14.Політичні ідеї Аристотеля.

Аристотель (384—322 pp. до н. е.) — видатний античний мислитель, протягом двадцяти років був учнем Академії Платона. На запрошення македонського царя Філіпа стає наставником і викладачем його сина Олександра, майбутнього Олександра Македонського. Аристотель започаткував політичну науку як самостійну дисципліну. Вчення про неї розвинув у працях: «Політика», «Афінська Політія», «Етика», «Риторика». З іменем Аристотеля пов'язане виокремлення політичних знань у рамках філософії: політична наука досліджує державу (поліс). Аристотель вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на підставі їхнього волевиявлення, а природно-історичним шляхом. Розвиток суспільства йде від сім'ї до общини, а від неї — до держави (міста — поліса). Але первинною є держава. Саме вона містить активне начало, яке перетворює можливість на реальність. Держава за своєю суттю передує індивідові; необхідно, щоб ціле передувало частині. Тільки таке суспільство — держава зможе забезпечити добробут людям, адже держава є втіленням справедливості й права, спільної потреби громадян. Держава — це, на думку Аристотеля, самодостатня для існування сукупність громадян. Людина — частка держави. Особисті інтереси беззаперечно підпорядковуються суспільному добру. Громадянин — це безіменна частка єдиної політичної системи. Громадяни займаються тільки військовими, законодавчими й судовими справами. Сільське господарство та промисловість — це справа рабів. Громадяни можуть мати приватну власність, але користуватися нею повинні спільно. Глибокої нерівності Аристотель остерігався, оскільки вважав таку нерівність причиною розбрату й переворотів. Погляди Аристотеля на державу ґрунтувалися на чималому зібраному й дослідженому матеріалі — описові конституційного ладу 158 грецьких міст — держав. Аристотель вирізняв три правильні форми правління (монархію, аристократію, політію), за яких правителі обстоюють загальну користь, і три неправильні (тиранія, олігархія і демократія), за яких досягається лише особиста користь для правителів. За ідеал державного устрою Аристотель вважав конституційне правління. Над усім має владарювати закон і тільки закон. Навіть наймудріший державець не може обійтися без закону, бо законові властива та неупередженість, якої не має жодна людина. Закон — це принцип, не підвладний бажанням. Форму найсприятливішого державного устрою Аристотель характеризує так: «Основою аристократії є доброчинність, олігархії — багатство, демократії — свобода», політія має об'єднати три ці системи і вважатися справжньою аристократією — правлінням найкращих, об'єднувати інтереси багатих і незаможних, спиратися на середні верстви населення. Цей середній прошарок є найціннішим для політики, оскільки він найприхильніший до існуючого ладу, завдяки йому можна гармонізувати суперечність між бідними й багатими, яка нерідко спричинює державні перевороти. Військову силу Аристотель уважав за необхідну ознаку держави, що потрібна не для поневолення інших народів, а передусім для того, щоб самим не потрапити в рабство. Історичне значення політичної концепції Аристотеля полягає у вивершенні політичної теорії як «науки наук»; ученні про найвище благо людини й держави; у трактуванні політики як високоморальної, інтелектуальної, справедливої діяльності.