Регіональна економічна політика України
Цілі та напрями державної регіональної економічної політики
Механізм регіональної економічної політики
Регіональна інноваційно-інвестиційна політика
Регіональна структурна політика
Політика стимулювання розвитку підприємництва в регіонах
Цілі та напрями державної регіональної економічної політики
З точки зору проблемного підходу, цілі державної регіональної економічної політики потрібно розглядати через проблеми, що склалися в економіці держави. Відповідно до Стратегії регіонального розвитку, найгострішими економічними проблемами є:
низька інвестиційна привабливість регіонів;
низький рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури;
зростання регіональних диспропорцій у сфері соціально-економічного розвитку;
слабкі міжрегіональні зв’язки.
Аналіз за окремими показниками дозволяє виявити такі диспропорції, що підкріплюються відповідними цифрами: на 2010 р. валовий внутрішній продукт регіонів варіюється в співвідношенні максимального та мінімального у 23,1 рази, капітальні інвестиції – 19 раз (на місто Київ припадає 48% інвестицій), частка експорту чотирьох індустріальних областей України складає 53,8%.
Економічні зв’язки фактично пов’язують східний регіон між собою (Донецька, Дніпропетровська, Луганська та Запорізька області). Дана слабкість зв’язків пов’язана з тим, що зменшилась частка промислового виробництва, що виробляє кінцеву продукцію. Традиційно всі внутрішні зв’язки були пов’язані зі стабільною переробкою сировини в межах енерговиробничих циклів. На сьогодні ці цикли обриваються вже на ранніх етапах, що зробило зв’язки дуже слабкими та нестабільними.
Дотаційність місцевих бюджетів за останні роки в середньому складає в Україні від 48 до 52%. Максимальні значення цих показників – для Закарпатської, Тернопільської та Волинської областей і становлять більше 70%. Ряд регіонів випадають із економічного розвитку, втрачають механізми впливу на території і виконують лише функції перерозподілу наданих коштів. Такий рівень дотацій є недоцільним, а їх механізм перестає працювати.
Ще однією проблемою є велика кількість монофункціональних міст – в Україні 122 з 352 малих міст є такими. Ці міста, як правило, розташовані в депресивних регіонах і є територіальними осередками економічних проблем в країні.
Проаналізувати не тільки сучасний стан, але й оцінити динаміку розвитку регіонів дозволяє графічний метод матриці BCG. Такий графік показує співвідношення частки валової доданої вартості до середніх темпів зростання. За ним в Україні можна виділити наступні групи:
І група – м. Київ, Запорізька та Дніпропетровська області
ІІ група – Донецька, Харківська, Одеська, Луганська, Львівська, Київська та Полтавська області
ІІІ група – Тернопільська, Волинська, Черкаська, Кіровоградська області та м. Севастополь
IV група (найбільш проблемні) – Хмельницька, Івано-Франківська та Херсонська області
Стратегія регіональної політики визначає наступні напрями економічної регіональної політики:
вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів;
В Стратегії визначено основні інструменти для реалізації цілі вирівнювання:
укладання угод регіонального розвитку;
Для цілей економічного розвитку угоди повинні забезпечити спільні дії всіх суб’єктів регіональної політики, узгодженість цілей і заходів, а також концентрацію ресурсів.
ідентифікація депресивних регіонів і подолання в них ознак депресивності;
Відповідно до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», для регіону (області або Автономної Республіки Крим) індикатором депресивності визначено валову додану вартість на душу населення – цей показник має бути найнижчим для регіонів впродовж 5 років.
Ідентифікація промислових районів здійснюється за показником частки зайнятих у промисловості. За ним регіон спочатку відноситься до промислових або сільськогосподарських, а після цього він повинен відповідати критеріям депресивності, які є різними для відповідних регіонів:
для промислових районів критерієм депресивності є рівень безробіття, частка зайнятих у промисловості, обсяг реалізованої промислової продукції і рівень середньомісячної заробітної плати;
для сільськогосподарських районів відповідними критеріями є щільність сільського населення, коефіцієнт природного приросту, частка зайнятих у сільському господарстві, обсяг реалізованої сільськогосподарської продукції та рівень середньомісячної заробітної плати.
