значне число угод між державами колишнього СРСР (наприклад, Договір про правонаступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 року, Угода глав держав-учасниць СНД про власність ко­лишнього Союзу РСР 1991 року, Угода про розподіл усієї власності колиш­нього Союзу РСР за кордоном 1992 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини й основних свобод

1991. року та ін.). Україна є учасницею більшості з цих договорів.

Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Білорусією, Казахста­ном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Турк- меністаном і Узбекистаном була підписана Угода про розподіл усієї власнос­ті колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території. СРСР, що знаходилася у володінні, користуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під власністю, зокрема, ро­зумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від діяльності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37 %. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77 % і цією угодою не розглядалася.

У цей же день 1992 року між тими ж суб’єктами за участю України була підписана Угода про правонаступництво стосовно державних архівів колиш­нього Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголошення ці­лісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних ар­хівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архів­ні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межами. Крім того, передбачена можли­вість використання державами-учасницями на основі укладання спеціаль­них двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.

У 1992-1994 роках були укладені двосторонні угоди між Україною, з одного боку, і Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдаві­єю, Російською Федерацією, Таджикистаном, Узбекистаном — з іншого, про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу РСР.

§ 12. Політична легітимність і суверенітет

Важливу роль у легітимації політичної влади в будь-якій державі в су­часному світі відіграє зовнішньополітичний фактор. Сьогодні державна вла­да, що має всі ознаки легітимності, власне, як і сама держава, що має всі озна­ки державності, тим не менше може виявитися нелегітимною з точки зору міжнародної спільноти.

122

Можна провести референдуми в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї на предмет незалежності, і тим не менше не здобути ніякого міжнародного визнання (чи майже ніякого), можна провести парламентське голосуван­ня про незалежність Косова, але при цьому так і не отримати згоди Сербії на таку незалежність попри волю народу чи народних представників. Воля джерела влади в таких випадках є недостатньою для її реального здійснення без волі учасників міжнародного співтовариства, без згоди авторитетних зо­внішніх сил.

В цьому зв’язку виникає серйозна проблема співвідношення легітим- ності політичної влади і суверенітету країни. На думку низки вчених, історія сучасної політичної науки, в тому числі науки міжнародного права і зовніш­ніх зносин, це багато в чому історія безперервного протистояння між двома ключовими парадигмами, двома системами поглядів на фундаментальні за­сади міжнародного порядку і засоби формування та існування міжнародних відносин. Йдеться про концепції політичного ідеалізму та політичного реа­лізму. У відповідності з першою з них, до міжнародних відносин, суб’єктами чи акторами яких виступають держави, мають застосовуватися ті самі пра­вові поняття, які панують всередині самих цих суб’єктів. Незважаючи на те, що ця ідеологія зазнала цілого ряду історичних поразок (наприклад, розпад Ліги Націй чи розв’язання Другої світової війни) і в силу цього піддається нищівній критиці з боку конкуруючих концепцій міжнародних зносин (осо­бливо з боку політичного реалізму, що недивно), тим не менш виникнення і достатньо тривале тепер існування ООН та інших міжнародно-правових інституцій, що відіграють роль організуючих інших суб’єктів міжнародних відносин акторів, свідчить про те, що ця ідеологія на сучасній міжнародній арені відіграє вельми значущу роль. Більше того, за останні роки його зна­чення навіть де в чому зросло.

У зв’язку з цим виникає як політична реальність і зовнішньополітична реальність державної влади. Отже, легітимність політичного панування на сучасному етапі має як внутрішній, так і зовнішній бік. Між фактом влади всередині країни та її зовнішнім визнання існує прямий динамічний зв’язок. Історично зовнішня легітимізація була пов’язана з визнанням суверенітету тієї чи іншої держави, тобто факту верховенства влади даної держави на пев­ній території щодо певної сукупності громадян (населення). Г.Гегель писав: «Народ як держава є духом у своїй субстанційній розумності і безпосередній дійсності, тому він є абсолютною владою на землі; відтак, кожна держава во­лодіє суверенною самостійністю по відношенню до усіх інших. Бути такою для іншої (інших), тобто бути визнаною нею (ними), це є її перше абсолютне право». І як це випливає із самого характеру міжнародного права, і зокрема міжнародного публічного права, легітимізація на міжнародній арені має пев­ну низку особливостей, що роблять цю процедуру суттєво відмінною від тієї, яка передбачена внутрішньодержавним публічним правом.

Перша особливість пов’язана з тим, ЩО легітимізується, ХТО є суб’єктом і об’єктом легітимізації. Відповідь на це питання, на перший по­гляд, здається достатньо очевидною. Легітимізується суверенітет. Але саме поняття суверенітету в історії нашого часу зазнало суттєвих змін, воно й сьо­годні є предметом найпалкіших дискусій, при чому як в середовищі науков­

123

ців, так і практичних сферах політики. Суверенітет історично пов’язаний з поняттям держави. Спершу це був суверенітет правителя, володаря, потім династій, пануючих соціальних класів, що визначали характер і суть форми держави (аристократія, олігархія тощо), пізніше держав, уособлюваних сво­їми урядами. Починаючи з Нового часу, це був суверенітет держави-нації. Для зовнішньополітичної легітимізації було достатньо, щоб держава володі­ла реальною владою над певною територією і певним народом, щоби ця влада була стабільною і твердою. Питання в тому, ЯКИМ чином забезпечується ця влада, для зовнішнього визнання не мав особливого значення. Зовнішня легітимізація не залежала від внутрішньої.

