Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Politologia.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
212 Кб
Скачать
☆

32. Політичні погляди в. Винниченка.

Володимир Винниченко (1880-1951 рр.) - талановитий прозаїк, драматург, публіцист, політик, голова Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки. Розроблена ним концепція державності України ґрунтується на принципах соціалізму та федералізму. На його думку, реальним ідеалом в існуючих умовах є автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності, взаємовигідних економічних зв' язків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива, насамперед, через міжнародне положення України, оскільки, відірвавшись від Росії, може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а ставитись до неї на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше, в праці "Відродження нації" Володимир Винниченко під впливом реального політичного розвитку України переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі у свідомості "простих" людей - великоросів, швидко не зникне. Почуття сервіризму, тобто плазування, прислужування представникам, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкідливої спадщини. Такими умовами, доходить до висновку Володимир Винниченко, має стати політична незалежність української нації. Отже, як політичний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської федерації до відродження ідеї української державності і незалежності. Та метою Володимира Винниченка стала не сама державність, а відродження нації, пробудження в народі національної гідності. Державність є тільки засіб для досягнення мети.

У написаному в 1949 році "Заповіті борцям за визволення" Володимир Винниченко, осмислюючи уроки української історії, визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверенної України, вважає, що Українська держава є створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії. Але існуюча українська державність не може задовольняти потреби національного відродження. Україна поки що не самостійна, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності, щоб у слушний момент здійснити головну мету: створити суверенну демократичну Україну.

33. Поняття еліти в політиці. Еволюція теорії еліт.

Серед основних суб'єктів політичної влади (партії, со­ціальні групи, лідери та ін.) особливе місце займають політичні еліти — певні соціальні групи, що мають значний політичний вплив, володіють виключними якостями (ор­ганізованістю, особливою свідомістю, активністю та ін.), а також доступом до ресурсів влади.

  Поняття «еліта», запозичене із західної наукової літе­ратури, на сьогоднішній день міцно увійшло до вітчизня­ної науки, а також отримало широке поширення в засобах масової інформації.

Існування політичної еліти обумовлено дією таких факторів:

1) психологічною та соціальною нерівності людей;

2) законом розподілу праці, який вимагає професійного заняття управлінською працею;

3) високою суспільною значимістю управлінської праці та її відповідним стимулюванням;

4) можливостями використання управлінської діяльності для отримання соціальних пільг;

5) неможливістю здійснення загального контролю за політичними керівниками;

6) політичною пасивністю широких мас населення, головні інтереси яких лежать поза політикою.

Термін «еліта» (лат.eligere, фр. elіtе - добірний, кращий) був введений у науковий обіг наприкінці XIX — на початку ХХ ст. завдяки працям Жоржа Сореля, який, вживаючи даний термін, визначає еліту як  «найціннішу, найкращу групу  людей, що керує суспільством завдяки притаманним їй винятковим якостям». Однак у най­більш повному, розгорнутому виді кон­цепцію еліти, засновану на аналізі ре­альних відносин суб'єктів політичної влади, розробили вже в XX ст. такі вче­ні, як Вільфредо Парето, Гаетано Мос­ка та Роберт Міхельс.

 

Концепція політичних еліт, розроблена Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом, одержала назву макіавеллістської. Ця класична теорія не втратила свого наукового значення й сьогодні, вона акцентує увагу на визначенні ролі еліти в суспільстві, а також на механізмах утворення елітних груп та їх взаємодії між собою й суспільством у цілому.

На теорії В.Парето був заснований ціннісний підхід до вивчення політичної еліти. Представники цього напрямку (Х.Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке) розглядають еліту як найбільш продуктивну та ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями.

Відповідно до ціннісної теорії еліт, представникам еліти притаманні професіоналізм, розвинений інтелект і т.п., тоб­то еліта — це найкращі представники людства. На даному підході (еліта як «ієрархія власних досягнень») базується теорія мерітократії (лат. meritus — гідний, і гр. kratos — вла­да), появу якої пов'язують з працями К. Мантейма, Д. Белла, А. Гоулднера та ін. Згідно з мерітократичною концепцією, з розвитком суспільства виділяється «еліта компетентнос­ті», яка поєднує найбільш талановитих та освічених пред­ставників суспільства. Основним ресурсом політичної влади мерітократичної еліти виступають знання, інформація.