Критеріями депресивності для міст республіканського та обласного значення є: рівень безробіття, рівень довготривалого безробіття і рівень середньомісячної заробітної плати.
З 2011 р. на статус депресивних можуть претендувати населені пункти на території яких з 1996 р. були ліквідовані вуглевидобувні та вуглепереробні підприємства.
Порядок проведення відповідного моніторингу визначений постановою Кабінету Міністрів України, де вказано яким чином збирається інформація та визначаються відповідальні за затвердження переліку депресивних регіонів.
За результатами моніторингу Кабінет Міністрів України визначає:
територію, якій надається статус депресивної (термін такого статусу не має перевищувати 7 років);
засоби державного стимулювання розвитку території, форми та умови їх застосування;
співвідношення державних, регіональних та інших фінансових ресурсів, що спрямовуються на подолання стану депресивності території.
Така програма схожа на державну цільову програму, бо є довгостроковою за терміном, а заходи повинні сприяти серйозним змінам у структурі економіки та оновленні інфраструктури такої території.
Рівень депресивності науково оцінюється у роботах Заставного (визначив свій перелік показників: грошові доходи населення, інвестиції в основний капітал, рівень зайнятості та рівень безробіття), Барановського (провів комплексне дослідження депресивності на макрорівні, вивчав сільські території в Україні), Герасимчук (склала типологію проблемних регіонів, де не просто аналізує депресивність за переліком показників, а й види депресивності – екологічну, економічну, соціальну).
Чинники депресивності поділяють на наступні групи:
чинники, що зумовлені недосконалою державною регіональною політикою (в першу чергу податковою, бюджетною, інвестиційною);
чинники, що зумовлені політикою власне регіону або особливостями його соціально-економічного розвитку (слабкий потенціал, історичні умови, демографічна ситуація).
реструктуризація економічної бази окремих регіонів;
В додатку №1 Стратегії регіонального розвитку визначено пріоритетні напрями розвитку регіонів України. На середньострокову перспективу передбачається інвестування у розвиток некапіталомістких галузей зі швидким обігом капіталу, що дозволить створити інвестиційний потенціал та наповнити відповідні бюджети.
Основними інструментами щодо цього пріоритетного напряму є:
субвенції;
підтримка інвестиційних проектів (в першу чергу тих, що фінансуються з державного фонду регіонального розвитку);
створення інфраструктури (агентств із залучення інвестицій та інфраструктури, що спрямована на підтримку підприємництва в регіонах: бізнес-центри, бізнес-інкубатори, венчурні центри).
підвищення конкурентоспроможності регіонів та сприяння інноваційному розвитку;
Механізмом реалізації цього напряму є формування регіональних кластерів, забезпечення державної підтримки технополісів і наукових парків, розвиток венчурного бізнесу.
збільшення фінансової підтримки органів місцевого самоврядування;
Концентрація коштів повинна здійснюватися на екологічних (запобігання аварій та техногенних катастроф, створення систем управління якістю та екологічного управління, розвиток інфраструктури охорони довкілля) та соціальних проектах (спрямовані переважно на реструктуризацію житлово-комунального господарства та енергозбереження).
розвиток міжрегіонального економічного співробітництва;
Механізм реалізації цього напряму полягає у розширенні виробничої кооперації підприємств різних регіонів (в першу чергу, державних підприємств або підприємств, в яких є значна частка державної власності), створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів, проведення наукових досліджень та конференцій стосовно посилення міжрегіональної співпраці. Проблема розвитку міжрегіонального економічного співробітництва є дуже складною і поки що немає єдиного механізму як сильніше поєднати регіони та налагодити зв’язки між ними.