Друга половина ХХ ст.. і початок ХХ століття внесли у розуміння дер­жавного суверенітету кардинальні зміни. Безумовно, держави і зараз за­лишаються основними суб’єктами міжнародних відносин. Але разом з цим суб’єктами міжнародних відносин стала і ціла множина недержавних орга­нізацій. В усталену систему міжнародних відносин сміливо проникає й інди­від як першоджерело і носій колективного суверенітету в його первинному вигляді. Ми є свідками формування світового громадянського суспільства, що не залежить ні від держави, ні від міждержавних структур. Формування такого суспільства, а точніше співтовариства не держав, але вільних грома­дян поза будь-якими межами, кордонами і бар’єрами, це прояв глобальної тенденції, нового тренду в міжнародних зносинах, де пануючий протягом всіх минулих століть етатизм змінюється індивідуалізмом, деяким своєрід­ним соціоцентризмом.

Визнання держави, як відзначав Гегель, залежить «від розсуду і волі ін­шої держави». Без цього її суверенітет є абстрактним і формальним, іншими словами, є фікцією, декларативним суверенітетом. Формування світового громадянського суспільства суттєво коригує сучасні уявлення про сувере­нітет. Індивід, його права і свободи, що займають центральне місце в теорії громадянського суспільства, висуваються в практичну площину і на міжна­родній арені. Тому проблема зовнішньої легітимізації — це не просто питан­ня визнання факту існування тієї чи іншої держави, країни, нації. Важливого значення для визнання набуває питання про те, як забезпечується цілісність нації, держави, країни, як забезпечується внутрішня легітимізація суверені­тету. В цьому зв’язку доцільно зауважити, що «розмивається» не суверенітет держави, а лише його автономія, що сприймається як здатність ухвалювати рішення без урахування інтересів інших акторів світової політики.

Як традиційно прийнято вважати сьогодні, основна форма внутрішньої легітимізації влади — це політичний режим. Саме у політичному режимі й через нього нація/народ/соціальна спільність набуває в сучасному світі цілісності й здійснює самоідентифікацію. Основні проблеми, пов’язані із міжнародно-правовим визнанням, сьогодні витікають із характеру того ре­жиму, який встановлений у країні. Расизм в ПАР (до 1994 р.) став причиною ізоляції Південної Африки на міжнародній арені. Диктатура Августо Піно- чета в Чилі привела до розірвання дипломатичних відносин з цією країною багатьма державами. Авторитарний режим Слободана Мілошевича став при­чиною військової агресії НАТО, що здобувала підтримку більшості членів світового співтовариства. Китай сьогодні зазнає постійного тиску провідних

124

акторів світової спільноти у зв’язку із проблемою Тибету та уряду Далай- лами у вигнанні. Ядерні випробування в Ірану є причиною запровадження ЄС та США жорстких економічних (поки що лише економічних) санкцій до цієї країни. В тому ж руслі відбулися й ті процеси, що мали місце в Аф­ганістані та Іраку. І прямо протилежна ситуація, яка, наприклад, є в Тайва­ні чи Косові, стала причиною позитивного визнання цих країн провідними членами міжнародного співтовариства і встановлення з ними прямих дипло­матичних стосунків навіть попри офіційні і численні ноти протесту з боку КНР і Сербії відповідно. Таким чином, перший висновок щодо зовнішньої легітимізації державної влади полягає в тому, що легітимізується, піддаєть­ся процедурі міжнародно-правового визнання сьогодні не стільки держава- уряд, не нація-держава самим фактом свого існування, а політичний режим, встановлений в результаті встановлення цього факту чи в процесі існування держави. Іншими словами, процеси внутрішнього політико-правового визна­ння державної влади всередині країни є фактором, що обумовлює зовнішнє міжнародно-правове, дипломатичне визнання.

Друга особливість інституту міжнародно-правового визнання полягає в тому, що визнання означає закріплення за тим чи іншим політичним режи­мом певного і цілком конкретного місця в міжнародному співтовариства і, що не менш важливо, і в самій системі міжнародних відносин. По-перше, це така, що стала усталеною ще від часів Віденського конгресу 1815 року, тради­ція визнання низки держав в якості великих держав. Сьогодні міжнародно- визнаними великими державами є США, Росія, Китай, Велика Британія, Франція, ФРН, Канада, Японія, іншими словами, країни G8, тобто країни «великої вісімки». Крім того, в силу останніх міжнародних політичних та економічних подій до клубу великих держав приєдналися такі держави, як Австралія, Аргентина, Бразилія, Індія, Індонезія, Італія, Мексика, Саудівська Аравія, Туреччина, ПАР, Південна Корея, утворивши разом з країнами G8 групу двадцяти. По-друге, це визнання приналежності тієї чи іншої країни до певної цивілізаційної спільноти — християнської, ісламської, далекосхідної тощо; Захід, Близький Схід, чорний континент та ін.; перший і третій світи; континентально-європейська, середземноморська, карибська та ін.. По-третє, це визнання приналежності країни до системи тих чи інших союзів, міжна­родних та міждержавних об’єднань, економічних чи політичних (Об’єднана Європа, НАТО, Британська Співдружність, СНД тощо).

