустрічаються. Він має три-чотири наголоси на рядок і, як правило, дактилічне закінчення (клаузулу), тобто останній наголос у рядку звучав на третьому складі від кінця; якщо ж останнє слово в рядку не відповідало цій вимозі, звичайно додавався ще один склад, наприклад: "...по полям, по широки-и-м". Але слід відзначити, що віршовий рядок билини може мати в окремих випадках і гіпердактилічну клаузулу (з наголосом на четвертому від кінця складі), а доволі часто й жіночу (з наголосом на другому складі від кінця)¹⁴. За обсягом билини є найбільшими серед усіх жанрів епічної слов'янської пісенності, а серед билин найдовші так звані контаміновані, тобто з'єднані з кількох пісень про того ж богатиря. Але процес циклізації цим і обмежився, розвиток билинного жанру припинився ще в давній Русі, тож до утворення таких поем, як давньогрецька "Іліада" або киргизький "Манас", справа не дійшла.

Головною ж змістовною ознакою билини, що дозволяє відрізняти її від подібного за формою епічного духовного вірша, є її герой – богатир. Його назва, що стала вже науковим терміном, є запозиченням із тюркських мов (а може й з монгольської, тоді воно з'явилося доволі пізно); йому відповідало давньоруське слово "хоробръ", що в джерелах збереглось у церковнослов'янській формі "храбръ". Кожний з богатирів виступає водночас і як людина з власним характером і долею, і як істота надлюдська, бо має риси героя міфу: наодинці б'ється з ворожим військом, перемагає чудовиськ, а якщо втамовує спрагу, то чарою "в півтора відра". При цьому кожен із них є персонажем не однієї окремої билини, а билинного епосу взагалі, оскільки може виступати як головний герой кількох билин, а згадку про нього билинний співець міг вставити до кожної.

Ще з праць минулого століття йде поділ билин на дві групи – про богатирів "старіших" і про богатирів "молодших". До "старіших" зазвичай відносять Святогора, Вольха Всеславича, Миколу Селяниновича, бо в їхніх постатях відбито найяскравіші риси істот міфічних, напівбогів, важливо також, що оповіді про них не пов'язані з князем Володимиром і його двором. До "молодших" зараховують Іллю, Добриню, Альошу Поповича, Солов'я Будимировича, Дюка Степановича, Сухана, Чурилу Пленковича тощо. Усі вони служать великому князю Володимирові Красному Сонечку, усі ближчі до реалій давньоруської історії. Названий серед них першим Ілля є ніби перехідною ланкою від богатирів "старіших" до "молодших", таке його сприймання співцями підкреслюється й сюжетом билини, в якій Святогор перед смертю передає частину своєї сили Іллі. Водночас саме Добрині епічні співці довірили найархаїчніший подвиг – перемогу над міфічним Змієм. Тому можна погодитися з тими вченими, що вбачають у Добрині постать архаїчнішу за Іллю.

Богатирі живуть у своєрідному "епічному світі", де вічно править сонечко Володимир, князь стольно-київський, у пишному палаці якого вічно продовжується банкет, що з нього богатирі виїздять на свої подвиги. Художній час билини характеризується не лише такою замкненістю, а й певною відокремленістю від часу, що в ньому живе слухач: час билин чітко сприймався як дуже давній, а їхні персонажі та події, у них змальовані, – як такі, що залишилися в далекому минулому вітчизняної історії. Водночас спроби пов'язати сюжети героїчних билин з конкретним подіями історії Київської Русі, а богатирів – з її реальним історичними діячами тієї доби поки що не привели до загальновизнаних результатів. Натомість більшість билинних сюжетів – міжнародні, такі, що їх знаходимо і в епосах інших народів: "бій батька з невпізнаним ним сином", "двобій з чудовиськом", "несправедливе ув'язнення богатиря" тощо.

Билинам присвячено величезну наукову літературу, про них писали дослідники не лише слов'янські, а й усього світу. Досвід дослідження билин українськими вченими узагальнив свого часу М. С. Грушевський у зазначеній праці, російськими та зарубіжними – Г. М. Астахова¹⁵.

