Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Міжнародне Теліпко, Овчаренко.docx
Скачиваний:
5
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

голосів учасників. Країни ОІК запропонували внести у фінальну резолю­цію конференції поправки, що вимагають рівних умов для всіх територій, окупованих Ізраїлем з 1967 року. Для Ізраїлю ці поправки були непри­йнятними, оскільки у такому разі він мав визнати суверенітет не тільки па­лестинського, але й сирійського (Голанські висоти), і ліванського (ферми Шебаа) товариств Червоного півмісяця.

І ось 8 грудня 2005 року держави — учасники Женевських конвенцій прийняли Третій додатковий протокол, який встановлював додаткову емб­лему — червоний кристал. Було визначено, що національні товариства, які обрали своєю емблемою червоний кристал, можуть включити у нього розпіз­навальний знак, який вже фактично використовувався ними, та про існуван­ня якого були повідомлені інші держави-учасники Женевських конвенцій і МКЧХ до того, як був прийнятий Протокол ІІІ. 22 червня 2006 року учасни­ки міжнародного руху Червоного хреста і Червоного півмісяця затвердили в Женеві нову захисну емблему. За внесення необхідних поправок до Статуту Міжнародного руху проголосували 237 учасників конференції в Женеві, 54 висловилися проти та 18 утрималися.

Червоний кристал, окрім Ізраїльського національного товариства Чер­воного Хреста і Червоного Півмісяця, можуть використати держави Цен­тральної Африки, в яких сповідуються місцеві традиційні релігії та в яких ніколи не вщухають війни, Монголія та держави Південно-Східної Азії, які сповідують буддизм, Індія, Китай та Японія, в яких основна маса населення є прихильниками індуїзму, даосизму та синтоїзму відповідно.

Приєднання Ізраїльської медичної служби до Міжнародного руху Черво­ного Хреста та Червоного півмісяця означає, що вона буде вимушена дотри­муватися правил, прийнятих у цій організації. Зокрема, екіпажам санітарних машин «Червоного Хреста» забороняється мати на борту зброю, тоді як із­раїльські екіпажі машин швидкої допомоги звичайно озброєні вогнепальною зброєю, адже вони часто прибувають на місце пригоди або теракту першими та можуть бути вимушені, захищаючи себе та поранених, вступити у відкри­те протистояння з терористами. До речі, усі держави-учасники Женевських конвенцій 1949 року зобов’язані прийняти внутрішньодержавні закони, які встановлюють покарання за віроломство та незаконне використання сим­воліки. Так, у ст. 445 Кримінального кодексу України передбачений такий склад злочину, як незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

§ 4. Початок війни та військова окупація Види збройних конфліктів

Протягом останніх 5 тис. років відбулося близько 14 тис. війн, у яких загинуло приблизно 5 млрд. людей.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста Мета війни полягає в придушенні збройного опору супротивника. Вона не спрямована на знищення супротивника чи на фізичне знищення його збройних сил. Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного на­селення, тим паче, що правила ведення воєнних дій вимагають, аби мирне на­

429

Міжнародне публічне право

селення перебувало «під опікою воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуть­ся збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття. Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнарод- ного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародни­ми збройними конфліктами визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

  1. держави;

  2. нації і народи, що борються за свою незалежність;

  3. міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і міжнародного правопорядку.

Відповідно до ст. 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального па­нування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це усі збройні конфлік­ти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбува­ються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:

  1. застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи по­ліцейські підрозділи;

  2. колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку вну­трішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися кон­фліктами, що розглядаються;

  3. певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відпо­відальних за їхні дії;

  4. тривалість і безперервність конфлікту. Окремі періодичні виступи по­гано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти не- міжнародного характеру;

  5. здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним уря­дом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути ви­знані «воюючою стороною», коли вони:

  1. мають свою організацію;

  2. мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;

  3. встановили свою владу на частиною території держави;

  4. додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».