Ціннісні теорії еліт стали основою й для розвитку теорії демократичного елітизму (теорії елітарної демократії), го­ловною особливістю якої стала спроба об'єднати елітарну теорію та теорію демократії. Основою ж теорії демократичного елітизму (Г. Лассуел, К. Мантейм, Т. Дай, С. Ліпсет, П. Бахрах, Л. Зітер) стала теза про те, то демократія визначається не відсутністю еліти (еліти існува­ли, існують і будуть існувати завжди), а ступенем контролю еліти з боку населення, що залежить від способів відбору до еліти та системи її функціонування.

На підставі ідей, закладених ціннісною теорією еліт, в межах структурного функціоналізму сформувалася концеп­ція плюралізму еліт, представники якої (Д. Рісмен, О. Штаммер, С. Келлер, Р. Даль) визнають наявність у будь-якому суспільстві безлічі еліт, вплив яких обмежений певними сферами діяльності. Співвідношення демократії та елітар­ної структури суспільства представники даної теорії вирі­шують у такий спосіб: демократія можлива при наявності конкуренції між елітними групами, що робить їх залежни­ми від населення й запобігає формуванню єдиної еліти.

Ще одна сучасна теорія еліт — кон­цепція пануючої еліти — за своїм ідей­ним змістом (визначенням структури еліти, її ролі в житті суспільства, спів­відношенням з демократичними прин­ципами організації влади) є прямою протилежністю теоріям демократич­ного елітизму і плюралізму еліт. По-перше, представники даної теорії ('/. Р. Міллс,   Р. Мілібанд) вважаютьосновною елітоформуючою ознакою не видатні індивідуальні якості, а володіння певними командними позиція­ми (еліта складається з людей, які займають ключові по­сти в найбільш значимих соціальних інститутах). По-друге, з точки зору даної концепції, реальне народовладдя виявляється на практиці досить обмеженим — правляча еліта, займаючи всі значимі пости в державі, не допускає маси до реальної участі в політиці.

Особливе місце серед наукових напрямків у рамках те­орії еліт займають концепції, спрямовані на вивчення фе­номена політичної еліти тоталітарного суспільства — в пер­шу чергу, теорії«нового класу» (або «правлячого класу»), що знайшли своє класичне вираження в роботах Мілована Джиласа та Михайла Восленського.

Під правлячим класом розуміється певна соціальна група (партапарат, адміністративно-бюрократичний прошарок), члени якої мають доступ до управління, ресурсів влади, а та­кож відзначаються спільними інтересами і свідомістю.

Аналізуючи тоталітарну еліту в рам­ках концепції «нового класу», М.Джилас (1911-1995) виділяв такі її харак­терні риси: концентрація влади (можли­востей прийняття політичних рішень),особливий соціально-економічний ста­тус (заснований на злитті влади і влас­ності), монолітність структури правля­чого прошарку, відсутність внутрішньої конкуренції, особливі критерії відборута ін.

М. Восленський (1920-1997), який за свої «антирадянські» праці був позбавлений громадянства СРСР, розгля­даючи структуру правлячої еліти радянської держави, го­ворить прономенклатуру — особливу групу, що має пря­мий доступ до ресурсів влади.

Серед характерних рис радянської партноменклатури М. Восленський виділяє наступні:

- номенклатура — це правлячий клас суспільства, що приховує своє існування (формально — він тільки частина державного апарата);

- номенклатура — це привілейований клас (його основні риси — монополія на власність; безконтрольність, що породжує вседозволеність; величезна кількість пільг);

- номенклатура — це замкнутий клас (організований на принципах жорсткої централізації, ієрархічності, відбір до якого відбувається шляхом призначення нижчестоящих вищестоящими).

Таким чином, номенклатура являє собою закриту соці­альну групу, представники якої ведуть особливий спосіб життя, зумовлений особливим положенням і привілеями, мають тверду партійну дисципліну, ідеологічну та організаційну єдність.

Узагальню­ючи основні характерні риси політичної еліти, її можна визначити таким чином: політична еліта — це самостійна, нечисленна соціальна група, яка володіє особливими якостями, займає найвищу позицію в суспільстві й бере безпосередню участь у здійсненні рішень, пов'язаних із використанням політичної влади.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]