Завдання реконструкції епічного "українського репертуару княжої і переходової доби" ще в 20-ті рр. поставив перед собою М. С. Грушев­ський і виконав його у своїй "Історії української літератури" (т. 4, кн. 1). Зроблене видатним істориком і культурологом необхідно переглянути, виходячи із сучасного стану дослідження билин і світового епосознавства. На сучасному рівні нашої науки, ураховуючи світовий досвід генологічних структуральних досліджень, виникає можливість піти далі, спробувавши реконструювати ті версії билинного епосу, що побутували в Київській Русі та згодом в Україні XV–XVII ст., і крім складу сюжетів, відтворити гіпотетичний архетип (сюжетна схема, топоніми, імена та характеристики персонажів і деякі стилістичні конструкції) кожної окремої билини на кожному з цих двох етапів екзистенції давніх билин. Цим сучасна наукова реконструкція й змушена буде обмежитися, хіба що до української версії можна ще буде додати до цього кістяка ще й перелік слів, якими міг користуватися українські виконавці билини у перші "післякиївські" століття історії України. Справа в тому, що усний твір існує лише у вигляді варіантів, тобто конкретних текстів, що звучать при його виконанні. Учений-фольклорист не має у своєму розпорядженні таких варіантів певної української билини, тому він може спробувати відтворити тільки якусь її абстракцію, загальне уявлення про неї на матеріалі, головним чином, російських варіантів.

Що ж до перекладу північноросійських билинних текстів сучасною українською мовою або переробок сучасним "кобзарем" тих же оригіналів у думовому стилі тощо – такі реконструкції, можливо, і справді корисні з погляду популяризації ідеї повернення билин українській культурі, до науки стосунку не мають.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Знайдіть ім'я билинного богатиря.

1. Єруслан Лазаревич.

2. Личарда.

3. Роланд.

4. Ганжа-Андибер.

5. Ходжа Насреддін.

6. Сухан.

7. Микита Кожум'яка.

8. Самійло Кішка.

Відмінникові. Селянство Російської Півночі, що зберегло тексти билин Київської Русі, називало їх...

1. .... піснями.

2. ... билинами.

3. ... старинами.

4. ... старовинними піснями.

5. ... псальмами.

6.З. Билини "Вольга і Микула"

та "Ілля і Соловій Розбійник"

як репрезентанти давньокиївської

епічної традиції

Своєрідність билин як жанру героїчного епосу покажемо на матеріалі двох представників цього жанру – билин "Микула Селянинович" (або "Вольга і Микула") та "Ілля Муромець і Соловій Розбійник".

Намагаючись сформувати уявлення у цілому про першу билину – "Вольга і Микула", ми змушені враховувати, що можемо опертися при цьому лише на нечисленні записи середини XIX – початку XIX ст., і тільки північноросійські. Або ж змушені в даному випадку мати справу з версією билини, що побутувала серед селян Російської Півночі на заході билинної епічної традиції. Обираючи ж для аналізу запис, зроблений В. Ф. Гільфердингом у Кижах 7 липня 1871 р.¹⁶, зважаємо на високий науковий авторитет збирача, але разом з тим – і на особистість виконавця-інформанта. Це був славнозвісний сказитель Т. Г. Рябинін, родоначальник справжньої династії північноросійських епічних співців. При цьому залишаємо за собою й можливість ураховувати також і особливості втілення сюжету цієї билини в інших записах.

Отже, у варіанті Т. Г. Рябиніна билина починається розповіддю про походження й дитинство Вольги. Син дев'яносторічного Святослава, він після смерті батька почав

ростеть-матереть,

Похотелося Вольги да много мудростей:

Щукой-рыбою ходить Вольги во синих морях,

Птицей-соколом летать Вольги под облоки,

Волком и рыскать во чистых полях.