Як вже раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною» виключає застосуваннядо них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення. На захоплених у полон поширюєть­ся статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини

430

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них до­помогу, що допускається міжнародним правом. Влада повстанців на контро­льованій ними території може створювати органи управління і видавати нор­мативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб держав­них переворотів і та ін.. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних зброй­них конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручати­ся у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Збройний конфлікт може мати одночасно як міжнародний, так і неміж- народний характер. Наприклад, у рішенні Міжнародного суду у справі «Ніка­рагуа проти США» зазначалося, що з точки зору міжнародного права у період збройних конфліктів багатосторонній конфлікт може бути міжнародним чи неміжнародним у залежності від складу і характеру його учасників. Конфлікт між контрас (місцеві організовані воєнні групи) та урядом Нікарагуа носить неміжнародний характер, а конфлікт між Нікарагуа та США, які здійснили збройне втручання у внутрішній конфлікт, — міжнародний характер.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються пев­ні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції». Їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжна­ціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролит­тя, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсяк­денного життя і побутових умов і та ін.), а також для припинення військового протистояння воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обста­вини, здійснюється без згоди уряду держави, до якої здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, на­приклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там і супрово­джувалися масовими людськими жертвами.

Існує також й інша класифікація збройних конфліктів, в залежності від інтенсивності:

  1. Збройний конфлікт (конфлікт низької доцільності). Відбувається без оголошення війни. Наприклад, радянсько-китайський конфлікт навколо ост­рова Дамаський, україно-російський конфлікт щодо острова Тузла тощо.

  2. Конфлікт середньої інтенсивності (локальна війна). Застосовують­ся звичайні види озброєння; безініціативний. Наприклад, молдавсько- придністровський конфлікт, який досі триває.

  3. Регіональна війна (конфлікт військової доцільності). Наприклад, дії американських військ в Афганістані та Іраку.

Але ця класифікація має більше значення у військових науках, зокрема так­тичній підготовці, аніж у міжнародному праві в період збройних конфліктів.

431

Міжнародне публічне право

Правові наслідки початку війни

Найкраще - зберегти державу супротивника цілою, на другому місці - розтрощити цю державу.

Сунь-цзи

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок військових дій 1907 року, в якій бере участь і Україна, держави визнають, що військові дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попереджен­ня, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму уль­тиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:

  1. шляхом звернення до власного народу;

  2. шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника;

  3. шляхом звернення до світової спільноти.

Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична ви­мога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї дер­жави, котрий пред’являє її уряду іншої держави разом із погрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до спливу певного строку уряд, що пред’явив ульти­матум, вживе відповідних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Кон­венції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до вказаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну за­конною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, в якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

  1. вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших дер­жав, або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка із засто­суванням сили анексія території іншої держави або частини її;

  2. бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

  3. блокада портів або узбережжя держави збройними силами іншої дер­жави;

  4. напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави;

  5. застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на терито­рії іншої держави за згодою з державою, що їх приймає, з порушенням умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їхнього перебування на та­кій території після припинення дії угоди тощо.

У наш час збройні конфлікти відбуваються без офіційного визнання стану війни. З числа останніх можна вказати на англо-аргентинський зброй­ний конфлікт 1982 року з приводу Фолклендських островів. Не вважається таким, що відповідає міжнародному праву, не тільки ведення війни неоголо- шеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні від­повідальності, але й так званий casus belli (привід для війни) — безпосеред­

432

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

ній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку військових дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, приводом для вторгнення в Ірак коаліційних військ була наяв­ність у влади цієї держави хімічної зброї, яку так і не було знайдено.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним кра­їнам, і матиме для них дійсну силу лише після одержання оповіщення. В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Консти­туція України містить механізм такої процедури — відповідно до п. 19 ст. 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 ст. 85 Конституції на підставі даного подання оголошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом прямо не слідують власне військові дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін певних правових наслідків:

  • між державами припиняються дипломатичні і консульські відносини (дипломатичному і консульському персоналу забезпечуються захист і мож­ливість безперешкодно залишити територію супротивника). На час збройно­го конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої представ­ляє зазвичай нейтральна держава, що має дипломатичні відносини з обома воюючими сторонами;

  • перестають застосовуватися багато норм міжнародного права, що несу­місні з військовим часом, зокрема, припиняють дію двосторонні політичні, еко­номічні, культурні угоди між воюючими державами. Багатосторонні договори (наприклад, із питань зв’язку, транспорту, транзиту тощо) припиняються;

  • починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і військову до­помогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані і т.п.);

  • припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючих сторін;

  • майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипломатичних представництв і консульських установ), підлягає конфіскації;

