10.9. Використання робочих коней

Роботоздатність коня значною мірою залежить від правильного вирощування молодняку й підготовки його до використання в упряжі чи під сідлом.

У заїздку молодняк робочих коней надходить у 2 — 2,5-річному віці. Спочатку його привчають до недоуздка, рухів за поводом, керу­вання віжками, хомута, сіделка, запрягання. На легких роботах ко­ней починають використовувати з 2,5 — 3-річного віку. Помірна ро­бота сприяє гармонійному розвитку організму, а важка — гальмує його і може спричинити захворювання органів дихання, серцево-судинної системи, сухожилків і зв'язок.

Повної роботоздатності коні досягають у 4 — 5-річному віці, проте найвищу продуктивність вони виявляють у 6 — 12 років. Оптималь­ні умови годівлі, утримання й експлуатації дають можливість вико­ристовувати робочих коней до 18 — 20 років.

Для ефективної роботи коня повинна бути підібрана упряж, яка буває дугова, бездугова, транспортна, обозна, сільськогосподарська, виїзна, однокінна, парокінна, трієчна й багатокінна.

Однокінна дугова упряж складається з вуздечки, недоуздка, хо­мута, шлеї, сіделка і віжок; бездугова — вуздечки, хомута, посторо­нок, шлеї, сіделка та віжок. До комплекту парокінної дишлової упряжі входять: вуздечки, хомути, нагрудники і напійльники, посторонки та віжки.

Розрізняють запряжки хомутові та шорні. Хомутові запряжки поділяють на голобляно-дугові, голобляно-посторонкові, посторон­ково-дипе лов і, посторонкові та змішані (парні, трієчні тощо).

Техніка запрягання. Коня виводять із стійла чи денника і надівають упряж у такій послідовності: вуздечка, сіделко, хомут із шлеєю. В разі запрягання в однокінну дугову упряж коня заводять у голоблі і на ліву надівають черезсідельник, а потім попругу, для роботи в гірській місцевості та напування коней попругу можна переносити на праву голоблю.

Лівим гужем підхоплюють голоблю знизу вверх і закладають ду­гу. Правим гужем охоплюють голоблю зверху вниз і закладають протилежний кінець дуги, після чого затягують супоню так, щоб стягнути гужі і дуга не хиталася, а хомут не затискав шию. Потім черезсідельник перекидають через сіделко і на відстані 40 — 50 см позаду дуги підв'язують його на правій голоблі з розрахунку, щоб між хомутом і шиєю, холкою та хомутом можна було протиснути два пальці.

Попругу підтягують, пропустивши й в шлевку підпруги. Поводи вуздечки перекидають на обидва боки шиї коня, протягують у дуго­ве кільце, обмотують навкруги чи позаду дуги і прив'язують за пра­ву голоблю. Зверху черезсідельника та гужів пропускають віжки й пристібають їх до кілець вудил.

Найпоширенішим у разі використання коней у парі є посторон­ково-дишлове запрягання. Коней запрягають у вози, сільськогоспо­дарські знаряддя і мапшни, що мають дишло, їх ставлять між диш­лом, на кінець якого надівають нашильник так, щоб він був на рівні середини грудей коня. Потім пристібають до барок посторонки: спо­чатку внутрішні, а потім зовнішні. Закінчують запрягати присті­банням віжок.

Спорядження верхового й в'ючного коня складається з вуздечки і сідла. Найпоширенішими сідлами є: стройові, козачі, спортивні та в'ючні.

Техніка сідлання. Коня виводять із денника і прив'язують у проході приміщення. Сідло беруть лівою рукою за передню, а пра­вою — за задню луку. З лівого боку коня кладуть його вище від хол­ки й спускають на спину так, щоб передня лука знаходилася над самою високою частиною холки. Потім необхідно перейти на праву сторону, спустити підпруги й заправити їх під крило сідла. Знову повернутися до лівого боку коня і підтягнути підпруги, спочатку передню, а потім — задню. Затягують їх так, щоб під першу можна було протиснути один палець, а під другу — два.