розвиток транскордонного, в тому числі єврорегіонального, співробітництва;
Механізм реалізації цього напряму передбачає пайове державне фінансування програм та проектів розвитку транскордонного співробітництва, сприяння розвитку єврорегіонального співробітництва в рамках європейських регіональних структур. Пріоритетними тут є заходи щодо захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій, екологічне співробітництво і транспорт.
Механізм регіональної економічної політики
В державної економічній регіональній політиці використовуються:
методи прямого економічного регулювання (пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій, цільове фінансування тощо);
методи опосередкованого впливу (важелі кредитної, податкової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики).
загальні методи (заходи протекціонізму, заходи економічного стимулювання регіонів).
Основними складниками механізму є:
податкова політика;
Відповідно до Податкового кодексу України загальнодержавними податками є податки, які справляються на всій території держави. На державу також покладається регулювання механізму сплати податків, визначення розміру податкових відрахувань, пільг тощо.
Загальнодержавні податки можуть направлятися як в державний, так і в місцеві бюджети. В Україні справляються 18 загальнодержавних податків, основними серед яких є:
податок на прибуток підприємств (направляється в державний бюджет і місцеві бюджети), що справляється з підприємств, які знаходяться в комунальній власності;
податок на доходи фізичних осіб (направляється в місцеві бюджети);
податок на додану вартість;
акцизний податок;
збори за використання природних ресурсів (лісових та водних);
збори на розвиток виноградарства, садівництва, хмелярства;
плата за землю;
плата за користування надрами;
мито.
Бюджет України на 2012 р. передбачав забезпечення 83% доходів від податкових надходжень, 15% від неподаткових надходжень (прибуток державних підприємств), а решта покладалась на штрафи, адміністративні стягнення тощо. В структурі податкових надходжень найбільші частки займають ПДВ (44%), податок на прибуток підприємств (15,6%), акцизний податок (11,2%), рентні платежі (5,7%).
На сьогодні в Україні справляються 2 місцеві податки та 3 місцеві збори:
податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки;
єдиний податок;
збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;
збір за місця паркування транспортних засобів;
туристичний збір.
бюджетна політика;
Відповідно до Бюджетного кодексу України, виділяються критерії розмежування видатків між місцевими бюджетами і визначають наступні групи видатків:
видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, що забезпечують першочергове надання гарантованих послуг і розташовані найближче до споживачів (видатки з бюджетів сіл, їх об’єднань, селищ та міст);
видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів по наданню гарантованих послуг для всіх громадян України (видатки з бюджетів міст республіканського значення, міст обласного підпорядкування та районних бюджетів);
видатки для окремої категорії громадян або реалізації програм, потреба в яких існує у всіх регіонах України (видатки з бюджетів областей і Автономної Республіки Крим).
З бюджетів Києва і Севастополя здійснюються всі 3 групи видатків.
Світова практика передбачає наступні методи розподілу трансфертів:
пропорційно до доходів території;
як частка місцевого річного бюджету;
як компенсація фактичних видатків місцевих бюджетів;
за допомогою багатофакторної формули (використовується в Україні через дотації вирівнювання).
Можуть передбачатися наступні види трансфертів:
дотація вирівнювання;
додаткова дотація на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів (розподіляється обласною радою);
субвенція на здійснення державних програм соціального захисту;
додаткова дотація на компенсацію втрат бюджетів внаслідок надання пільг, встановлених державою;
субвенції на будівництво, реконструкцію, ремонт доріг;
субвенції на виконання інвестиційних програм.
Стаття 98 Бюджетного кодексу України присвячена формулі, що дозволяє розрахувати розмір дотації вирівнювання:
– розмір
трансферту
-
коефіцієнт ступеня вирівнювання
– видатки
– доходи
місцевого бюджету
Методика таких розрахунків розписана в Постанові Кабінету Міністрів України №1149 від 8 грудня 2010 р.
