6.9. Балада історична

як проміжне явище

між історичною піснею

та баладою

Баладу історичну можна розглядати, з одного боку, як жанрове утворення, що примикає до історичної пісні, оскільки дія в його текстах відбувається в історичному минулому, а з другого – як своєрідний піджанр або різновид слов'янської балади з її обов'язково трагедійним фіналом⁷⁹. Найдавніші українські зразки історичної балади – про самотню смерть воїна в полі – використовують сюжет, знайомий уже нам із відповідного циклу дум. Проте від помітно життєподібніших дум ці історичні балади відрізняються яскравою фантастичністю деталей: кінь розмовляє з козаком або розповідає про його загибель родині, орел виносить на могилу "білу руку козацькую", а та промовляє до нього, прохаючи не клювати, а краще дати "отцю, ненці знати" ("Ой по морю, морю синьому..."). До цього циклу належить і зворушлива балада, де вбитого козака (бурлаку, чумака, абощо) оплакують три зозулі – це його мати, сестра та "мила".

У баладному циклі про турецько-татарські напади всі сюжети є загальнослов'янськими. Це відомі балади про "тещу в полоні у зятя", про брата, що звільняє сестру з полону та про відвернутий інцест, але найтрагічнішими з них слід визнати пісні про дівчат, котрі потрапили до турецького полону, або – ситуація, яку І. Я. Франко взагалі вважав за неможливу в Україні, – про дівчину, що її батько (або брат) продав "турчинові".

Героїні балад про дівчат-полонянок якось приймають, подібно до Марусі Богуславки, свою нещасливу долю й лише жалкують за втраченим:

Під явором зелененьким

Йа з турчиком молоденьким.

("Чому, кури, не пієте...")

Однак запродана туркам дівчина, як правило, не збирається терпіти ні підлоту родича, ні наругу іноземця. Почувши від брата, що вона вже належить "турком і татарам", героїня пісні "На зеленім цариночку..." кінчає життя самогубством, бо

– Лучше тутка погибати,

Ніж з татарми пробувати.

Зрозуміло, що до історичних усі поки що згадані в підрозділі балади зараховуються лише тому, що їх узагальнені, анонімні герої діють у певну епоху історичного минулого. Імена з'являються в героїв балад наступного циклу, де розповідається про героїчну смерть козака в битві з ворогом або в полоні. Поряд із персонажами, імена яких нічого не промовляють історикові (Байда, Морозенко, Овраменко, кубанський герой "пан Супрун" тощо), тут діють і реальні герої вітчизняної історії, такі як Данило Нечай, полковник Андрій Абачін, Харко-гайдамак та інші – і навіть славний Максим Кривонос, що помер наприкінці переможного 1648 р. під час епідемії дизентерії ("на бігунки"), та Семен Палій, якому доля судила незвичайну для козака смерть – у глибокій старості та на власному ліжку. Усі ці пісні тісно пов'язані з баладною пісенністю не історичною, пов'язані й поетикою, зокрема специфічними баладними формулами ("кривавії річки", що супровод­жують смерть персонажів та ін.), двочленністю побудови строф у більшості пісень, і сюжетикою. У баладі про Байду, наприклад, використано мотив із балади загальнослов'янської, відомої також і в Україні.

У баладі-джерелі "турчин" перемагає Івана у двобої за Іванову жінку Мар'яну й забирає його в полон, бо Мар'яна не захотіла допомогти чоловікові. По дорозі до Туреччини "ізв'язаний" Іван просить у турка "лучка", щоб убити двох голубів:

Один буде, пане, тобі,

Другий буде пані твоїй,

Пані твоїй, жінці моїй.

("Не мав Іван, що робити...")

Коли "турчин" із наївністю, притаманній у подібних ситуаціях епічним ворогам, виконує це прохання, Іван вціляє йому "в серце" й "наладнує" лук на Мар'яну. Сюжет тут використано дуже давній, відомий і билинному епосу ("Іван Годинович"), і давній літературі (оповідь із часів татарщини в російському "Волоколамському патериці" XV ст.), утілено його й у фільмі "Расьомон" Акіро Куросави. До сюжету пісні про Байду звідси взято лише останній подвиг, проте Байда здійснює його в нелюдських муках, підвішений за ребро на гаку:

Ой як стрілив – царя вцілив,

А царицю в потилицю.