Закріплення за нацією певного місця в міжнародних відносинах дозволяє прогнозувати її поведінку в тій чи іншій ситуації. Безумовно, це місце не є раз і назавжди закріплений за тією чи іншою країною. В сучасному динамічному світі це лише констатація існуючого в даний момент положення. Збігнєв Бже- зинський у цьому світлі писав, «В наш час поняття суверенітету в значній мірі розмите через постійно зростаючу взаємозалежність держав, і для більшості з них це швидше юридична фікція, аніж правова реальність. Навіть ті нечис­ленні країни, які входять до числа найбільш могутніх держав, намагаються не піддаватися спокусі стверджувати власну могутність, владу і незалежність без зважання на інших. Безумовно, будь-яка держава (чи, радше, її політич­не керівництво) може проводити будь-яку самовбивчо нерозумну політику. Але така «здатність» стає все більш обмеженою за рахунок інтересів більш як

125

двохсот співіснуючих країн, що перетинаються». Разом з тим, велика розгалу­женість сучасних міжнародних відносин, включення сучасних держав одно­часно до багатьох об’єднань та організацій створює ситуацію, коли держави змушені ділити свою владу над своїми громадянами з наднаціональними (як у випадку з країнами ЄС) та міжнародними інституціями влади (ООН) до такої міри, що поняття суверенітету дійсно стає дуже розмитим.

Третя особливість зовнішнього визнання пов’язана із силою чи слаб­кістю нації, її демократичністю чи недемократичністю. Коли йдеться, на­приклад, про суверенітет Абхазії чи Південної Осетії, абсолютна більшість держав відмовляються визнавати їх незалежність, мотивуючи це слабкістю їх владних інституцій, штучністю процедур державного будівництва, а не лише формальним порушенням міжнародно-правових норм (оскільки водночас країни Заходу визнають суверенітет Косова, хоч його також було проголо­шено з формальним порушенням норм міжнародного права). Як відзначає Г.Моргентау, політичний режим в світовій політиці — це «концепція інтер­есу, що визначається термінами сили (впливу)». Саме тому Росія визнає суверенітет Абхазії та Південної Осетії, а країни ЄС визнають суверенітет Косова. Кожен з цих нових акторів міжнародних відносин знаходиться у сфе­рах впливу (активного чи пасивного, — не має значення) цих двох великих гравців на міжнародній арені.

Поряд із силою важливим засобом зовнішньополітичної легітимізації, утвердження політичного режиму на міжнародній арені виступає і диплома­тія. Чим сильнішою є держава, тим менше вимагається зусиль від дипломатії, чим слабша держава, тим більшою є роль і значення дипломатії для визнання такої держави в якості рівноправного учасника міжнародних відносин. Ди­пломатія — це мистецтво компромісу. Сила ж є безкомпромісною. До слова, це яскраво довела Російська Федерація у війні з Грузією 2009 року. Дипло­матія націлена на захист національних інтересів мирними засобами шляхом компромісів. Це готовність до компромісів по всім тим питанням, які не є для країни життєво важливими. Але дипломатія, не підкріплена силою, здатною захистити життєво важливі інтереси нації, приречена на безкінечні компро­міси, які в кінцевому підсумку зведуть нанівець суверенітет будь-якої нації.

Четверта особливість зовнішньополітичної легітимізації полягає в тому, що жорстка система територіальних держав, де суверенітет окреслений кор­донами, постійно іде у небуття. Зокрема, в Європі вона трансформується і за­мінюється значно більш гнучкою, багаторівневою системою. Те саме відбува­ється і в інших частинах світу, де формуються групи держав, пов’язані однією чи кількома спільними рисами за певним принципом — спільністю економік, релігії, етнічної належності, демократичності влади тощо — демократичні країни, економічно розвинуті країни, антитерористичний блок, слов’янські країни, латиноамериканські країни, арабські країни, африканський світ і та ін.. І основу глобальної системи суверенітету вже в найближчому майбутньо­му складуть декілька десятків таких груп держав. І хоча сьогодні існують і відцентрові позиції, немає жодних сумнівів, що майбутнє належатиме гло­бальним суверенітетам, а не суверенітетам окремих держав, а сам факт їх ви­знання залежатиме від колективної згоди членів міжнародного співтовари­ства, об’єднаних за тим чи іншим системотворчим принципом.

126