Нам тепер такий персонаж билини здається загадковим, а його соціальний стан неясним. Але ж співець і його слухачі-селяни під час співу переносилися до особливого "епічного світу", а він відтворювався ними на основі всіх почутих епічних пісень, у нашому випадку – билин, що побутували в Онезькому краї. У цьому віртуальному "епічному світі" Вольга (народна версія князівського імені Олег, яке походить від скандинавського Helg), безперечно, співвідносився із князем-волхвом, героєм билини "Вольх Всеславич", який, так само навчившись у дитинстві давній мисливській магії, завойовує на чолі своєї дружини казкове Індійське царство. А тут Вольга від "родного дядюшки, ласкового Владимира стольно-киевского" одержує у володіння "три города со крестьянами" та їде збирати з них "получку", тобто данину. Щоби дістатися (мабуть, із Києва) до свого уділу,

Выехал Вольга во чисто поле,

Ён слышал во чистом поли ратоя,

А орет в поли ратой, понукивает,

А у ратоя-то сошка поскрипываёт,

Да по камешкам омешики прочиркива-от.

Так з'являється в художній атмосфері билини суперник Вольги, поки що безіменний, поки що тільки як певний "позасценічний" персонаж. Це невідомий слов'янський хлібороб, що оре епічне "чистое поле" – дикий Великий степ, у такий спосіб його цивілізуючи та приєднуючи до Руської землі. Слухач уже здогадується, що оранка ця не проста – героїчна: самого ратая ще не видно, але праця його така інтенсивна, що звуки її доносяться з-за обрію.

Вольга хоче наздогнати орача, але два дні не може цього зробити – адже й швидкість оранки є незвичною, чудовою. Нарешті, на третій день Вольга з дружиною наздоганяють селянина – і виявляється, що оранка була ще більш швидкою, ніж могло показатися кіннотникам, які не бачили її за обрієм: оратай не проводив через степ одну борозну, як казковий герой, що запряг до рала Змія, а обробляв ділянку незвичайної ширини:

С края в край бороздки пометываёт,

В край он уедет – другого не видать.

Князь зав'язує з орачем розмову, і той, дізнавшись, що він їде "за получкою" до міст Гурьевець, Ореховець і Крестьяновець, розповідає, як вибрався до тих країв "третьяго дни" за сіллю і як, уже повертаючись додому, розправився з розбійниками. Тоді Вольга пропонує:

– Ай же оратай-оратаюшко!

Да поедем-ко со мною во товарищах,

Да ко тем к городам за получкою.

Відзначимо, що орач звідкілясь знає ("відає", як казали в давнину), хто перед ним, а князь – усе ще ні. Крім того, князь пропонує орачеві взяти участь у поході не в ранзі дружинника, як це можна прочитати в коментарях до билини, а "во товарищах", тобто як рівний з рівним. Таким чином, можна сказати, що змагання з князем, почате гіперболічно довгою погонею кінної дружини за орачем, селянин виграє й у сфері інтелектуальній: саме він, а не князь, володіє інформацією про суперника; він перемагає і в обміні вітаннями, що у фольклорі, наприклад, у чарівній казці, виступають у функції "попереднього випробування" героя.

Погодившись на пропозицію князя, орач, проте, залишає рало в борозні – і в такий спосіб готує продовження свого змагання з Вольгою. Він просить послати дружинників, щоби вихопили рало із землі та сховали до кущів. "Молодой Вольга Святославгович" на це пристає:

Едут туды два да три добрых молодца

Ко этой ко сошки кленовоей:

Они сошку за обжи кругом вертят,

А им сошки от земли поднять нельзя.

Не вдалося це й цілому "десяточку" дружинників, і "всей дружинушке хороброй", що в ній "тридцать молодцов без единого". Фантастичність епізоду, послідовно застосовані в ньому поетичні засоби гіперболи (адже не можуть 29 чоловіків усі разом схопитися за рало) і градації якось затуляють у сприйманні сучасного читача дивну кількість дружинників, першими відправлених Вольгою – "два да три". Невже співець не може скласти 2 + 3? Ні, його попередники, безперечно, рецитували "два-три" – як в українській колядці XIX в. ("Два-три янголи злинули з неба..." – 5.3), і це застосування прийому фольклорної поетики, названого Г. Л. Венедиктовим "типізацією числа"¹⁷. Ми ж вбачаємо тут утілення одного з методів примітивної (або первісної) логіки, вивчених французьким етнологом К. Леві-Стросом, а саме "інтелектуального бриколажу", своєрідної розумової гри відскоком, як у більярді¹⁸. Прямо в лузу шар послати не можна, тому його б'ють об інший ("два"), той відскакує в новому напрямі ("три") і потрапляє до лузи: "два-три добрых молодца", тобто і не два, і не три – кілька.