Перевіряють довжину петлиць. Вони мають дорівнювати за дов­жиною руці з витягнутими пальцями. Після надівання вуздечки ко­ня вважають спорядженим для роботи під сідлом. Під сідлом тварин використовують для догляду на пасовищах за гуртами великої рога­тої худоби, табунами коней, отарами овець, а також у пошукових і туристичних групах, для спортсменів, прикордонників, єгерів.

Раціональне використання коней. У місцях, де не можна за­стосовувати технічні транспортні засоби, використовують коней під в'юком. Вони можуть перевозити вантажі, які становлять 35 % їхньої живої маси. Вантаж розміщують так, щоб 75 % його знахо­дилося на боках коня, а 25 % — на спині. В'юк фіксують до сідла, щоб під час руху він не переміщувався. На привалах коней розв'ючують.

Для ефективного використання коней необхідно ретельно до­бирати пари з урахуванням живої маси, тяглового зусилля, віку, статі, довжини та частоти кроку, типу нервової діяльності, норову тощо. Так, під час оранки сильнішим має бути кінь, що йде в бороз­ні. У напружений період сільськогосподарських робіт за тривалого світлового дня коні працюють 9— 12, а в разі меншої потреби — 5 — 7 год. Упродовж року робочий кінь має відпрацювати 290, а же­ребець і жеребна кобила — 230 днів.

Раціонально слід використовувати жеребних і підсисних кобил. До плести місяців жеребності кобили виконують будь-яку роботу, а після семи — тільки легку. Кобилу звільняють від роботи за два мі­сяці до жеребіння і на два тижні після нього. Спочатку їх викори­стовують на легких, а через два-три місяці після жеребіння — на середніх і важких роботах.

Для підвищення продуктивності праці коней необхідно механі­зувати процеси навантаження й розвантаження, оскільки на них витрачається 50 — 70 % робочого часу. Застосування возів самоскид­ного типу сприяє підвищенню продуктивності праці й поліпшенню роботи їздового (рис. 10.8).

Рис. 10.8. Вози самоскидного типу конструкції колишнього ВНДІ конярства

Під час використання коней на середніх і важких роботах їм на­дають відпочинок протягом 10 — 30 хв. Для годівлі та відновлення роботоздатності тваринам необхідна перерва на 1,5 — 2 год.

Одним із економічних показників використання коней є собівар­тість коне-дня. Витрати на утримання коня відносять на види про­дукції, що виробляється з використанням живої тяглової сили. В

калькуляції собівартості коне-дня враховують такі витрати: вартість кормів і підстилки, заробітна плата, загальновиробничі й загально­господарські витрати, амортизація, поточний ремонт та ін. У суму не включають витрати на утримання молодняку коней і оплату праці їздовим.

Суму річних витрат за мінусом вартості побічної продукції (гній, молоко, кінський волос тощо) ділять на кількість днів утримання тварин. Отриманий показник становитиме собівартість коне-дня. її можна розрахувати також за формулою

в-^в I^і тж-п ф

я

Д^е ^к.д — собівартість коне-дня; В — сума витрат на утримання ко­ней; П — вартість побічної продукції; Ж — кількість приплоду; Ф — загальна кількість кормо-днів за рік; К — річний виробіток, коне-днів.

Із метою раціонального використання коней необхідно планува­ти обсяг виконуваних ними робіт, налагодити їх облік і калькуля­цію.

Розрахунок потреби в робочих конях. Оптимальну кількість робочих коней визначають за обсягом робіт у рослинництві, тварин­ництві, транспортних робіт, потреби в них населення тощо.

У рослинництві визначають обсяг робіт, що будуть виконані кінь­ми. Польові роботи переводять у гектари м'якої оранки. Виходячи з норми м'якої оранки на одного коня 0,3 га, визначають кількість ко-не-днів. Строки виконання польових робіт і кількість коне-днів дають можливість встановити потребу в конях для галузі рослинництва.

Потребу в конях для кожного виду польових робіт визначають за формулою

К

О-Т

не '

де К — необхідна кількість коней; О — обсяг робіт, які будуть вико­нані кіньми; Т — обсяг робіт, що будуть виконані механічним тяг­лом; Н — денна норма виробітку на одну голову; С — строки вико­нання робіт.

