59)Можливості та межі пізнання людини.

Пізнання світу стає центральною темою філософування в Новий час. Всі суперечки ведуться не навколо того, як створити теорію світу або теорію буття, але про те, що з себе може представляти теорія пізнання. Право теоретичного опису світу філософи передають фізикам, хімікам та біологам, залишаючи за собою теми об'єкта, суб'єкта, предмета і методу, істини та омани. Центральними фігурами формування новоєвропейської теорії пізнання вважаються Рене Декарт, Джон Локк, Давид Юм і Іммануїл Кант. Питання про пізнаванності світу перетворюється на головний предмет спору. Багато в чому інтерес до побудови філософської теорії пізнання був обумовлений настанням нової епохи - епохи наукової та технічної революції. Дана епоха починається з девізу "Знання - сила". Автор цього девізу англієць Френсіс Бекон виступив проти умоглядного характеру колишньої філософії, заявивши, що знання слід спиратися на досвід і розширювати людське могутність в його використанні природи. У цей же час італієць Галілео Галілей реалізує програму Піфагора і Платона, створюючи математичне природознавство. Сфера недосконалою і мінливою матерії описується за допомогою досконалих і незмінних чисел і фігур. В основі математичного природознавства - експериментальне дослідження властивостей природи з метою її математизації. Послідовники Г. Галілея Ісаак Ньютон, Готфрід Лейбніц та ін заклали основи новоєвропейської науки, в основі якої лежить уподібнення природних процесів механічних пристроїв. Другим істотним моментом модерністської філософії стала так звана картезіанська парадигма. Її творець Р. Декарт проголосив тезу "Cogito, ergo sum" (Мислю, отже існую). Ця істина, найбільш очевидна у всіх, повинна, на думку французького філософа, обгрунтувати інші очевидності, з яких може бути виведено інше знання. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт прагне подолати спадщину умоглядної метафізики, що буяє «неспостережний сутностями» і «прихованими якостями», які розвелися в період схоластики. У картезіанської парадигмі філософ починає міркування не з висловлювань про світ, а з очевидного внутрішнього досвіду, що вважаються більш достовірними. Суб'єкт (підмет) переноситься із зовнішнього світу у внутрішній світ мислячої істоти. Для філософії Нового часу характерна боротьба двох гносеологічних концепцій: раціоналізму і емпіризму. Один з напрямків - раціоналізм (від лат. Ratio-розум) - висуває на перший план логічні підстави науки. Головним джерелом знання вважаються ідеї, тобто думки і поняття, які нібито спочатку притаманні людині або є його вродженими здібностями. Але відповісти на питання, яким чином ці ідеї можуть дати істинне, правильне знання про навколишній світ, що гарантує істину, раціоналізм не може. Найбільш яскравими представниками раціоналізму в той час були Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та ряд інших мислителів. Інше філософський напрямок - емпіризм (від грец. Empiria - досвід) стверджує, що всі знання виникають з досвіду і спостережень. При цьому залишається незрозумілим, як виникають наукові теорії, закони і поняття, які не можна отримати безпосередньо з досвіду і спостережень. Найбільш яскравими представниками цього напрямку були Ф. Бекон, Т. Гоббс і Дж. Локк. Кант вирішив спір раціоналістів і сенсуалістов, довівши, що джерелом людських тверджень про світ не є ні розум, ні відчуття. За І. Кантом, джерелом знань є активний суб'єкт, що пізнає, що синтезує чуттєве зміст відчуттів з розумовими формами. Людина пізнає не річ саму по собі, а лише явища, описуючи їх на основі досвіду і приватних наук. Натуралісти зрозуміли, що розум бачить лише те, що створює за своїм власним планом. Таким чином, - підсумовує І. Кант, - не суб'єкт обертається навколо об'єкта, а об'єкт навколо суб'єкта. І не метафізика (вчення про принципи буття) є основа всіх наук, а критична теорія пізнання (вчення про метод і категоріях розуму, почуттів і розуму). Згідно новоєвропейського розуміння природи пізнавального ставлення, індивід повинен накласти на свою діяльність, спрямовану на отримання нового знання, суттєві обмеження методичного характеру. Тоді він «перетворюється» з звичайної людини в суб'єкт, що пізнає. Стати пізнає суб'єктом треба для того, щоб максимально виключити негативний вплив емоцій, інтересів, колишнього досвіду і установок, які притаманні кожному індивіду і зумовлені його природою. Знищити їх неможливо, але ввести в дію процедурні обмежувачі можна. На це, згідно з загальним задумом, і спрямовані вчення про метод і філософська теорія пізнання.