2.1. Фольклористика
в її стосунках до інших наук.
Внутрішня структура фольклористики
ольклористика,
я
Оскільки ж традиційний фольклор не лише просякнутий релігійною – християнською та язичницькою – ідеологією, але має навіть окремі жанри, що концентровано її втілюють (християнські та міфологічні легенди, псальми, духовні вірші), то й дослідник його повинен оволодіти ґрунтовними знаннями з історії релігії, а конкретно український фольклорист – у першу чергу з історії давнього слов'янського язичництва та з новітніх його форм1, а також, що становить певну складність, із християнського віровчення. Щоб оцінити своєрідність і, коли виникне потреба, з'ясувати джерело тих або інших світоглядних особливостей народного християнства, маємо добре орієнтуватися в догматиці християнських конфесій (вивчає її богослов'я), та в історії церкви. Фольклорист зобов'язаний стежити, щоб його філософські й конфесійні (або атеїстичні) переконання не зашкодили об'єктивності та неупередженості дослідження. Одна з упорядниць корисного етнографічного збірника, характеризуючи суспільну позицію Т. Р. Рильського (1841–1902), згадує про "його зречення католицької віри і прийняття ним християнства" (Українці... С. 605). Доходимо висновку, що для шановної кандидата філософських наук католицизм – то вже не християнство...
Доволі складну проблему становить стосунок фольклористики до етнографії. Здавалося б, усе просто: коли етнографія – це народознавство в цілому або ж наука про народну культуру взагалі, то фольклористика, що вивчає духовну, переважно словесну народну культуру, є її складовою частиною. Проте з таким вирішенням питання не погодяться ні етнограф, ні фольклорист. Реальне співвідношення цих двох наук не можна уявляти собі як два кола, з котрих менше є часткою більшого, скоріше воно нагадує два кола, що накладаються одне на одне в певній площині. При цьому з боку фольклористики до цієї спільної площини увійде насамперед обрядова поезія та міфологічні легенди, а з боку етнографії – такі її сфери, як родинне й суспільне життя, календарна обрядовість і народні вірування.
На базі етнографії з середини XIX ст. почала розвиватися етнологія – наука, що вивчає загальні закони розвитку етносів та їхні культури. З часом на Заході виникла проблема співвідношення між етнографією, етнологією та антропологією як загальною "наукою про людину". У середині XX ст. видатний етнолог сучасності К. Леві-Строс доходить парадоксального висновку, що згадані три науки відрізняються тільки рівнями узагальнення: це нібито "три етапи або три часові стадії того ж дослідження"; при цьому "фольклорні розвідки, зрозуміло, належать як за предметом дослідження, так і за методом (і, певна річ, за обома ознаками водночас) до антропології"2.
У СРСР комуністична доктрина передбачала вольове прискорення очікуваного "злиття націй", тому названі науки отримували тут певну ідеологічну заданість (див. ще в "Післямові"). В Україні ж антропологічні та етнологічні студії скеровані були насамперед на пізнання свого народу, його неповторної своєрідності3, тому в УРСР вони майже не розвивалися. Тепер, коли почалося стрімке відродження української антропології та етнології, найактуальнішим завданням стає теоретичне осмислення сучасних національних моделей цих наук. Інакше нам загрожує розчинення їх (а разом фольклористики та етнографії) в галасливій повені аморфного й аматорського "народознавства".
Одною з найближчих до фольклористики наук є літературознавство. Фольклорист застосовує різноманітні методи дослідження словесного твору, розроблені цією наукою на протязі двох з половиною тисячоліть її існування, проте не забуває про специфіку фольклорного слова.
Оскільки ж слово це звучить, а часто й співуче, то цілком логічними є тісні зв'язки нашої науки з музикознавством, як і понад сторічний уже розвиток в Україні спеціальної дисципліни етномузикознавства (вона ж відома під назвами музичної етнографії, музичної фольклористики, етномузикології). Етномузикознавство вивчає "народну музику", або "народну музичну культуру" (О. І. Іваницький), і стосунки його з нашою наукою нагадують ті, що склалися в неї з етнографією, тільки спільне поле досліду складатимуть зв'язок словесної та музичної форм, "пісенні парадигми" (С. Й. Грица) і ритмомелодика усної прози.
З мовознавством (лінгвістикою) зв'язки нашої науки теж багатопланові. По-перше, безособовість традиційного фольклору таки зближує його з мовою, то ж і нові теорії та методи дослідження, котрі постійно, починаючи із середини XIX ст., з'являються в лінгвістиці, час від часу фахово переосмислюються фольклористами та збагачують теорію науки про фольклор. По-друге, оскільки словесний бік фольклору постає на базі мови, його образність досліджується методами стилістики. По-третє, оскільки усна традиція використовує, як уже згадувалося, головним чином діалекти, фольклористика співпрацює також і з такою мовознавчою дисципліною, як діалектологія. В останні десятиріччя виникла навіть спеціальна назва для інтердисциплінарних мовно-фольклорних досліджень – лінгвофольклористика, яка, у свою чергу, взаємодіє з етнолінгвістикою.
Потреби вивчення танцювальних пісень і втілень в акті виконання фольклорного твору "мови жестів" зумовлюють звертання фольклористів до хореографії, а генетичні зв'язки народних ритуалів і так званого "народного театру" з театром професійним – до театрознавства, насамперед до історії театру.
Зберігання творів фольклору в пам'яті людини, утілення у фольклорі явищ етнічної та соціальної психології викликають постійний інтерес фольклористів до психології, підтримують розвиток започаткованої ще в XIX ст. спеціальної дисципліни – етнопсихології.
Побутування у фольклорі кожного народу жанрів, що відбивають його уявлення про історичне минуле, не раз приводило до перебільшення "історіографічних" можливостей усної традиції та проникнення до методики нашої науки прийомів суто історичного дослідження. Проте відбиття реальної історії у відповідних жанрах фольклору – явище настільки своєрідне, що фольклорист звертається до історії здебільшого в пошуках чітко вивірених історичних фактів, щоб отримати можливість визначити ступінь і напрямки їхньої трансформації у фольклорних текстах. Узагалі ж, історичну працю, побудовану на усній традиції (такою є в більшій своїй частині славнозвісна анонімна "Історія Русів"), варто було б і називати якось по-іншому.
Сама ж наука про фольклор уже із самого свого початку виразно поділилася на дві частини – фольклористику збирацьку (польову) і теоретичну (інтерпретаційну). Поступово поруч із нею виникли й допоміжні фахові дисципліни, такі як фольклористичні джерелознавство і текстологія.
ЗАПИТАННЯ
Для самоперевірки. Чи має фольклористика зв'язок з теорією інформації?
Відмінникові. Чи збігається "широке" розуміння фольклору з об'єктом вивчення етнографії?