2. Методи наукового дослідження шкільного навчання історії.

• Методи наукових досліджень у методиці навчання

дослідження процесу навчання і його вдосконалення потребують постійного співставлення результатів з іншими компо­нентами процесу, з'ясування впливу на результати кожного з компо­нентів. Мета такого співставлення - виявлення загальних, спільних та особливих характеристик процесу навчання. Коли в одних випадках досягаються кращі результати навчання, а в інших - гірші, то причи­ни цього треба шукати у порушенні закономірностей процесу.

для наукових висновків необхідно досліджувати та узагальнювати роботу багатьох вчителів, оскільки індивідуальний досвід, завжди тісно пов'язаний з осо­бистістю вчителя, його обдарованістю, темпераментом.

три рівні досліджень:

• емпіричний (установлюються нові факти й явища в педагогічній реальності);

• теоретичний (висуваються і формулюються основні, загальні пра­вила, умови, суперечності, зв'язки, закономірності, що дозволяють по­яснити раніше відкриті факти і передбачити їх майбутній розвиток);

• методологічний (на базі емпіричних і теоретичних досліджень формулюються загальні принципи, підходи, методи дослідження пе­дагогічних явищ, будуються концепції й теорії).

Методи педагогічних досліджень:

• педагогічне спостереження;

• констатуючий експеримент;

• формуючий експеримент;

• цілісне наукове дослідження і т. ін.

Педагогічне спостереження - це метод дослідження предметів і явищ об'єктивної дійсності у тому вигляді, в якому вони існують.

За умов педагогічного спостереження дослідник відвідує заняття, вивчає дидактичні матеріали, що використані вчителем і учнями, результати опитувань, іспитів, заліків і т. п. Спостереження порівняно з будь-яким іншим типом експерименту відрізняється па­сивністю, невтручанням дослідника у навчальний процес. Результати спостережень можуть певною мірою носити суб'єктивний характер (внаслідок особистого характеру спостерігача, його досвіду в цій сфері діяльності, цілей спостереження і т. д.).

Педагогічний експеримент – науково поставлений дослід у галузі навчальної чи виховної роботи, спостереження досліджуваного явища в спеціально створених і контрольованих дослідником умовах.

Констатуючий експеримент - це своєрідний зріз знань, навичок, умінь вчителя й учнів без будь-яких змін їх діяльності, який передує формуючому експерименту. (Кон­статувати - підтверджувати, установлювати наявність чого-небудь).

Формуючий (перетворюючий) експеримент - це метод пізнання, за допомогою якого в природних чи штучно створених контрольованих і керованих умовах досліджуються явища дійсності. Експеримент та­кого типу припускає, по-перше, коректування методів, форм, спосо­бів навчання (частіше обмежену), по-друге, сприяє виробленню в учнів і вчителя заданих експериментом якостей.

Наукове дослідження включає застосування дослідниць­ких методів, характерних, зокрема, для педагогіки, і загальнонаукових методів (аналіз, синтез, аналогія, гіпотеза і т. д.).

Основні компо­ненти наукового дослідження:

• постановка завдань;

• попередній аналіз інформації з досліджуваної проблеми, умов і методів вирішення завдань даного класу;

• формулювання вихідної гіпотези (гіпотеза - висунуте для пояс­нення яких-небудь явищ наукове припущення, вірогідність якого ще не доведена шляхом досвіду)²¹;

• планування й організація експерименту;

• проведення експерименту;

• аналіз і узагальнення отриманих результатів;

• перевірка вихідної гіпотези на основі отриманих результатів;

• остаточне формулювання нових фактів, тенденцій та їх пояснення;

• визначення можливостей використання результатів дослідження в навчально-виховній практиці.

З. Сучасні цілі та завдання шкільної історичної освіти в Україні.

• Сучасні цілі та завдання шкільної історичної освіти в Україні

Корінні зміни соціально-економічних і політичних реалій у сучас­ній Україні, переоцінка фундаментальних духовних основ суспільства відбуваються на тлі певного занепаду культурних традицій та мораль­них надбань. У системі освіти, перш за все в середній школі, ці проце­си породили певну розгубленість, суперечливість і безсистемність. Стає очевидним, що саме гуманітарна освіта має формувати особистість школяра, готува­ти його до життя у світі, який постійно змінюється, вчити сучасним формам спілкування, розвивати здатність до швидкого засвоєння інформації і прийняття ефективних рішень.