Його доньку в головоньку.

Кінцеву мораль промовляє сам Байда. І в найповнішому варіанті промова його до турецького царя розкриває систему козацької етики, уже відому нам із дум на баладні сюжети, хоча б і з думи "Федір безрідний, бездольний":

"... Було б тобі знати,

Як Байду карати:

Було Байді голову істяти,

Його тіло поховати,

Вороним конем їздити,

Хлопця (джуру, що подав Байді лук – С. Р.) собі

зголубити".

("В Цариграді на риночку...")

Цілком можливо, що саме нелюдськість кари (а разом і "неетикетність" її) зробила з Байди не просто месника, а істоту з надлюдськими, уже надприродними властивостями.

Інші балади про загибель козацьких героїв обов'язково містять мотив грізних провіщень або передчуттів трагедії. На відміну від героїчних билин, де цей мотив теж присутній, у баладі вони завжди здійснюються. Її герой не бажає прислухатися до попереджень матері або своїх козаків і сміливо йде назустріч неминучої смерті – бо не хоче, як Нечай, славу свою "козацькую | Марно потеряти" (Ой з-за гори високої..."). В одній із таких балад небажання Овраменка виконати прохання матері "пересидіти" з нею фатальний день призводить його до загибелі в ситуації, що обернено відтворює колізію думи про козака-нетягу:

За городом за Келебердою

Там Овраменка вбито.

Ой не за великі гроші вбито, –

За жупан голубенький,

Не потурав вражий син турчин,

Що він козак молоденький.

("Оврамиха, стара мати...")

Цікаво, що й пізніші балади про страту опришків чи розбійників впливають на спосіб зображення загибелі героїв-козаків. Так, творець балади про страту Палія турками змушує фастівського полковника затужити:

Ой бачу я, бачу турецьку границю,

Ой бачу я, бачу свою шибеницю!

("Ой в неділю рано усі дзвони дзвонять...")

Ідеться про постійний мотив західнослов'янських балад про страту розбійників, але близьке до пісні про Палія його втілення знаходимо й в українській версії словацької балади про славного розбійника Яношика⁸⁰.

До цих пісень примикає й балада про смерть Довбуша, але вона більш хронікальна, життєподібна – що й не дивно, бо, як гадають дослідники, досить вірно відтворює реальні події. Взірцеве геройство "шляхетного розбійника" ускладнено тут ситуацією подвійної зради: Довбуша вбиває чоловік його коханки, але ж саме вона, "Штефанова", й підводить коханця під постріл. Із першим, "героїчним", планом балади пов'язані такі деталі, як традиційне передбачення трагедії ("легіні" опришка бачать "дивний сон", що провіщує зраду) і таке ж етикетне нехтування його героєм. Є й гіперболічне зображення сили Довбуша: він плечем "двері добуває", його якщо й застрелено, так із "пушки", він, уже смертельно поранений, таки встигає "досвиснути" своїх хлопців. Натомість другий, інтимний, романічний план сюжету подає вияви людяності, несподіваної для кривавої баладної моралі та примхливо поєднаної із зневагою до подвійної зрадниці Штефанової:

– Як же ї убити мав,

Як я щиро ї кохав.

Подіть ви ї запитати,

Чи буде мня ще кохати.

("Ой попід гай зелененький...")

У новіших варіантах це поблажливе, а разом з тим і зневажливе ставлення поширюється навіть на вбивцю Штефана: тепер біля Івано-Франківська можна почути, що Довбуш заповів хлопцям, як будуть паювати "срібло-злато": "Штефанові дайте мірку, | Бо я любив його жінку". Проте тут ми зачепили вже питання сучасного стану української історичної балади.

ЗАПИТАННЯ

Для самоперевірки. Для української історичної балади є обов'язковим...

1. ... зображення страти героя.

2. ... трагічний фінал.

3. ... зображення трагічної ситуації.

4. ... відбиток трагічного конфлікту в інтимному житті історичної особи.

Відмінникові. Щодо історичної пісні ми прийшли до висновку, що вона як жанр є аморфна, "відкрита" для творів, котрі використовують поетику інших жанрів. Чи можна поширити цей висновок на українську історичну баладу?