§ 3. Характерні риси і зміст основних принципів міжнародного права

Основні принципи — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб’єктами і є критерієм правомір­ності міжнародних правотворчого та правозастосовного процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Принципи відображають та закріплюють характерні риси суб’єктів між­народного права та системи їх взаємодії. Досягається цей ефект головним чином шляхом закріплення правового статусу суб’єктів. У своїй сукупності принципи становлять хартію основних прав та обов’язків держав. Вони утво­рюють основу загального міжнародного права та слугують основними крите­ріями правомірності поведінки суб’єктів.

У дипломатичній практиці принципи, що розглядаються, звичайно на­зиваються загальновизнаними принципами міжнародних відносин, оскільки вони перебувають у тісних зв’язках і взаємодії з принципами та нормами ін­ших нормативних систем (політики, релігії, моралі тощо). У кінцевому під­сумку вони є для них визначальними і саме тому виступають основою, голо­вним системоутворюючим фактором міжнародної нормативної системи.

Характерними рисами основних принципів міжнародного права є:

1. Вони є базисом міжнародного права і мають перевагу над іншими нор­мами цієї системи права. Це положення закріплено у ст. 103 Статуту ООН та ст. 53 Віденських конвенцій 1969 та 1986 років.

2. Вони є загальновизнаними як основні принципи сучасного міжнарод­ного права.

3. Основні принципи формулюють права, обов’язки й законні інтереси безвідносно до суб’єктів міжнародного права, якщо останні володіють необ­хідною міжнародною правосуб’єктністю, що випливає з певного принципу.

4. Формально немає ієрархії принципів. Хоча більша частина основних принципів мають імперативний характер.

5. Передбачена особливий характер відповідальності за порушення біль­шості основних принципів.

6. Вони застосовуються для подолання прогалин у міжнародному праві, хоча цей інститут є ще не досить розробленим.

7. Основні принципи не тільки констатують відповідний стан міжнарод­них правовідносин, але й визначають головні напрями їх розвитку.

8. Усі принципи повинні застосовуватися у взаємодії.

Основні принципи закріплені у Статуті ООН і часто так і називаються — принципи Статуту ООН. Їх зміст розкрито у Декларації про принципи між­народного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамб­леєю у 1970 році. Значення принципів у світовому порядку XXI ст. розкрито у Декларації тисячоліття ООН 2000 року. У ній зазначається, що принципи доказали свій усечасний та всезагальний характер. Їх актуальність та здат­ність слугувати джерелом для натхнення збільшуються із тим, як країни і народи стають все більш взаємопов’язаними та взаємозалежними.

40

Згідно Декларації 1970 року, основними принципами є:

1. незастосування сили або погрози силою;

2. мирне вирішення міжнародних спорів;

3. невтручання у внутрішні справи держави;

4. співробітництво держав на міжнародній арені

5. рівноправність та самовизначення народів;

6. суверенна рівність держав;

7. добросовісне виконання зобов’язань за міжнародним правом;

Визначення основних принципів та розкриття їх змісту було важливим

кроком у зміцненні основ міжнародної спільноти. Було зроблено максимум можливого на той час. Але з часом стало зрозумілим, що перелік основних принципів, що містився у Декларації, не є вичерпним.

Перш за все звертає на себе увагу відсутність в ній такого принципу, як захист людини. Як відомо, Статут ООН поставив завдання знову утвердити віру в основні права людини. У самій Декларації підкреслюється важливість підтримання та укріплення міжнародного миру, що базується на повазі осно­вних прав людини. Тому вже у 1975 році в місті Гельсінкі було прийнято За­ключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ), в якому в якості одних з основних принципів було закріплено повагу прав людини та основних свобод.

Перелік принципів був також доповнений ще двома — територіальної цілісності та непорушності кордонів. Будучи спочатку закріпленими на регі­ональному рівні, ці принципи придбали всезагальне значення, що не раз під­тверджувалося Генеральною Асамблеєю ООН. Значення цього положення не раз підкреслювалося Міжнародним Судом ООН.