Образивши дружину Вольги (вона, бачте, "не мудрая" і взагалі "одна <...> хлебоясть" – тільки й уміють, що хліб їсти), могутній орач "одной ручкой" вихоплює із землі рало. Їдуть вони далі, та ось бойовий кінь Вольги починає відставати от робочої "кобылки", щойно випряженої з рала. Князь змушений просити орача притримати кобилку й додає: "– Эта кобылка конем бы была, | За эту кобылку пятьсот бы дали".

Орач відповідає, що отримав кобилку "жеребчиком", і заплатив тоді за неї "пятьсот рублей", а була б вона конем, їй би й ціни ("сметы") не було би. Вартість робочої "кобылки" безсумнівно фантастична – що в цінах Київської Русі, що в цінах Росії XIX ст. Звідси випливає, що орач до того ж ще й казково багатий. Наприкінці билини він повідомляє князеві Вользі, як його звуть – "молодым Микулушкою Селяниновичем".

Глибоку своєрідність цієї билини засвідчує вже така риса її поетики, як незвична мала кількість в її тексті "епічних формул" – або за класичним визначенням М. Перрі, "груп слів, що регулярно використовуються у тих самих метричних умовах для втілення даної основної думки"¹⁹; слов'янські фольклористи називали їх loci communis ("спільними місцями". Тут вони зосереджені в початковій оповіді про богатирське дитинство Вольги, а в подальшому тексті до них можна віднести лише "Выехал <...> во чисто поле" і багатокрот повторену формулу "Говорил <...> таковы слова".

Своєрідний і сюжет. Щоправда, Б. М. Путілов знайшов "неочікувано" близьку паралель до цієї билини в одній із сербських епічних пісень про Марка Королевича: "Марко відпочиває на зораному полі, під'їздить Арапин, вітає його, як Вольга в билині, просить проводити до кордону стамбульського поля. Марко їде, доводить до кордону", а потім, не отримавши обіцяну платню, вбиває Арапина. Проте, як справедливо завважує дослідник, Марко тут – "не справжній орач, у ньому живе й легко прокидається юнак"²⁰. Варто додати, що, на відміну від землероба Микули, Марко не лише юнак, але й Королевич, і його оранка (як, до речі, і наведена свого часу О. М. Веселовським інша паралель до билини, оранка легендарного французького короля Гугона) походить від найдавнішого землеробського ритуалу, що в ньому князь-жрець проводить першу борозну та який 1545 р. відтворив цар Іван IV ²¹.

Таким чином, сюжетна своєрідність билини полягає в протиставленні в ній князя й орача, при цьому мирне змагання між ними безумовно виграє орач. Б. О. Рибаков, розвиваючи спостереження засновника російської "історичної школи" В. С. Міллера, намагався в 60-ті рр. XX ст. показати конкретно-історичну зумовленість цього конфлікту. На його думку, сюжет билини, що виник 975–977 рр., відбиває набір війська Олегом Святославовичем (цей князь, що загинув 977 р., у концепції В. Ф.Міллера–Б. О. Рибакова виступає як історичний прототип Вольги) в умовах початку війни з Ярополком Святославовичем, коли "князівська дружина могла поповнюватися вихідцями з народу"²². Проте це конкретне приурочення твору знецінюється вже тією обставиною, що "в основі центральної частини билини не епізод запрошення Микули до дружини князя, а епізоди з сошкою і з обгоном коня Вольги кобилкою Микули, що принижують князя і змальовують торжество орача над ним"²³. Відзначимо, зі свого боку, явну внутрішню нелогічність цієї гіпотези: якщо Олег Святославович залучив до дружини такого могутнього богатиря, чому ж він програв війну й сам загинув?