Параметри, які враховуються при обчисленні трансфертів:
фінансові нормативи бюджетної забезпеченості, які розраховуються для кожної галузі і соціальної послуги окремо на основі обсягів фінансової забезпеченості минулого року;
Показник коригується за рахунок підвищення заробітної плати в році, на який планується бюджет, а також враховується чисельність населення.
кількість населення та кількість споживачів гарантованих послуг;
індекс відносної податкоспроможності бюджету, який вказує наскільки доходи бюджету адміністративно-територіальної одиниці відрізняються від середніх показників по країні;
розрахунковий обсяг кошику доходів місцевих бюджетів, який складається з двох кошиків:
на який не мають впливу (податок на доходи фізичних осіб);
на який мають вплив (місцеві податки і збори, земельний податок);
коефіцієнт вирівнювання;
норматив кількості працівників органів місцевого самоврядування.
Фонд державного регіонального розвитку передбачає наступні видатки:
пов’язані з угодами регіонального розвитку та програмами подолання депресивності;
пов’язані з державними цільовими та інвестиційними програми;
пов’язані з державними стратегіями регіонального розвитку.
Кошти даного фонду розподіляються між областями України за наступним принципом: 70% коштів розподіляються відповідно до чисельності населення регіону, а інші 30% - з урахуванням рівня соціально-економічного розвитку регіонів (для регіонів, де показник ВНП нижчий 75% середнього по країні).
інституційна політика;
Вона має на меті вдосконалення роботи основних органів влади, що здійснюють регіональну політику на різних рівнях. Основним пріоритетом інституційної політики є наближення якості надання управлінських послуг до національних та міжнародних стандартів.
Пріоритетними напрямами інституційної політики є:
деконцентрація владних повноважень та їх перерозподіл на місцевому рівні;
зміна функцій місцевих державних адміністрацій і перетворення їх з органів загальної компетенції на консультативно-наглядові органи в структурі виконавчої влади;
формування дієздатних територіальних громад в рамках проведення адміністративно-територіальної реформи;
формування нових інституцій регіонального розвитку;
моніторинг регіональної політики.
цінова політика;
Метою цінової політики є розробка та реалізація принципів регулювання ціноутворення на регіональному і державному рівнях.
Основні форми та методи регулювання:
введення фіксованих цін;
встановлення певної межі цін;
обмеження рівня рентабельності;
обмеження постачально-збутових та торговельних націнок;
введення коефіцієнту росту цін;
декларування зміни ціни;
надання субсидії.
В складі цінової політики виділяється тарифна політика – політика щодо підприємств, що надають різноманітні послуги населенню (житлово-комунальні послуги, зв’язок).
Регіональна інноваційно-інвестиційна політика
Метою регіональної інноваційно-інвестиційної політики є забезпечення достатніх для сталого зростання регіонів інвестицій у розвиток економіки, що забезпечують високу частку валової доданої вартості у загальному обсязі вироблених товарів і послуг.
Інвестиції у розвиток економіки регіонів це не лише оновлені основні засоби на новій технологічній основі, але й створення додаткових робочих місць, збільшення відрахувань у бюджети різних рівнів, сприяння структурній перебудові економіки, передача управлінських навичок і досвіду роботи.
Завдання інноваційно-інвестиційної політики визначені Державною стратегією регіонального розвитку:
збільшення обсягу інвестицій в основні сфери економіки регіону, які визначають стратегічні пріоритети їх розвитку;
забезпечення реклами інвестиційних можливостей територій;
формування дієвого механізму адміністративного та консультаційно-інформаційного обслуговування інвесторів;
забезпечення регіонів інструментами державної підтримки, завдяки яким вони зможуть бути конкурентоспроможними на ринку інвестицій.