Комплекс основних принципів розвивається не тільки шляхом вклю­чення до нього нових принципів, але й в результаті розширення змісту вже існуючих. Зміст принципів характеризується як стабільністю, так і динаміз­мом, урахування потреб суспільства в умовах глобалізації. При цьому зміст кожного принципу розвивається із зміною інших принципів. Цей аспект має особливе значення для принципів у силу загального характеру їх змісту. Між принципами нема ніякого формального підпорядкування, але реальне зна­чення принципів неоднакове.

Активний процес становлення та розвитку змісту комплексу основних принципі свідчить про значення, яке надається суспільством зміцненню його нормативних основ. Ніколи у майбутньому нічого подібного не спостерігало­ся. Наявність розвинутого комплексу принципів — характерна ознака сучас­ного міжнародного співтовариства та його права.

Принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки

Кожен та тримає вотчину свою.

Рішення Любецького з’їзду князів 1097року

До цієї групи принципів належать: а) співробітництво держав; б) суве­ренна рівність держав; в) добросовісне виконання міжнародних зобов’язань, г) невтручання у внутрішні справи держав.

41

Співробітництво держав має бути рівноправним, справедливим, без тис­ку і втручання у внутрішні справи. Вигода від співробітництва повинна бути не тільки взаємною, а й для блага інших держав, світового співтовариства.

У сучасному стані принцип співробітництва покладає на суб’єктів між­народного права такі зобов’язання: 1) співпрацювати відповідно до цілей та принципів ООН; 2) робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності;

3. сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім та добросусідським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості; 4) підвищувати добробут народів; 5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сферах надбанням інших;

6. скорочувати розрив в економічному розвитку.

Як двоєдиний принцип поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправ­ності у міжнародних відносинах, суверенна рівність держав почала оформ­люватися у період буржуазних революцій. Цей принцип визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх за­конних інтересів. Але коли мова йде про рівність держав, то мається на увазі юридично рівні потенційні можливості щодо розв’язання питань у неврегу- льованих сферах міжнародних відносин. Фактично такі можливості далеко не рівнозначні.

Принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: опти­мальне співвідношення їхніх прав та обов’язків; статус держав як суб’єктів міжнародного права; засади правомірного прийняття рішень; основні засади правового регулювання міждержавних відносин.

У теперішньому вигляді принцип суверенної рівності держав надає останнім такі права: 1) юридичної рівності усіх держав; 2) територіальної ці­лісності; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) вільного обрання і розвитку своїх політичних, соціальних, економічних та культурних систем;

5. визначення та здійснення на власний розсуд своїх відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) зміни кордонів згідно з між­народним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати до міжнародних організацій; 9) право бути учасником двосторонніх або багато­сторонніх міжнародних угод; 10) право бути учасником союзних договорів;

11. право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обов’язки держав, а саме: поважати правосуб’єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов’язання, жити в мирі з іншими державами, не нав’язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань пов’язаний із найдавнішою максимою pacta sunt servanda (договорів треба дотримува­тися). Заключний акт Віденської зустрічі представників держав-учасниць НБСЄ 1989 року виокремлює такі фундаментальні положення виконання міжнародних зобов’язань: 1) кожна держава зобов’язана добросовісно ви­конувати свої зобов’язання; 2) у разі суперечностей між зобов’язаннями за міжнародними договорами і зобов’язаннями як членів ООН за її Статутом перевага надається статутним зобов’язанням; 3) кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, в тому числі й такі, як встановлення власних законів та адміністративних правил, повинна забезпечити, щоб такі закони і адміністра­

42

тивні правила, так само як і практика і політика їх застосування, відповідали її зобов’язанням з міжнародного права.

У Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтру­чання. Наприклад, за рішенням Любецького з’їзду князів 1097 року визнава­лося право кожного з князів, що належав до роду Рюриковичів права на свою «вотчину» (спадкове володіння), захоплення ж чужої землі, «братньої вотчи­ни» , розглядалося як злочин. Учасники з’їду цілували хрест у знак того, що будуть виконувати його рішення. Показовим є і той факт, що у 1100 році в Уветичах відбувся черговий княжий з’їзд, на якому було засуджено, залише­но Володимирсько-Волинської землі та відправлено на княжіння у невели­кий західноруське містечко Давида Ігоровича, який розграбував володіння іншого князя. Тобто невтручання вже тоді мало реальну юридичну санкцію. Іншими прикладами угод про невтручання є зобов’язання Росії не втручати­ся у внутрішні справи Швеції за Ніштадським мирним договором від 1721 року та зобов’язання Росії та Туреччини не втручатися у внутрішні справи Кримського ханства з Кючук-Кайнаджирським договором від 1774 року.

На VII Конференції американських держав, яка відбулася у Монтевідео

26. грудня 1933 року, вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про пра­ва та обов’язки держав, ст. 8 якої закріплювала, що ніяка держава не має пра­ва втручатися у внутрішні або зовнішні справи інших держав. У 1936 році цю Конвенцію було підкріплено Додатковим протоколом про невтручання. VIII Міжамериканська конференція, яка відбулася у Лімі 24 грудня 1938 року, вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму між­народного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої держави неприпустиме».

На сьогоднішній момент принцип невтручання покладає на суб’єктів міжнародного права такі зобов’язання: 1) утримуватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших дер­жав; 3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утри­муватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; 5) утримуватися від збройного втручання;

7. утримуватися від будь-якого військового, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суверенних прав; 8) утримуватися від надання допомо­ги підривній терористичній діяльності; 9) забороняти організації, діяльність яких спрямована на повалення, зміну державного ладу іншої держави.

Принципи, пов’язані з міжнародним співробітництвом держав

Спори вирішуються або обговоренням, або фізичною силою. Останнє властиве для звірів, а до сили потрібно вдаватися у крайніх випадках.

Марк Туллій Цицерон

До цих принципів відносяться такі: а) заборона застосування сили і за­грози силою; б) мирне розв’язання спорів; в) непорушність кордонів, г) тери­торіальна цілісність.

Першим правовим внеском на багатосторонній основі у становленні принципу незастосування сили або загрози силою була Гаазька конвенція

43

про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 року. Конференція, на якій було прийнято вказану конвенцію, не лише кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного інституційного — механізму — Постійного Третейського суду. У 1907 році рішенням Другої Гаазької мирної конференції було переглянуто Конвенцію 1899 року з прийняттям Конвенції про обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов’язаннями.

У ст. 12 Статуту Ліги Націй було заборонено вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів, а у Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамблеєю Ліги Націй 22 вересня 1927 року, будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як міжнародний злочин. Першим міжна­родним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як за­собу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана-Келлога) від

26. серпня 1928 року.

Завершився етап становлення принципу незастосування сили або загро­зи її застосування ухваленням Статуту ООН, в якому закріплено, що всі чле­ни Організації Об’єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чи­ном, не сумісним з цілями Об’єднаних Націй.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою покладає такі зобов’язання: 1) утримуватися від застосування прямої чи опосередкованої сили; 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повно­го здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомо­гою сили; 5) відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо. Статут ООН вичерпно зазначає випадки можливого правомір­ного застосування сили: 1) застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51); 2) застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі за­грози миру, порушення миру або акту агресії (ст.ст. 39, 42).

Під впливом Статуту ООН десятки держав внесли до своїх конституцій зобов’язання мирно вирішувати міжнародні спори. Франції у 1946 році до преамбули, у 1947 Японія та Італія до ст. 9 та ст. 11 відповідно, у 1949 ФРН у ст. 26 тощо. Цьому принципу посвячена низка резолюцій Генеральної Асамб­леї ООН, серед яких особливо значна та, що має Манільську декларацію про мирне розв’язання міжнародних спорів 1982 року.