Цікаве соціологічне тлумачення билини запропонував В. Я. Пропп. На його думку, сюжет билини міг "скластися лише тоді, коли класові протиріччя настільки загострилися, що селянство вже починало усвідомлювати себе й своє значення і протиставляти себе іншим класам"²⁴. Мабуть, таке тлумачення билини, що прирівнює її ідейний замисел до гротескних висміювання та приниження селянами дворян-поміщиків у побутових казках XIX ст., є справедливим лише стосовно пізнього сприйняття її тексту в селянському середовищі. Із цього погляду до пізніх наверстувань слід віднести й по-батькові Микули: в Київській Русі право називатися за ім'ям і по-батькові мали тільки князі та бояри.

Проте Микула, судячи з усього, первісно й не сприймався як селянин. Навіть у тому билинному "епічному світі", що відтворюється за записами Нового часу, це дружинник-богатир, батько могутніх амазонок-"полениць" Микуличен, а в сюжеті про одруження Добрині з одною з них, із Настасією, він виступає як "король ляховицкий" або навіть "король Микулин". Водночас же знайомим із цим "епічним світом" билин відома "заборона Іллі Муромцю битися з Микулою та з родом Микулиним, мотивована тим, що Микулу «любит матушка сыра-земля»", а також тим, що в сумці у нього "тяга земная"²⁵.

Однак язичницькі сакральні риси проступають в образі Микули Селяниновича й у самій билині про зустріч його з Вольгою. Так, якщо в тексті Т. Г. Рябиніна про соху чудесного орача сказано лише, що "гужики у ратоя шелковые", то в запису, зробленому В. Ф. Гільфер­дингом от І. О. Касьянова, є й продовження її опису: "Присошечек у сошки серебряный, | А рогачик-то у сошки красна золота" (порівн. прислів'я: "У матушки сошки золотые рожки"²⁶ ).

Деталь ця може бути дуже давньою. Якщо прийняти поширене в науці ототожнення скіфів-орачів з праслов'янами, а також гіпотезу Б. О. Рибакова, за якою переповіданий Геродотом міф про Таргітая належав саме їм²⁷, доречно буде пригадати фрагмент, за яким під час правління синів Таргітая (сина скіфського "Зевса" і дочки Дніпра) "впали з неба на скіфську землю золоті знаряддя: плуг, ярмо, сокира і корець". А втім, "золотий плужок" існує і в українській колядці: в полі "оре золотий плужок, | А за тим плужком ходить сам Господь".

Микула, герой билини, зрозуміло, не християнський Бог. Однак на його язичницький сакральний статус указує, поряд із всевіданням, казковим багатством, силою і володінням магічним священним знаряддям, і форма, що в ній цей чудесний орач відкриває своє ім'я Вользі:

– Ржи напашу, в скирды складу,

В скирды складу, да домой выволочу,

Домой выволочу, дома вымолочу,

Драни надеру, до то я пива наварю,

Пива наварю, мужичков напою,

Станут мужички меня покликивати:

– Ай ты молодой Микулушка Селянинович!

У Київській Русі "кликали" язичницьких богів на святах. "Викликання" бога називанням його імені змушувало його прихильно поставитися до людини, адже таємниця сакрального найменування розкривалася. І нам ім'я святого орача розкриває в даному випадку таку таємницю: давно вже доведено, що широко шанований у східних слов'ян, славнозвісний "руський бог" християнський святий Микола Мірлікійський, виступав у їхній свідомості як "християнський замісник" (Б. О. Успенський) язичницького бога Велеса. Водночас образ чудесного орача, що його бере на себе Микула-Велес у билині, його багатство та влаштування ним ритуального бенкету, "братчины", свідчить, що Велес, у давній Русі бог узагалі багатофункціональний, брав на себе ознаки та функції слов'янського божества Мира, відповідного до давньогрецької Ейрени²⁸.