Принципи інноваційно-інвестиційної політики:
забезпечення економічної стабільності та прогнозованості державної політики як суб’єкта міжнародних відносин;
адекватності організаційно-правового та інформаційного забезпечення залучення інвестицій;
оптимальної достатності іноземних інвестицій;
Глибина проникнення іноземного капіталу на рівні окремих підприємств, галузей та економіки в цілому має узгоджуватись з інтересами національної безпеки.
забезпечення приватно-державного партнерства при стимулюванні інноваційної діяльності;
Інноваційний розвиток економіки не може бути забезпечено лише за рахунок державного фінансування – останнє повинно стати, перш за все, каталізатором інноваційних процесів.
децентралізації державної підтримки і формування мережі інститутів розвитку;
збереження старих інноваційних інститутів з їх вбудовою в нову систему або поступовим заміщенням новими;
надання послуг замість прямого державного фінансування, що знижує зацікавленість державних органів у вилученні ренти;
Серед послуг можуть бути навчання персоналу, сприяння сертифікації продукції, забезпечення бізнесу науково-технічною інформацією і результатами НДДКР, надання площ для державних ВНЗ та НДІ на пільгових умовах.
підтримка кооперації і взаємного навчання (стажування, обмін кадрами).
Основними джерелами надходження інвестицій є:
кошти державного бюджету, що надаються на безповоротній і поворотній основі;
кошти регіональних бюджетів;
кошти позабюджетних фондів;
кошти іноземних інвесторів;
власні фінансові ресурси і кошти внутрішньогосподарських резервів підприємств, установ, організацій України (прибутки та амортизаційні відрахування);
грошові накопичення і заощадження громадян і юридичних осіб;
кошти, що виплачуються органами страхування у вигляді відшкодування від аварій, стихійних та інших лих;
залучення фінансових коштів інвесторів, одержаних від продажу акцій, пайових та інших внесків членів трудових колективів, громадян, юридичних осіб.
Проводячи інвестиційну політику, держава діє у двох напрямах:
стимулює та активно залучається до реалізації стратегічно важливих інвестиційних проектів;
Для реалізації даного напряму в Україні функціонує Державне агентство України з інвестицій та розвитку. Ним відбираються найбільш привабливі соціально та екологічно значимі інвестиційні проекти, що об’єднані в «Базу даних стратегічно важливих інвестиційних проектів» загальною вартістю 198 млрд. грн. Вказані проекти передбачають модернізацію житлово-комунального господарства, будівництво та розвиток транспортної інфраструктури, розвиток сільського господарства та харчової промисловості, екологічне оздоровлення територій, розвиток туристично-рекреаційної галузі, вдосконалення систем медичного обслуговування, впровадження інноваційних ресурсозберігаючих технологій.
сприяє формуванню сприятливого інвестиційного клімату в регіонах;
Інвестиційний клімат регіону формується на основі його об’єктивних можливостей: інвестиційного потенціалу, особливостей та умов діяльності інвестора (нормативно-правове забезпечення), ступеня інвестиційного ризику.
Інвестиційний потенціал регіону слід оцінювати за наступними основними параметрами:
природно-ресурсний – визначається як середньозважена забезпеченість балансовими запасами основних видів природних ресурсів регіону та його географічним положенням;
виробничий – визначається за структурою та станом виробничих потужностей регіону;
споживчий – визначається як сукупна купівельна спроможність населення регіону;
інфраструктурний – визначається рівнем забезпеченості та загальним станом інфраструктури;
інтелектуальний – визначається як наявність науково-дослідних та навчальних закладів, стан їх матеріально-технічної бази;
інноваційний – визначається як рівень впровадження досягнень науково-технічного прогресу в регіоні.
Механізм державної інвестиційної політики – це сукупність організаційно-управлінських та економічних методів, форм, прийомів, інструментів і важелів впливу для забезпечення інвестиційного процесу у регіоні.
Основним інструментами державної інвестиційної політики є:
формування нормативно-правової бази, що забезпечувала б прозорі і чіткі умови інвестування в Україні.