В країні йде становлення нової системи освіти, орієнтова­ної, зокрема, на входження у світовий та європейський освітній простір. Цей реформаційний процес супроводжується істотними змінами в педагогічній теорії та практиці, освітній парадигмі в ціло­му, нагальною потребою стає перехід до іншого змісту, інших підходів, іншого педагогічного менталітету.

У процесі реформування освіти у 90-х pp. XX ст. було розроблено нові навчальні програми з історії, проте у змінах, що відбувалися у викладанні суспільних дисциплін значною мірою відбились протиріччя українського суспільства, яке переживає перехідний період свого розвитку. За умов гострої кризи масової свідомості, відсутності об'єдную­чої системи загальнонаціональних цінностей і орієнтирів суспільствознавча наука взагалі та історична зокрема поки не можуть пропонувати школі нову методологію і концепцію шкільної освіти. Вакуум, який утворився після падіння вульгаризованої марксистської парадигми, часто замінюється цивілізаційними, культурологічними, стадіальними, соціологічними та іншими підходами, кожен з яких акцентує увагу лише на окремих сторонах соціогенезу.

Виникла парадоксальна ситуація, коли школа зму­шена функціонувати, очікуючи появу нової ідеології. Останнім часом у вирішенні цих проблем сталися суттєві зрушен­ня. Завдяки творчому пошуку вчених і вчителів-практиків в Україні розроблено й прийнято Державну національну програму «Освіта. Україна XXI століття». Стратегічними цілями її визначено: гуманізацію і гуманітаризацію навчального процесу, виховання школярів на підвалинах національних, загальнолюдських цінностей і морально-ес­тетичних ідеалів гуманістичного світогляду. Прийняті також Закон України «Про загальну середню освіту», постанова Кабінету Мініст­рів України від 16.11.2000 р. «Про перехід загальноосвітніх навчаль­них закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання», Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа), Національна доктрина розвитку освіти, яку затверджено Указом Президента України від 17.04.2002 р. та інші документи.

У січні 2004 року Урядом ухвалено Державний стандарт загально­освітньої школи, де визначені концептуальні основи суспільствознав­чої й, зокрема, історичної освіти. Загальними підвалинами стандарту стало забезпечення при конструюванні змісту шкільної суспільство­знавчої, історичної освіти балансу політичних, культурних, етно-національних та інших цінностей при домінанті загальнолюдських. Зазначено, що суспільствознавча освіта взагалі та історична освіта зокрема повинні допомогти кожній людині засвоїти три кола ціннос­тей: етнокультурні, національні та загальнолюдські.

Сучасному суспільству потрібна інформована та компетентна осо­бистість, яка спроможна приймати самостійні рішення і нести відповідальність за власні вчинки. Державна система освіти є важливим інститутом, який спроможний еволюційним шляхом забезпечити зміну ментальності, створити умови для виховання людини громадян­ського суспільства. Саме тому одним з головних освітньо-виховних завдань шкільної суспільствознавчої освіти є формування громадян­ськості як комплексу відповідних якостей та життєвих компетентностей особистості.

Конкретно-історичний підхід допомагає збагнути й сформу­лювати специфічні завдання, а саме: усвідомлення громадянами України необхідності державотворчих процесів у поєднанні з розбудовою громадянського суспільства; формування в молодого поколін­ня почуття патріотизму, відданості Батьківщині й водночас відчуття належності до європейської та світової спільноти.

Ефективність формування ключових компетентностей особистості значною мірою визначається реалізацією у навчальному процесі

діяльнісного підходу, відповідно до якого в структурі особистості ви­никають і закріплюються передусім ті новоутворення, у «конструю­вання» яких індивід вкладає свої почуття, власну працю, енергію, конкретну дію, проявляючи цілеспрямовану активність.

Особистісно-орієнтований підхід до навчання передбачає постановку в центрі освітньо-виховно­го процесу інтересів дитини, її потреб та можливостей, її прав.

