року, режим повної демілітаризації встановлений для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що знаходиться під суверенітетом Нор­вегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року. У Кореї в зв’язку з укладанням перемир’я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Республіку Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтралізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризо­вана територія, оскільки під нею розуміється встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на державу зобов’язання бути нейтральною у процесі ведення воєнних дій, але при цьо­му з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія.

Прикладом нейтралізованої території може слугувати Магелланова про­тока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 року ого­лошена «нейтралізованою назавжди». Договором між США і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського дого­вору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використо­вується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи військового характеру.

§ 2. Державна територія

Становлення поняття державної території

Територія є природною умовою існування держави, її матеріальної бази, необхідним елементом, без якого вона не може нормально існувати. Хоча ві­домі випадки, коли уряд, частина державного апарату однієї держави були розташовані на території іншої країни через втрату власної території в ре­зультаті завоювання її іноземною державою. У такому становищі, наприклад, опинилися Бельгія та Сербія в першу світову війну; Ефіопія, Нідерланди, Норвегія — під час другої світової війни. Тимчасовість і неміцність таких си­туацій лише підкреслює необхідність наявності території для нормального існування держави.

Становлення поняття державної території відбувалося у праві одночас­но зі становленням і розвитком держав і включає кілька стадій, на кожній із яких територія відігравала величезну роль у житті держави, становлячи її найважливішу ознаку.

На етапі появи держав їхні території складали колишні племінні та родо­ві землі. У такому вигляді територія ніяк не могла служити єдності держав­ної влади. Тому держава із самого моменту появи мала потребу в закріпленні правового статусу своєї території. Вона прагнула зафіксувати свої просторові

129

володіння саме як верховний суверен, тому що в рабовласницькій державі суверенітет тотожний земельній власності, сконцентрованій у загальнодер­жавному масштабі. Розміри земельної власності правителя при цьому не мають значення. У феодальній державі її суверенітет ототожнювали із зем­левласником, а розміри території держави прямо залежали від його земель­ної власності. Держави, що поєднували декількох власників, були недовго­вічними. Ситуація змінюється в пізній феодальній абсолютистській державі, коли роль державної влади значно зростає та поряд із приватною власністю на землю виникає поняття державної території як простору, у межах якого держава існує, а монарх здійснює владу.

Сучасне, найбільш розповсюджене розуміння державної території ви­никло на основі вчення про народний суверенітет. Обґрунтовуючи право народу створювати державу на тій території, на якій він проживає, ідеологи епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело публіч­ної влади на цій території. Саме держава в межах своєї території здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід’ємною частиною державного суверенітету. Це не виключає існування приватної власності на землю. Але ніякі приватноправові угоди щодо землі не можуть змінити публічно-правового статусу території — вона залишається у складі держави.

Територіальне верховенство держави

Територіальне верховенство означає повну та виключну владу держави в межах власної території. Ця влада здійснюється цілою системою держав­них органів. Повнота державної влади полягає в тому, що їй належить вся законодавча, виконавча та судова діяльність. Виключність державної влади полягає у тому, що над нею не має і не може бути ніякої іншої влади, а та­кож на території держави виключається діяльність будь-якої іншої публічної влади. Державній владі підпорядковуються всі особи та організації в межах держаної території.

Територіальне верховенство кожної держави має поважатися усіма ін­шими державами. Ніхто не може втручатися у внутрішні справи держави. У межах своїх кордонів держава встановлює певний правопорядок, який не по­винен порушуватися іншими державами.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави можуть здійснюва­ти свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за меж­ами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об’єкти та їхні екіпажі.

Поняття державної території та її юридична природа

Сучасне міжнародно-правове розуміння державної території ґрунтова­не на таких основних принципах міжнародного права, як: недоторканність і цілісність державної території, невтручання у внутрішні справи держави, самовизначення, заборона агресивних воєн і відмова від анексій, мирне ви­рішення міжнародних спорів, непорушність кордонів, а також право народів розпоряджатися своїми природними ресурсами.

130

Державною територією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство.

Історія міжнародного права знає кілька концепцій обґрунтування і по­яснення юридичної природи державної території. Серед них виділяють:

1. об'єктну, або речову, теорію, прихильники якої (Галер, М. Зейдель, Сперанський та ін.) розглядали територію як річ — об’єкт власності держави або суверена;

2. просторову теорію (теорію владарювання), прихильники якої (І. К. Блюнчлі, Л. Дюгі, Ф. Ліст, Г. Еллінек та ін.) визначали територію як просторову межу державної влади;

3. теорію компетенції, відповідно до якої територіальний суверенітет держави обмежується місцевою компетенцією (Г. Кельзен, Руссо).

Сьогодні можна стверджувати про наявність відносної згоди серед юристі в міжнародників щодо трактування юридичної природи державної території. Згідно з нормами і принципами сучасного міжнародного публічного права територіальному верховенству будь-якої держави притаманні такі елементи, як imperium та dominium. При цьому imperium означає здійснення державою суверенної влади в межах своєї території, а dominium — одночасне публічно- правове володіння цією територією.

Принцип недоторканності та цілісності державної території

В сучасному міжнародному праві існує принцип недоторканності та ці­лісності державної території, який є одним з принципів мирного співіснуван­ня держав. Цей принцип знайшов своє відображення численних договорах, угодах та деклараціях держав.

Відповідно до ч.3 ст.2 Конституції України територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Недоторканість державної території означає, держави зобов’язані утри­муватися від будь-якого збройного чи неозброєного зазіхання на територію іноземної держави. Цілісність державної території означає заборону насиль­ницького розчленовування території якої-небудь держави або відторгнення чи загарбання частини її території.

Варто зазначити, що відповідно принципу територіальної цілісності забо­ронене застосування не лише збройної сили, але й політичного, економічного, ідеологічного та інших видів тиску, внаслідок яких порушується чи створю­ється загроза порушення цілісності та недоторканності території держави.

Склад державної території

Елементами державної території є сухопутні, водні, повітряні простори, а також надра.

Сухопутна територія охоплює масиви суші (материк, острів) і так звані анклави.

Водна територія, або акваторія, — це води річок, озер або штучних во­досховищ і водних шляхів (каналів), розташованих у межах кордонів даної держави, а також внутрішні морські води й територіальне море які омивають узбережжя цієї держави.

131

Повітряна територія — це стовпи повітря над сухопутною і водною те­риторією держави.

Надра — частина земної кори, розташована нижче ґрунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, що технічно доступні для геоло­гічного вивчення та освоєння.

Прийнято вважати, що сухопутна територія включає всю сушу, незалеж­но від місця розташування її окремих складових частин. Будинки і споруди, що спираються на ґрунт або проникають усередину його, розглядаються як приналежність території, і усе, що відбувається на них або в них, відбуваєть­ся в межах державної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування час­тин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року — це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч. І ст. 121). За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської ді­яльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, прилеглу зону, або континентальний шельф, економічну зону. Відповідно до чинного законодавства України, остро­ви, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

Анклав — це частина території однієї держави, оточена з усіх сторін су­хопутною територією інших держав і яка не має морського берега. Анклав складає невід’ємну частину території держави, якій належить. Існування ан­клавів зумовлює необхідність забезпечення доступу до них (вирішення пи­тань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території і її населення), що звичайно вирішується міжна­родними угодами.

Якщо анклав має морський берег його називають напіванклавом (напри­клад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтій­ського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марок­ко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі вчені включають до складу сухопутної території держави також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяючи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні території кожної даної держави.

Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 р. Надра є виключною власністю наро­ду України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на надра, є не­дійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (ст. 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енерге­тичні ресурси, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не

132