Така нормативно-правова база складається із Законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», «Про підприємництво», «Про господарські товариства» тощо.
створення спеціальних органів влади, що реалізують державну регіональну політику (агенції регіонального розвитку);
стимулювання створення недержавних організацій, що сприяють покращенню інвестиційного клімату в регіоні (агенції регіонального розвитку, біржі, технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори тощо);
запровадження податкових пільг та створення спеціальних економічних зон, де діють податкові пільги;
проведення ефективної амортизаційної політики;
проведення кредитної політики.
На сьогодні в Україні та регіонах склалася наступна ситуація:
найбільші інвестиційні переваги мають такі регіони: Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Київська, Львівська, Одеська, Запорізька області, Автономна Республіка Крим та м. Київ;
загальний обсяг іноземних інвестицій становить $4,1 млрд. – найбільше у фінансовому секторі, логістиці, виробництві продуктів харчування;
ключові інвестори за кількістю проектів за останні 5 років – США (12%), ФРН (12%), РФ (10%), Франція (8%);
найбільші інвестори в Україну за обсягом інвестицій за 2010 р. – країн ЄС (54%), РФ (15,6%).
Регіональна структурна політика
Регіональна структурна політика – це система науково обґрунтованих заходів, спрямованих на оптимізацію функціонально-компонентної та територіальної структури економіки, вдосконалення міжгалузевих пропорцій та формування інноваційно орієнтованої, екологічно безпечної господарської системи.
Структурна політика передбачає певне державне втручання у систему пропорцій господарського комплексу. Галузева структура, що склалася на сьогодні в Україні є недосконалою: занадто велика сировинна орієнтація економіки, існування працедефіцитних і аграрних регіонів, надто висока концентрація промислових підприємств.
При формуванні структурної політики слід орієнтуватися на наступні критерії:
територіальні пропорції, а саме: не передбачати надмірної концентрації підприємств однієї галузі в якомусь одному регіоні Україні – певний рівень диверсифікації економіки є запорукою того, що регіон забезпечений від коливань на ринках і буде виконуватися наповнення бюджету;
інноваційна спрямованість економіки – частка наукомістких виробництв у країні повинна зростати і при цьому слід орієнтуватися на внутрішній науковий потенціал;
пріоритет в проведенні структурної політики праценадлишкових регіонів, що забезпечує соціальну спрямованість структурної політики, яка часто передбачає прямі державні інвестиції, державні гарантії та підтримку;
екологічна безпечність підприємств, які створюються у регіонах - будь-які нові потужності мають використовувати енергозберігаючі технології та дотримуватись показників екологічної безпеки.
Аналіз галузевої структури економіки України найдоцільніше проводити через частки валової доданої вартості: сфера послуг (63,6%), промисловість (28,8%), сільське господарство (7,6%). Регіональний розподіл не є однаковим по регіонах:
регіони з підвищеною часткою сільського господарства (Тернопільська, Волинська, Вінницька та Кіровоградська області);
регіони, де сільське господарства приблизно врівноважуються з промисловістю;
регіони, де підвищена частка промислового виробництва;
регіони, де підвищена частка сфери послуг (м. Київ, Одеська область та Автономна Республіка Крим).
Значні диспропорції можна також виявити у структурі промислового виробництва – Донецька (металургія, вуглевидобування), Полтавська (нафтопереробка), Сумська та Хмельницька (виробництво та перерозподілення електроенергії), Дніпропетровська (металургія, машинобудування).