Отже, історію сюжету билини можна реконструювати в наступний спосіб. Спочатку чисто язичницька пісня розповідала про зустріч князя-волхва, втілення язичницьких міфологем державної влади й Війни (тут найвірогіднішим історичним прототипом був славнозвісний князь-язичник, що його оспівав О. С. Пушкін у "Пісні про віщого Олега"), з чудесним орачем, втіленням міфологеми Мира, мирного землеробства. Тоді стає зрозумілою терпіння, з яким Вольга сприймає неввічливе ставлення до себе орача: князь-волхв, він тільки служник богів, а під личиною селянина вгадує втілення одного з них. Зрозуміло, на цьому етапі життя тексту билини не могло бути й мови про вступ орача до князівської дружини. На наступному, уже двовірному етапі як результат ототожнення Велеса з Миколою Мірлікійським чудесний орач отримав християнське ім'я Микула. Тепер конфлікт забарвився й конфесійним протиставленням: християнство виступало як релігія, що несе мир. Саме на цьому етапі історії билини могли з'явитися в ній топоніми Гурьєвець, Ореховець, Крестьяновець, близькі за звучанням, як гадають, до назв міст Древлянської землі Вручій (тепер Овруч), Олевськ, Іскоростень (тепер Коростень): у Древлянській землі, яка довго не підкорялася Києву, язичництво було особливо сильним²⁹. Тоді ж з'явився у билині й епічний образ "ласкового Владимира стольно-киевского" (певне "узагальнення" споминів про Володимира I Святославовича Святого та Володимира Мономаха), що дав у билині своєму племіннику Вользі ці міста в уділ.

Опинившись усередині особливого "епічного світу" билин, образ святого орача Микули, отримав, зрозуміло, світський розвиток, проте зберіг при цьому й за межами присвяченої йому билини сакральні язичницькі риси.

Наступна давньокиївська билина, "Ілля і Соловій Розбійник", була найпопулярнішою у співців XIX – початку XX ст., саме вона найчастіше зустрічається й серед донаукових записів XVI–XVIII ст. У більшості записів вона починається з виїзду богатиря:

Из того ли-то из города из Муромля,

Из того села ли с Карачарова…

Тепер уже не дізнатися, що розумів Т. Г. Рябинін, від якого О. Ф. Гільфердинг записав цитований тут варіант, під отим "Муромлем" – столицю Муромського князівства чи якесь інше місто? Адже існує гіпотеза, що в билині мається на увазі чернігівське місто Моровійськ, а "село Карачарово" – спотворена назва сучасного російського міста Карачева (Брянська область). Варто пригадати також, що у згаданому листі 1574 р. Філона Кміти Чорнобильського до Остафія Воловича звучить сподівання: "... прийдет час, коли будуть надобі Ілії Муравленина і Соловія Будимировича". Іллю тут названо "Муравленином", що дуже важко вивести з "Муромця". До того ж і російські записи-переповідання билини XVII–XVIII ст. Карачарово взагалі не згадують, а йдеться в них про Моров або Муров, сам же Ілля там – Муровець або Моровець. Усе це ближче до "Моровійська".

Ілля прямує до Києва, але повз Чернігів проїхати не можна. Військова сила, що облягла Чернігів, за варіантами билини може конкретизуватися по-різному: це або невідомі вороги (так у цитованому варіанті билини), і тоді цю "силу" богатир самотужки знищує, або "розбійники" чи "станичники", яких Ілля також перемагає, але залишає живими.

Звільнені чернігівці кличуть Іллю "в Чернигов воеводою", той відмовляється і просить указати йому "дорожку прямоезжую" до Києва. Виявляється, що такий шлях є, але ним неможливо проїхати:

Как у той ли-то у грязи-то у черноей,

Да у той ли у березы у покляпыя,

Да у той ли у речки у Смородины,

У того креста у Левонидова

Сúди Соловей-разбойник во сыром дубу,

Сúди Соловей-разбойник Одихмантьев сын.

"Речка Смородина" тут не реальна річка, а своєрідний слов'янський Стікс, і смердить вона саме тому, що за нею – світ мерців. "Крест Левонидов" – це теж знак міфологічний і теж страхітливий, але його символіка вже іншого, християнського походження: хрести ставили на місцях загибелі людей або над похованнями. "Левонідов" – від грецького імені Леонід (порівняйте з по-батькові "царя Саула Леванідовича"), персонажа однойменної билини. Усе це має не лише нажахати слухачів убивчими якостями розбійника, а й підготувати до сприйняття міфологічного боку його. Образ Солов'я Розбійника в билині взагалі тканий із протиріч, амбівалентний. Так, жахлива, напівміфічна потвора має слов'янське язичницьке ім'я (якомусь "Солов'ю" належали гуслі, знайдені при розкопках середньвічного Новгорода), водночас батька його наділено тюркським ім'ям. Але ж тюрк-кочовик воює верхи у степу, а не ховається "во сыром дубу", неначе лісовий стрілець Робіна Гуда.