Цей принцип покладає на суб’єктів міжнародного права такі зобов’язання:

1. вирішувати всі свої суперечки і розбіжності виключно мирними засобами;

2. урегульовувати спори в найкоротший термін; 3) не зупиняти процесу мир­ного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; 4) використовува­ти визнані в міжнародному праві мирні засоби (переговори, розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування тощо); 5) утримуватися від ультимативності; 6) утримуватися від будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість; 7) ураховувати інтереси іншої сторони — учасника спору; 8) виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

Здійснення принципу мирного розв’язання міжнародних спорів забез­печено належними інституційними механізмами як на універсальній, так і

44

на регіональній основах. Практично всі відомі регіональні організації без­пеки створили власну структуру мирного розв’язання міжнародних спорів: Ліга арабських держав — Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет, Організація африканської єдності — Комісію з питань посередництва, при­мирення та арбітражу, Організація американських держав — Раду ОАД, по­тім Міжамериканський комітет миру, а згодом Постійну Раду, Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі Суд і Комісію з питань при­мирення.

На сьогодні принцип непорушності державних кордонів покладає на суб’єктів міжнародного права такі зобов’язання: 1) визнати наявні кордони держав як юридично встановлені згідно з міжнародним правом; 2) визна­ти непорушність кордонів усіх держав світу; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.

З принципом непорушності кордонів пов’язані такі правила, як uti possidetis (кордон нової держави там, де він був у держави-попередниці), мовчазна згода (як умова мовчазного визнання державного кордону), естоп- пель (невизнання заперечень тих кордонів, які були раніше) тощо.

Ще у ст. 10 Статуту Ліги Націй містилася вимога поваги до збереження територіальної цілісності держав. Але його становлення відбулося завдяки його регіональному утвердженню. Так, його було закріплено ще у 1948 році у Статуті Організації американських держав, а згодом і у Пакті Ліги арабських держав. У 1962 році африканські держави проголошують у преамбулі, ст.ст.

2. 3 Хартії Організації африканської єдності захист територіальної цілісності метою ОАЄ та обов’язок африканських держав керуватися принципом тери­торіальної цілісності.

Наразі принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов’язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями та прин­ципами Статуту ООН, стосовно: 1) територіальної цілісності; 2) єдності будь-якої держави; 3) перетворення території на об’єкт привласнення. За державами закріплено право визнання окупації незаконною.

Принципи, які розраховані на забезпечення і захист глобальних цін­ностей

До цієї групи принципів входить повага прав та основних свобод люди­ни, а також рівноправ’я і самовизначення народів і націй, тобто у два рази менше, ніж до інших груп, що, однак, не зменшує її цінності перед першими двома.

Питання про права людини торкалися ще давньогрецькі стоїки та Ци­церон, Батьки Церкви та святий Августин, а пізніше Тома Аквінський. Його розробляли Франсуа Вікторія та Франсуа Суарес, а також Гуго Гроцій. У Ан­глії у 1628 році було прийнято Петицію про права, а у 1689 — Білль про пра­ва, у США у 1776 році — Декларацію про Незалежність, а у Франції у 1789

• Декларацію прав людини. Далі робляться перші спроби відстояти права людини і в міжнародному праві: заборона работоргівлі, припинення торгівлі жінками й дітьми, припинення обігу порнографічних видань і торгівлі ними,

45

попередження і припинення тероризму тощо. Створюються перші міждер­жавні об’єднання з метою покращення прав та умов життєдіяльності людини, прикладом якої може слугувати заснована у 1919 році Міжнародна організа­ція праці (МОП).

