32. . Взаємодія природи ісуспільства.

Природа є висхідною умовою та джерелом існування су­спільства, частиною його історії. Взаємодію між суспільством і природою розглядають як систему, в якій природа є об'єктом до­слідження та перетворення. Людина використовує природні ресурси у власних інтересах передусім у сфері матеріального вироб­ництва. Крім того, розрізняють медичний, моральний, естетич­ний аспекти у відносинах людини й природи. Природний світ є джерелом знання, матеріальних ресурсів і життєвим середовищем суспільства що є проявом залежності людини від природи.У філософській літературі поняття «природа» застосовується в трьох значеннях: дійсність загалом, матеріально-інформаційний світ у багатоманітті його проявів; безпосередня сукупність умов існування людини та суспільства, тобто оточуюче середовище, життєвий простір; природа в значенні сутності, осн змісту предмета, н-д, природа людини.

Антропогенний вплив це зміни в природі, пов'я­зані з діяльністю людини. Цей вилив зростав відповідно до збільшення чисельності людства та якісних змін суспільства, удосконаленням форм господарювання. Наслідки діяльності людини поступово накопичувались і призвели до незворотних змін у природному середовищі. Значна частина цих змін має негативний, руйнівний характер, викликає деградацію Довкол середовища. Під впливом екстенсивної дія-сті и техногенного тиску порушується баланс біолог сис­тем, що викликає еколог проблеми. Негат антропоген вплив на біо­сферу досяг такого рівня, коли негат зміни стають незворотними, порушується природна спрямованість становлення біосфери.

Розвиток цивілізації ввійшов у суперечність із життєдія-с­тю біосфери. Потреби сусп-ва зростають, а здатність природи забезпечувати його матер та енерге­т ресурсами залишається на одному рівні та навіть скоро­чується. Очевидно, що еколог пробле­ма — це насамперед проблема життєздатності сусп-ва, перевірка його світоглядної та ціннісної систем, соціально-еко­номічної зрілості.

Особливістю сучасного стану суспільства є те, що для підтримки життя людей необхідно відтворювати природне середовище, придат­не для їх існування, й досягти такої взаємодії з природою, за якою людський розум стане визначальним чинником еволюції біосфери. Для виживання людства необхідно, щоб природа й суспільство іс­нували та розвивалися гармонійно. Така форма еволюціонування називається коеволюцією. Зрештою, біосфера має перетворитися в ноосферу— сферу розуму, вищий етап інтеграції системи «суспіль­ство — людина», коли вся діяльність людини узгоджується із зако­нами природи та є морально й науково обґрунтованою.

33. Проблема свідомості у філософії

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка включае в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. е единою істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі. Люд. здійснюе свій зв”язок зв світом в 3 формах- практичній, пізнавальній, і дух.- практичній. Вона не просто пристосовуеться до навколишнього середовища, але й активно перетворюе, освоюе світ і опановуе його закони. Таке активне опанування світом як об”ектом відбуваеться в формі практ. діял. і теоритичної, пізнавальної діял., засобом і вищою формою якоі е мислення. Пізнавальна діял., і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, об”ективне зображення люд. і світу. Проте люд.-ка дух. активність не обмежуеться лише спрямованностю на об”ект, на реалність “поза себе”. Е і інша форма ідеальної діял., яка спрямована саме на перебудову люд.-кої душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Люд. свідомість не можна ототжнювати тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своею сутністю свід. е здантістю люд. не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб”ект. значенням, співставляти своі знання з цілями власного існування, оцінювати світ свого життя. Свід. е усвідомленням своіх вчинків, іх наслідків, вона нерозривно пов”язана з совістю, з відновідальністю люд. за своі стосунки зі світом природи і сітом людей. Отже, свід, з одного боку, е формою об”ект відображення, формою пізнання дійсності, як незалежнох від люд.-ких прагнень та інтересів. Результатом і метою свід. е як пізнавальної діял. е отримання знань, об”ективної істини. З другого боку, свід. містить в собі прояв. Суб”ективного відношення люд. до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою дух. –практичного, цінносного відношення до світу е осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діял. потребуе здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагае особистих зусиль, власних роздумів і преживання істини. Дух. світ люд. – це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спираеться на сукупність ціннісних оріентірів і дух. смислів. Свід. не дорівнюе мисленню та знанням, вона е одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбивае в собі обидві форми дуального відношення до світу – і пізнавальну і ціннісну.