На відміну від таких епічних противників билинного героя, як Змій або Тугарин Змієвич, зовні Соловій звичайна людина, а надлюдська в нього лише здатність до вбивчого свисту та "покрику":

И от него ли-то от посвисту Соловьего,

И от него ли-то от покрику звериного,

То все травушки-муравы уплетаются,

Все лазуревы цветочки отсыпаются,

Темны лесушки к земли вси преклоняются,

А что есть людей, то вси мертвы лежат.

Ще в XIX ст. російські розбійники славилися своїм свистом, що ним лякали подорожніх. Надприродна ж дія "посвисту" й "покрику" Солов'я в сучасного читача асоціюється з вигадкою письменника-фантаста, зброєю масового знищення "єрихонською трубою", що вбиває все живе інфразвуком³⁰.

Проте Ілля не лякається, їде "дорожкою прямоезжею", і Соловій зустрічає його, використовуючи свою "акустичну зброю". Співець розповідає про це, дослівно повторюючи обидва наведені вище фрагменти. Це не що інше, як внутрішньосюжетні "епічні формули" (М. Перрі), які співець заучує напам'ять, що полегшує йому відтворення тексту в кожному новому виконанні. У даному випадку повторення епічної формули має ще й специфічне художнє завдання: слухачеві надано час, щоб він похвилювався за долю богатиря (так звана "епічна ретардація", або штучне уповільнення оповіді) перед центральною сценою билини – двобою богатиря із супротивником.

У композиції билини діє закономірність, відкрита у 20-ті рр. минулого століття відомим російським філологом О. П. Скафтимовим: героїчну билину побудовано таким чином, щоб досягти естетичного ефекту здивування подвигом героя-богатиря. Для цього перед двобоєм сила його майбутнього противника завжди перебільшується, а сила богатиря завжди применшується. Саме тому, повторивши формулу, що описує дію "посвисту" й "покрику" Солов'я на природу та людей, співець продовжує її таким повідомленням:

Его (Іллі – С. Р.) добрый конь да богатырскии,

А он на корзни да потыкается.

Але Ілля докоряє коневі, б'є його, зупиняє і стрілою вибиває Солов'ю "право око со косицею". Ілля перемагає тут завдяки не богатирській силі, а завдяки витримці, мужності та вмінню влучно стріляти – вмінню не чудесному, а притаманному й звичайній людині – як, скажімо, Робіну Гуду в англійських баладах або козаку-нетязі (Голоті) в українській думі. Тепер зрозуміло, навіщо була потрібна на початку билини оповідь про звільнення Іллею від облоги Чернігова: саме там він доводить, що має богатирську силу, і після цього сприймається слухачами як богатир.

Отже, ворог переможений, його взято в полон. Проте билина на цьому не закінчується, адже подорож Іллі ще не завершилася. Він тепер і в славній столиці, у Києві має заявити про себе як про богатиря. Готуючи слухача до найбільш ефектного сприйняття ним цієї нової перемоги Іллі, складач билини вдається ще до одного типового для героїчної билини композиційного прийому – "постійного мотиву попередньої недооцінки героя < ... > Недооцінка Іллі на початку необхідна для його більшого торжества надалі"³¹.

Соціальне забарвлення такої недооцінки Іллі виявляється в епізоді, коли дочки Солов'я, не роздивившись здалека, вирішують, що це їхній батько везе полоненого:

Да везет ён мужичищо-деревенщину,

Да ко правому ко стремени прикована.

Непорозуміння з'ясовується, проте й Соловій застосовує до Іллі те саме образливе словосполучення, коли радить зятям не зв'язуватися з переможцем. І такими ж словами лає богатиря князь Володимир, коли Ілля, приїхавши до Києва, приходить до великого князя в "полаты белокаменны" і розповідає, якими дорогами діставcя столиці:

Ай же мужичищо-деревенщина,

Во глазах, мужик, да подлыгаешься,

Во глазах, мужик, да насмехаешься!