Після Другої світової війни активізувалася робота в сфері прав людини. Почалося активне напрацювання відповідного правового матеріалу, резуль­татом чого стало прийняття у 1948 році Загальної декларації прав людини, а у 1966 — Міжнародного пакту про громадські і політичні права та Між­народного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Паралельно укладаються численні конвенції щодо спеціальних аспектів прав людини: за­побігання злочинам геноциду і покарання за нього 1948 року, про ліквідацію всіх форм расової дискримінації тощо.

Займаються розробкою нормативно-правових актів у цій сфері низка міжнародних організацій: МОП — у галузі трудового, соціально-економічного забезпечення прав людини, ЮНЕСКО — в галузі освіти, науки, культури та інші. Паралельно створюються міжнародні норми і на регіональній основі. Нині діють: Європейська конвенція про захист прав людини та основних сво­бод 1950 року (доповнена протоколами, кількість яких сягає за десяток), Єв­ропейська хартія прав людини, Американська конвенція прав людини 1969 року, Африканська хартія прав людини і народів 1981 року тощо.

Відтепер принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на­самперед на держави такі основні права та обов’язки: 1) обов’язок поважа­ти права людини та основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релі­гії; 2) обов’язок сприяти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод;

3. обов’язок поважати право людини на об’єднання з іншими, свободу осо­бистості сповідатися одноособово або спільно з іншими; 4) обов’язок по­важати право національних меншин на рівність перед законом, надавати їм повну можливість користуватися правами людини та основними свободами і захищати їхні законні інтереси в цій галузі; 5) обов’язок визнавати право людини знати свої права та свободи і захищати їх; 6) обов’язок дотримувати­ся міжнародних пактів, декларацій та угод з прав людини, якщо вони ними пов’язані; 7) обов’язок приймати законодавчі акти і вживати інших заходів, які є необхідними для забезпечення визнаних світовою спільнотою основних прав і свобод людини; 8) обов’язок гарантувати людині, права якої порушено, ефективні засоби захисту.

Кожна людина має сьогодні право звертатися до міжнародних структур для захисту своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний меха­нізм на універсальній і регіональній основі: у межах ООН — Верховний ко­місар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо поперед­ження дискримінації і захисту меншин, комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти кату­вань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди тощо.

46

Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею еволюціонував від принципу національності, проголошеному у період бур­жуазних революцій, та принципу самовизначення, визнаному у період після Першої світової війни, до закріплення у Статуті ООН як принципу рівно­правності і самовизначення народів. Важливим для тлумачення і подальшого розвитку принципу була Декларація про надання незалежності колоніаль­ним країнам і народам 1960 року, яка була результатом появи багатьох нових держав на політичній мапі Африки.

На сьогодні принцип рівноправності і права народів розпоряджатися власною долею — а саме така назва закріплена у Заключному акті НБСЄ 1975 року — передбачає за суб’єктами міжнародного права такі права та обов’язки:

1. обов’язок поважати рівність народів і націй; 2) обов’язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею; 3) право народів жити в умовах повної свободи; 4) право визначати, коли захочуть і як захочуть, свій вну­трішній і зовнішньополітичний статус; 5) право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток; 6) право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними ба­гатствами і ресурсам; 7) прав просити і отримувати підтримку відповідно до цілей та принципів Статуту ООН, у разі позбавлення їх права на самовизна­чення насильницьким шляхом.

Право народу і нації розпоряджатися власною долею і в період деколоні­зації не позбавляє права на відокремлення та утворення самостійної держа­ви, на об’єднання з іншою державою або на приєднання до іншої держави.

Загальні принципи права

Загальні принципи права є спільними правовими поняттями, логічними правилами, технічними принципами, які використовуються при тлумаченні і застосуванні права. Свій початок вони беруть з природного права і римських максим.

Це поняття активно обговорюється у зв’язку з ст. 38 Статуту Міжнарод­ного Суду ООН, згідно якої Суд поряд із конвенціями та звичаями застосо­вує загальні принципи права, визнані цивілізованими націями.