Кількість коней для обслуговування тваринництва визначають із розрахунку потреби в них на 100 умовних голів великої рогатої ху­доби. Там, де добре організований виробничий процес, 100 голів ве­ликої рогатої худоби обслуговує 2,5 голови робочих коней, свиней — 0,37, овець — 0,4, птиці — 0,07. Також ураховують кількість коней, необхідну для випасання худоби.

Усі транспортні роботи переводять у тонно-кілометри. Денна нор­ма на транспортних роботах на одного коня становить 7 тонно-кілометрів. Враховуючи щ показники й сезонність виконання робіт, визначають загальну кількість коней, потрібну для виконання транспортних робіт.

Потребу в конях для населення розраховують, виходячи з норми, що на один двір упродовж року необхідно 10 — 12 коне-днів. Для ви­конання інших робіт, роз'їздів та задоволення потреб населення на 100 га сільськогосподарських угідь потрібно 0,6 — 0,7 голови дорос­лих коней.

Загальну потребу в конях для господарства визначають, підсу­мовуючи отримані показники кількості поголів'я для рослинництва, тваринництва, транспортних робіт, потреб населення, роз'їздів то­що. Необхідно також мати певний страховий запас коней.

Потребу в конях можна визначити за показником щільності по­голів'я на 100 га сільськогосподарських угідь, яка має досягати від 1,5 до 3,5 голови залежно від інтенсивності розорювання земель.

Практика свідчить, що для господарств бажаними є два типи ко­ней: запряжно-універсальний і легкозапряжнии. Коні першого типу середні на зріст, із видовженим тулубом, добре розвиненим кістяком і м'язами, високою роботоздатністю, рухаються кроком із швидкістю 4,8 — 5, риссю —12 — 15 км за 1 год. Легкозапряжнии тип характер­ний для коней, що мають добру роботоздатність і рухаються риссю в запряжці зі швидкістю 15 — 18 км/год.

10.10. Отримання і переробка молока кобил

Кобил доять у спеціально обладнаних приміщеннях або на доїль­них майданчиках уручну чи апаратами типу ДА-3, ДА-ЗМ, «Темп», ДДА-2 (рис. 10.9). Найбільшого поширення набув апарат ДДА-2, оскільки він працює у дво- і тритактному режимі залежно від ін­тенсивності молоковиділення. Від початку лактації кобил доять з інтервалом 1,5 — 2 год, на другому-третьому місяцях — 3 — 3,5, а в кінці — через 4 — 5 год.

Свіже молоко кобил для харчування непридатне, оскільки спри­чинює пронос, тому його використовують для виготовлення кумису. З цією метою в молоко вносять закваску, що містить молочнокислі оактерії та молочні дріжджі.

Використовують різні види заквасок — суміш пивних дріжджів, пшеничного борошна і меду або пшона, солоду й меду. Як закваску застосовують молочнокислий продукт катик (айран), що готують із коров'ячого молока, кор (залиппси старого кумису), штами чистих культур молочних дріжджів та молочнокислих паличок (ацидофіль­на, болгарська), свіжоприготовлений міцний кумис тощо.

Рис. 10.9. Машинне доїння кобил

Кумис виготовляють народним (традиційним) способом із витри­муванням 2 — 3 доби і сучасним (промисловим) — упродовж 1 — 1,5 доби. Перший спосіб ґрунтується на тривалому дозріванні бродиль­ної суміші. Виготовлений у такий спосіб кумис не містить цукру, що дає можливість подовжити строк зберігання його. Частину старого кумису або іншої закваски змішують із трьома-чотири а частинами свіжого молока. Суміш розмішують протягом 15 хв. Через 2 — 3 год додають свіже молоко й бродильну суміш вимішують. Свіже молоко додають стільки разів, скільки доять кобил. На другий день суміш періодично перемішують. Якість кумису залежить від тривалості вимішування. На третій день ще раз додають свіже молоко, отри­ману суміш вимішують і переливають у діжки для зберігання й ви­користання.

За умов сучасного виробництва кумис готують у пляшках, беручи 40 — 50 % закваски і 50 — 60 % свіжого молока. Після доведення кис­лотності до 60 — 70 °Т суміш вимішують упродовж 40 — 60 хв, розли­вають у пляшки, закупорюють і ставлять у холодильну камеру (тем­пература 0 — 4 °С) для охолодження й визрівання. Через 24 год ку­мис готовий до вживання.