  • торгові судна воюючих, що знаходилися до початку війни у воро­жих портах, повинні залишити порт супротивника (для цього встановлю­ється розумний термін для вільного виходу з територіальних вод держави- супротивника — індульт, після закінчення якого такі судна підлягають реквізиції і затриманню до закінчення війни незалежно від їхньої приналеж­ності (державі, приватним компаніям або окремим особам); військові кора­блі підлягають обов’язковій реквізиції;

  • до громадян ворожої держави може бути застосований спеціальний режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою місцях, інтернування тощо);

  • власні громадяни кожної з воюючих держав поділяються на мирне на­селення і збройні сили.

Так, в останні роки Другої світової війни низка латиноамериканських країн оголосила війну Німеччині, але участі у бойових діях не брала. Тим

433

Міжнародне публічне право

не менше, їх правовий статус у принципі був таким самим, як і положення держав, що брали участь у військових діях.

У випадку військового конфлікту, який учасники не визнають війною, спра­ва ускладнюється. При цьому можуть зберігатися дипломатичні та консульські відносини, а також договори. Тим не менше, збройний конфлікт не може не за­вдавати шкоди усій системі зв’язків воюючих держав, в тому числі зв’язках за участю фізичних та юридичних осіб (торгівля, транспорт, фінанси, страхування тощо). Ці проблеми поки що не врегульовані міжнародним правом.

Театр бойових дій

Особу, яка втратила військовий квиток, можуть не впустити до театру військових дій.

Віктор Пелевін

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни — це сухопутна, повітряна та морська територія держав, а також відкрите море і повітряний простір над ними, у межах яких згідно з міжнародним правом можуть вестися військові дії.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром мор­ської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухо­путним і морським театром війни. Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізовані території (наприклад, архіпелаг Шпіцберген), Антарктику (за Договором про Антарктику 1959 року), космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла (згідно Договору про принципи ді­яльності держав щодо дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року та Угоді про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 року), територію нейтраль­них держав, а також місцевості, в яких відповідно до ст. 8 Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року зосереджені культурні цінності. Це можуть бути також міжнародні канали (наприклад, Суецький — згідно Константинопольської конвенції 1888 року) та цивільні об’єкти. З театру війни може також виключатися певна частина державної території з метою розміщення спеціальних зон, передбачених між­народним правом (право держав створювати санітарні зони та ділянки місце­вості для захисту від військових дій поранених та хворих, а також персонал, на який покладено організація й управління цими зонами та місцевостями, піклування про осіб, які там будуть сконцентровані тощо).

Також міжнародне право у період збройних конфліктів виділяє театр військових дій — сухопутний, повітряний та водний простір, на яких вій­ськові дії фактично ведуться. Відносно не так давно з’явилося поняття «зона військових дій». Так, у 1982 році Велика Британія оголосила виключну зону навколо Фолклендських островів шириною біля 200 морських миль. У межах цієї зони будь-яке судно мало розглядатися як вороже, і могло зазнати атаки британських збройних сил. До встановлення виключних зон на морі вдавав­ся і Іран під час війни з Іраком. У всіх цих випадках встановлення режиму зон суперечило міжнародному праву у період збройних конфліктів і не могло

434

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

бути визнано іншими державами. Зони військових дій можуть встановлюва­тися як зони правомірного контролю з боку воюючої сторони, а не як зони насильства чи свавілля.

Нейтралітет під час війни

Нейтралітет у війні — це особливий правовий статус держави, що не бере участі у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейтралітет на практиці виявляється як принцип безсторонності, за яким нейтральна держава не повинна віддавати перевагу жодній з воюючих дер­жав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У між­народному праві розрізняють:

  1. постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року, Ватикан із 1929 року, Австрія з 1955 року, Мальта з 1981 року, Туркменістан з 1995 року тощо);

  2. евентуальний нейтралітет (у даній війні, наприклад, в ірано-іракській війні);

  3. нейтралітет у силу договору між відповідними державами.

Права й обов’язки нейтральних держав закріплені в нормах Гаазьких конвенцій про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухо­путної та морської війн 1907 року. По відношенню до повітряної війни ана­логічні норми не були створені. Вона регулюється за аналогією з сухопутною та морською війнами.

Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні викону­вати правила нейтралітету. Так, постійно нейтральні держави не повинні в мирний час входити у військові блоки; надавати свою територію для інозем­них військових баз або формування військових загонів воюючих; допускати передачу воюючим техніки і боєприпасів. При порушенні цих правил воюючі держави можуть вважати територію нейтральної держави театром військо­вих дій. Водночас нейтральна держава не зобов’язана забороняти своїм гро­мадянам добровільно вступати в збройні сили воюючих сторін. Та у випад­ку полонення громадян нейтральної держави, які брали участь у військових діях супротивника, вони не можуть розраховувати на такий самий режим, як й у інших полонених.

Водночас нейтральні держави мають право: а) відбивати силою спроби порушити статус нейтралітету; б) надавати свою територію для розміщення поранених; в) дозволяти заходження у свої порти санітарним суднам воюю­чих держав тощо.

Воюючі сторони не мають права здійснювати на нейтральній території й у нейтральних водах які-небудь дії, що порушують нейтралітет. Заборонено перетворювати нейтральні порти і води на бази для морських операцій. Про­хід через територіальні води нейтральних держав військових суден воюючих держав не вважається порушенням нейтралітету. Але не можна користувати­ся територіальними водами, портами і рейдами для збільшення військового потенціалу збройних сил воюючих.

Здавна визнається право воюючих держав на огляд нейтральних торгових суден з метою запобігання провезенню військової контрабанди. Нейтральне судно, яке перевозить контрабанду, може бути захоплено у відкритому морі чи у територіальних водах воюючих держав. Контрабандний вантаж підлягає

435

Міжнародне публічне право

конфіскації на підставі рішення спеціального суду, який називається «при­зовий суд». Саме по собі нейтральне судно може бути конфісковано як приз, якщо контрабанда складала більше половини усього вантажу.

У збройних конфліктах на морі застосовується морська блокада, тобто ізоляція портів чи берегової лінії противника. Блокада має бути ефективною, тобто здатною реально перешкоджати проходженню суден. Нейтральні судна при наближенні до зони блокади підлягають огляду, а при порушенні ними блокади можуть бути захоплені.

Територіальне море нейтральної держави не може бути театром військо­вих дій. У випадку заходу військового корабля, що переслідується, у води нейтральної держави, переслідування завершується.

Військові судна воюючих можуть одержати доступ у порти нейтральної держави на термін не більше доби для усунення наслідків аварії, для попо­внення запасів продовольства, але не для збільшення бойової сили. Число та­ких кораблів не повинно перевищувати трьох одиниць. Повторне постачання продовольством і паливом не може мати місця раніше, ніж через три місяці. При цьому встановлюється інтервал між заходженнями кораблів різних во­юючих держав у 24 години.

Повітряний простір над територією нейтральної держави недоторкан­ний для військових літаків воюючих держав. У випадку входження літаку воюючої сторони до повітряного простору нейтральної держави остання зобов’язана вжити певних заходів для негайного залишення ним свого пові­тряного простору або примусу до посадки з подальшим інтернуванням осіб, які знаходяться на його борту. Інтернування — це режим, який схожий на військовий полон, але менш обтяжливий (наприклад, заборонено розлучати сім’ї), який застосовується до іноземних громадян у крайніх випадках. Інтер­нування застосовується і у випадку вимушеної посадки. Навіть екіпаж, який було підібрано нейтральним судном у відкритому морі, що зазнав аварії, або екіпаж повітряного судна, що зазнав лиха, підлягає інтернуванню.

Нейтральна держава не має права поставляти авіаційну техніку воюю­чим державам, але й не зобов’язана забороняти такі поставки своїм приват­ним компаніям.

Контроль воюючих держав по відношенню до цивільної авіації нейтраль­них держав подібний тому, який здійснюється по відношенню до нейтраль­них морських суден. Цивільному літаку може бути запропоновано здійснити посадку для огляду. Літак може бути конфісковано, якщо він зайнятий ді­яльністю, яка несумісна з нейтралітетом.

Поняття військової окупації

Військова окупація — це тимчасове захоплення території (частини те­риторії) однієї держави збройними силами іншої держави та встановлення військової адміністрації на захопленій території. Військова окупація будь- якої території не означає її переходу під юрисдикцію держави-окупанта.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женев­ської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов’язана вжити всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій те­риторії. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися

436