При проведенні науково обґрунтованої структурної політики дотримуються наступних принципів:
врахування інтересів регіону (здійснюється на етапі розробленні стратегії регіонального розвитку та національної стратегії);
врахування особливостей і умов регіону (природно-ресурсний, людський, науковий потенціал та інші основні чинники розвитку);
надання державної підтримки при проведенні структурної політики в регіонах (матеріальна, фінансова, організаційна, правова);
врахування інтересів населення області (проявляється в тому що, орієнтуються на кількість людей, які потребують працевлаштування);
реалізації власної структурної політики органами місцевого самоврядування (на рівні регіонів можна коригувати структуру економіки, стимулюючи, в першу чергу, малий бізнес, – малі підприємства доповнюють, оптимізовують її, орієнтують на місцеві ринки, роблять її інноваційно спрямованою, вони менш капіталомісткі та створюють робочі місця).
В структурній політиці виділяють:
галузевий аспект, який полягає в тому, що на державному рівні визначаються пріоритетні напрями економічної діяльності, які держава всіляко підтримує через систему державних замовлень, прямого державного фінансування, надання гарантій, проведення наукових досліджень в цій сфері та ін. Ці напрями пов’язані, насамперед, з реалізацією наукового потенціалу України.
регіональний аспект, який полягає у визначенні пріоритетних напрямів розвитку регіонів країни.
Регіональна політика сприяння розвитку підприємництва
В Україні законодавчо розмежовані малі, середні та великі підприємства. Критеріями такого розподілу є середньорічна кількість зайнятих та обсяг валового доходу підприємства:
до 50 чол. зайнятих і 70 млн. грн. – малі підприємства;
більше 250 чол. зайнятих і 100 млн. грн. – великі підприємства;
середні підприємства – середні значення між малими та великими.
Під регіональною політикою розвитку підприємництва слід розуміти, з одного боку, законодавчо опрацьовану і практичну діяльність органів державної влади, що спрямована на створення умов розвитку підприємництва, а з іншого боку, соціально-економічні заходи, що здійснюються на регіональному і локальному рівнях, спрямовані на досягнення місцевих цілей розвитку.
Основними завданнями такої політики є:
вдосконалення структури економіки регіонів;
запровадження інноваційної моделі розвитку регіональних економік;
створення нових робочих місць;
формування соціального прошарку власників і підприємців.
Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва контролює державний механізм підтримки підприємців та щорічно публікує звіт про розвиток підприємництва в Україні.
Нормативно-правова база постійно поповнюється – серед останніх є Закон України «Про розвиток та державну підтримку малого та середнього підприємництва» від 22.03.2012 р. Діяльність малих підприємств регулюється також Податковим та Господарським кодексами, а також іншими нормативно-правовими актами.
Законодавчо визначені ті види діяльності, які не отримують державної підтримки:
кредитні та страхові організації;
підприємства, що займаються організацією продажу зброї, тютюнових виробів, алкоголю;
підприємства, що здійснюють обмін валют;
підприємства, що надають в оренду нерухоме майно.
Основні заходи, спрямовані на підтримку підприємництва:
скорочення терміну реєстрації підприємств;
ресурсна підтримка, яка надається переважно місцевим органам влади;
інформаційно-методична підтримка, яка реалізується через систему перенавчання, конференцій, круглих столів і допомоги тим, хто хоче розпочати свою справу;
стимулювання створення інфраструктури малого бізнесу – бізнес-центри, бізнес-інкубатори, лізингові центри, кредитні спілки, інвестиційні фонди тощо.
В Україні на 10 тис. населення припадає 70 малих підприємств, а також 290 фізичних осіб-підприємців. Регіональні відмінності показують, що досить низькі показники характерні для Тернопільської, Чернігівської, Херсонської та Донецької областей. Найвищі показники в м. Київ, Одеській, Харківській областях. Найбільше продукції виробляється в регіонах, де більше населення – м. Київ, Одеська, Харківська, Дніпропетровська області. Загалом зайнято 2,1 млн. чол. і 2,4 млн. чол. фізичні особи. Лідерами в рейтингу по підприємництву є м. Київ, Одеська, Дніпропетровська області; найгірша ситуація в Тернопільській, Чернігівській та Рівненській областях.