Внаслідок бродіння в кумисі утворюються органічні кислоти, спирти, ферменти, біологічно активні та ароматичні речовини. За

температури до 6 °С він зберігається не більше від двох діб, оскіль­ки належить до продуктів, що швидко псуються.

В Україні кумис виготовляють на Дібрівському кінному заводі Полтавської та Новоолександрівському кінному заводі Луганської областей і підприємстві «Зеленогірський» Автономної Республіки Крим.

10.11. Відгодівля коней на м'ясо та їх реалізація

З метою підвищення вгодованості та забійних кондицій дорослих коней ставлять на відгодівлю, тривалість якої становить ЗО — 60 днів. Для відгодівлі використовують різні корми, що є в господарст­ві. На 100 кг живої маси згодовують 2,5 — 2,7 к. од. і 80 — 100 г пере­травного протеїну з розрахунку на 1 к. од.

У перший період відгодівлі (ЗО — 35 днів) на концентровані кор­ми припадає ЗО, а в заключний — 50 — 60 % раціону. Середньодобо­ві прирости коней на відгодівлі становлять 0,7 — 1,5 кг. Після досяг­нення тваринами вищої вгодованості прирости живої маси різко зменшуються і подальше їх утримання нерентабельне. Тому коней знімають з відгодівлі й реалізують на м'ясо.

Молодняк вищої вгодованості приростає завдяки відкладенню жиру і росту органів та тканин. Основними кормами молодняку від 8- до 14-місячного віку є концентровані корми й доброякісне сіно, оскільки в нього ще недостатньо розвинена товста кишка і тварини не здатні перетравлювати значну кількість об'ємистих кормів. Ви­трати кормів із розрахунку на 1 кг приросту у дорослих коней дося­гають 8 — 10, у молодняку — 5 — 5,8 к. од.

Коней на м'ясо здають згідно з державним стандартом 20079—74. Перед відправкою на м'ясопереробні підприємства тварин зважу­ють, оформляють товарно-транспортну накладну й ветеринарне сві­доцтво.

Реалізують коней за живою масою і вгодованістю, кількістю та якістю м'яса. Залежно від віку їх розподіляють на три групи: дорослі (від 3 років і старше), молодняк (від одного до 3 років) і лошата (до року живою масою не менше від 120 кг). За вгодованістю дорослих коней і молодняк поділяють на дві категорії — першу (І) й другу (II), жеребців відносять до І категорії.

До І категорії відносять тварин з добре розвиненими м'язами, округлими формами тулуба; груди, лопатки, поперек, крижі й стег­на добре виповнені; остисті відростки спинних і поперекових хреб­ців не виступають: ребра непомітні, промацуються слабо; на гребені шиї і біля кореня хвоста є жирові відкладення.

У коней II категорії задовільно розвинені м'язи, дещо кутасті форми тулуба; груди, лопатки, спина, крижі й стегна помірно ви­повнені; помітні ребра та остисті відростки спинних і поперекових хребців; незначні відкладення жиру спостерігаються вздовж гребе­ня шиї.

Якщо коней реалізують залежно від кількості та якості м'яса, то туша тварин, яку відносять до І категорії, має жирові відкладення, з просвітами, а на тушах II категорії їх спостерігають на гребені шиї, ребрах, крижах і зовнішньому боці стегон.

Коней на експорт оцінюють за державним стандартом 23162—78, відповідно до якого дорослих коней розподіляють на три категорії (І, II та III). Жива маса тварини І категорії має становити не менше ніж 415 кг, а II і III — не менш як 360 кг. Зважують коней індивіду­ально з вирахуванням із загальної живої маси 3 % знижки на вміст травного каналу.

Молодняк коней на категорії вгодованості не розподіляють. Він повинен мати добре розвинені м'язи, округлі форми тулуба, помітні ребра й незначні жирові відкладення.

Експортують молодняк у віці від 6 міс до 2 років. Молодняк віком 2 — 3 роки продавати за кордон невигідно, оскільки його реалізують за цінами дорослої худоби.