Лише через таку ієрархію ціннісних підходів, як: людина (особистість) - на­род (культура, історія, освіта) - держава (суспільство) можна реалізу­вати перспективну й демократичну модель навчання та виховання.

основні принципи розвитку освіти:

• гуманізація та демократизація навчального процесу, що передба­чає рівноправність і взаємну відповідальність учасників педагогічної взаємодії, їх взаємоповагу;

• діалогічність взаємодії вчителя і учнів у навчально­му процесі;

• самоактивність і саморегуляція учнів у навчанні, які сприяють розвитку у школяра суб'єктивних характеристик, формують здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень;

• науковість навчальної інформації, тобто достовірність фактів і явищ, які вивчаються, ознайомлення учнів з розмаїттям історичного руху й історичного життя в різних сферах суспільства, багатством аль­тернативних сучасних теорій та поглядів на історичний процес;

• історизм, який передбачає розглядання явищ і процесів соціогенезу з точки зору причин їх виникнення, оцінки сучасниками й нащад­ками, результатів та наслідків, нагромадженого соціального досвіду;

• культуровідповідність, що передбачає органічну єдність громадян­ського виховання з історією та культурою свого народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь;

• інтер- та полікультурність, яка передбачає інтегрованість україн­ської національної культури в контекст загальнодержавних, європей­ських і світових цінностей, у загальнолюдську культуру.

Завдання сучасної шкільної історичної освіти:

• набуття школярами ключових та предметних компетентностей;

• виховання повноправного громадянина - патріота України;

• формування у школярів загальнолюдських та національних цінно­стей, а також цінностей демократичного плюралістичного суспільства;

• оволодіння молоддю базовими знаннями про головні явища, події, процеси та тенденції в історії України та світу;

• розвитку історичного, творчого та критичного мислення учнів;

• розвитку інтересу учнів до історії;

• розвитку загальної культури учнів.

Таким чином, завдання історичної освіти мають чітко визначену исобистісну спрямованість та можуть бути поєднані з оволодінням особистістю ключовими компетентностями (компетентність - коло питань, з яких дана особа має обізнаність, досвід та розуміє свою відповідальність за їх вирішен­ий). Під компетентністю людини педагоги розуміють спеціальним шляхом структуровані набори знань, умінь, навичок, які набуваються у процесі навчання. Вони дозволяють ідентифікувати і розв'язувати незалежно від кон­тексту проблеми, що є характерними для певної сфери діяльності.

Більшість вчених говорять про необхідність визначення, відбору обмеженого набору компетентностей, які є найбільш важливими, інтегрованими, ключовими.

Ключова компетентність: сприяє досягненню успіхів у житті;

- сприяє розвитку якості суспільних інститутів; відповідає багатоманітним сферам життя.

основні ознаки життєвих (ключових) компетенцій:

І) поліфункціональність: дозволяє вирішувати різноманітні проблеми у різних сферах особистого й суспільного життя;

2. надпредметність і міждисциплінарність: можуть бути застосо­вувані не тільки в школі, а й на роботі, в сім'ї, у політичній сфері та ін.;

3. багатомірність: включає знання, розумові процеси, інтелектуа­льні, навчальні та практичні вміння, творчі відкриття, стратегії, тех­нології, процедури, емоції, оцінки й ін.

найбільш прийнятним для нас є принцип відбору компетентностей відповідно до сфер суспільного життя, в яких сьогодні від­бувається самореалізація особистості та здійснюється її діяльність.

Серед ключових компетентностей визначені:

• навчальна (уміння вчитись);

• громадянська;

• загальнокультурна;

• компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій;

• соціальна;

• підприємницька.

Кожна з ключових компетентностей передбачає засвоєння учнем не окремих непов'язаних один з одним елементів знань і вмінь, а оволо­діння комплексною процедурою.

Система компетентностей в освіті:

ком­петентності:

ключові,

загальногалузеві

набуваються учнем впродовж засвоєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі у всіх класах середньої школи

предметні

набуваються учнем впродовж вивчення того чи іншого предмета у всіх класах середньої школи.