Коли ж Ілля пояснює Володимирові, що взяв Солов'я в полон і що той на княжому дворі, князь поспіхом виходить подивитися на славнозвісного розбійника і легковажно пропонує йому: "Засвищи-тко, Соловій, ты по-соловьему, | Закричи-тко, собака, по-звериному".

Розсудливий Ілля наказує розбійникові виконати цю пропозицію "во полсвисту" й "во полкрику". Але Соловій, підсилений на його прохання "чарою зелена вина" в "полтора ведра", нехтує цим обмеженням. Результат катастрофічний, тож Ілля змушений "скоренько" відвезти Солов'я "во чисто поле" та зрубати йому голову. Але закінчення билини для сучасного читача звучить несподівано:

А тут Соловью ему и славу поют,

А й славу поют ему век по веку.

Хто ж тоді Соловій? Адже "славу поют" у билинах лише богатирям. Річ у тім, що Соловій і є богатирем, але злим. Адже існували й злі богатирі (наприклад, Сокольник) – як ті деякі язичницькі боги, теж амбівалентні, що в них вірували наші предки-язичники, коли жанр билини зароджувався. Про зв'язок між богатирями та богами свідчить, до речі, польська звістка 1585 р. про Київ, де згадується, що русини "героїв своїх <...> звуть богатирями, себто півбогами"³². Що ж до Солов'я, то збереглася лубочна картинка XVII ст. з підписом "Соловей Разбойник силны богатырь", і в записі середини XIX ст. української "Казки про Солов'я Розбійника і сліпого царевича" Соловій виступає як не лише "великий розбійник", але й "сильний, могучий богатир".

Проте і в образі справедливого і доброго Іллі не все однозначно, особливо ж його соціальна характеристика. Він начебто селянин, але селянське походження Іллі – як і називанням героя "старим козаком" – з'явилося в билинах про цього київського богатиря пізніше, на шляху пісень про нього "з двірських кіл до демосу" (М. С. Грушевський). Російський епосознавець Г. М. Астахова, спираючись на здогадки вчених ще XIX ст., які ототожнювали богатиря Іллю з "Ilias von Riuzen" давньонімецької поеми про Ортніта й "Ilias Iarl af Greka" в "Тидрек-сазі" (XIII ст.), вважає, що "Ілля саг увійшов до них із руського епосу"³³. Але тоді первісний богатир Ілля не міг бути ані "старим козаком" (до появи запорозького та донського козацтва це тюркське слово означало вільного вершника у Великому степу), ані селянином, бо за старогерманськими джерелами Ілля є родичем великого князя і, подібно до билинного Добрині, бере участь у поході за нареченою для цього "короля". А з цього випливає, що й коментована билина не могла співатися про того богатиря-аристократа.

Важко погодитися з істориками, що глибокодумно знаходять історичні корені цієї билини в наступах печенігів 996 і 997 рр. або у збільшенні кількості розбійників наприкінці правління Володимира I Святославовича. Хіба не досить уже того дива, що билина взагалі зберегла народну пам'ять про ті давні часи?

Мабуть, доцільніше розглядати цей непересічний твір невідомого давньоруського співця як прикрашену традиційним епічним антуражем притчу про доброго й патріотичного богатиря, що кладе край жорстоким і антисуспільним вчинкам богатиря злого та безсоромного. Адже сила має служити добру. Тож недаремно народна думка здавна ототожнює богатиря Іллю з печерським святим, мощі якого спочивають у Антонієвій печері, а пам'ять святкується 19 грудня.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Знайдіть у цитованих у підрозділі фрагментах із билин приклад розтягування двох останніх складів рядка під дактилічну клаузулу.

Відмінникові. Видатний російський епосознавець В. Я. Пропп зазначає: "Образ Солов'я – художнє зображення сил, що роз'єднували Русь, дробили її на частки, що прагнули до замкненості, до ізоляції Києва як столиці від решти Русі. Подвиг Іллі кладе край відокремленості Чернігова та інших міст від Києва". Знайдіть перебільшення в цьому твердженні.