Зазначення специфічним суб’єктом визнання загальних принципів пра­ва цивілізованих націй сягає своїми коренями ще часів Ліги Націй. У період між двома Світовими війнами вважалося, що нації поділяються не цивілізо­вані та нецивілізовані, тобто на такі, які здійснили рецепцію римського права або не здійснили його відповідно. Це положення у наш час звичайно ж заста­ріло і є даниною колишньому світовому порядку.

Міжнародний Суд ООН жодного разу не обґрунтовував свої рішення за­гальними принципами міжнародного права. У низці випадків ці принципи застосовувалися без згадування їх як загальних принципів права. Це мало місце по відношенню до таких принципів, як добросовісність, незловживан- ня правом, відповідальність за порушення. Частіше використовувалися про­цесуальні принципи (наприклад, ніхто не може бути суддею у власній справі, рівність сторін у спорі, пріоритет спеціального закону тощо).

У справі про Хожувську фабрику Постійна палата міжнародного пра­восуддя констатувала «наявність принципу міжнародного права та навіть

47

загальної правової концепції, згідно з якою будь-яке порушення будь-якої домовленості тягне за собою зобов’язання відшкодування.

Дія загальних принципів має певну специфіку. У міжнародній сфері го­ловною сферою їх застосування є міжнародне право захисту прав людини та основних свобод. Зокрема, ці принципи використовуються судами з прав лю­дини та кримінальними трибуналами.

Ось лише деякі з них:

• наступний закон скасовує попередній;

• рівний над рівним влади не має;

• ніхто не може передати іншому більше прав, ніж він сам має;

• закон, який має більшу юридичну силу, скасовує закон, який має мен­шу юридичну силу.

Тлумачення і застосування принципів міжнародного права

Серед засобів регулювання застосування норм чимале місце займають загальні принципи права: ніхто не може передати прав більше, ніж сам має; спеціальний закон превалює над загальним тощо. Деякі з них зазначені у конвенціях. Віденська конвенція про право міжнародних договорів у ст. 28 закріпила принцип «закон зворотньої сили не має»: норма не підлягає засто­суванню по відношенню до будь-якої дія чи факту, які мали місце до набуття її чинності, чи по відношенню до будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цього моменту. Однак, якщо встановлено намір суб’єктів надати нормі зворотну силу, то вона застосовується до дій, фактів та ситуацій, що мали місце у минулому.

У випадку припинення норми, вона не підлягає застосуванню на протязі відповідного строку. Тим не менш слід утримуватися від дій, які могли б ста­ти на заваді відновлення норми.

Не підлягає застосуванню норма, яка втратила силу. Однак припинен­ня дії норми не впливає на права, зобов’язання або юридичне положення суб’єктів, які виникли у результаті застосування норми до її припинення.

Віденські конвенції вимагають, щоб тлумачення здійснювалося у світ­лі об’єкту та цілей договору. До розкриття змісту цієї вимоги мають відно­шення давні максими: право диктується розумом, право не потребує зайвого; право не потребує неможливого; тлумачення повинно робити угоди дієвими, а не бездієвими.

Результатом тлумачення не може бути одностороннє обмеження прав одного із суб’єктів. Тому норми, що негативно впливають на права суб’єкта, тлумачаться обмежено. Відповідно і додаткові права, правомочності одного із суб’єктів тлумачаться таким самим способом (правомочність має тлумачи­тися обмежено).

Положення норми, що підлягають сумніву, тлумачаться на користь обтя- женого суб’єкту. Незрозумілі моменти тлумачаться так, щоб не збільшувати зобов’язання сторони, яка їх несе.

Загальний принцип спеціального закону (lex speciales) вимагає, щоб при тлумаченні визнавалася перевага спеціальних норм по відношенню до за­гальних, оскільки вони безпосередньо стосуються даного випадку, корегують загальну норми, а подекуди і роблять із неї виключення.

48