30. Перші відомості про мовленнєві порушення і прийоми їх подолання з історії Стародавнього Сходу (Єгипет, Індія, Китай).

Історія Стародавнього Сходу охоплює розвиток численних і різноманітних народів і племен, що існували за декілька тисяч років до нової ери (Межиріччя, Єгипет, Індія, Китай, Стародавня Греція і Рим). Народи Стародавнього Сходу залишили багато писемних пам'яток, що разом з археологічними матеріалами дають нам уявлення про знання, побут і світогляд людей тієї епохи.

Джерелом знань про стародавньоєгипетську культуру є написи на саркофагах, пірамідах і папірусах. В одному з найдавніших медичних папірусів (їх тільки 4 дійшло до нас), а саме у так званому папірусі Едвіна Сміта ми знаходимо перше пригадування про мовленнєвий розлад, пов'язаний з фізичною травмою. Цей папірус було знайдено у 1862 р. в одній з фівінських могил XVII ст. до н. е. Припускають, що він є копією з ще більш стародавнього трактату, написаного біля XXX ст. до н.е. У папірусі Едвіна Сміта опис за звичай починається з назви поранення, потім йде опис зовнішніх ознак, після чого діагностичне судження, що закінчується розпорядженням щодо лікування хворого. У залежності від випадку, чи є він таким, що може бути вилікуваним, сумнівним або безнадійним, лікар говорить: «Я буду його лікувати», або «Я буду боротися», або «Я не буду його торкатися».

Стародавні індуси залишили «Веди», особливе місце займають так звані «Аюрведи». Назва вказує на довголіття. Трактат складається із 6 частин. У одній з них докладно описуються дві пластичні операції - по усуненню розщілин губи і піднебіння.

Про мовленнєві розлади в китайській літературі ми знаходимо дані в працях російського лікаря П. Я. Пясецького, що глибоко і старанно вивчав стародавньокитайську медицину. Зокрема, він відзначає: «З вроджених вад найбільше частою є заяча губа».

31. Перші відомості про мовленнєві порушення і прийоми їх подолання з історії Стародавньої Греції та Риму.

Стародавня Греція. У пошуках відомостей про відношення стародавніх греків до мовленнєвих розладів вивчалася філософська, медична і риторична література.

Одне з найперших нагадувань про мовленнєві розлади в літературі стародавньої Греції знаходимо у Геродота - батька історії (біля 484-425 р. до н.е.), що описує своєрідне мовлення Киренського царя Батта (говорив швидко, невиразно, спотикався, недомовляв закінчення слів). У сучасній спеціальній літературі прийнято вважати, що термін «баттаризм» - похідне від імені цього царя. Проте існує й інша версія: «баттаризм» - грецький термін, що позначає спотикання, заїкуватість. А Киренський цар «Батт так названий тому, що він був заїка або таким удавав себе, щоб краще приховувати свої наміри. Його справжнє ім'я було Аристотель». Виходить, що Батт - це прізвисько по характеру дефекта мовлення царя, а не навпаки.

Вперше найбільш повно і системно про мовленнєві розлади зустрічаємо відомості у древньогрецького лікаря і натураліста, засновника античної медицини Гіппократа (459-377 р. до н.е.). До нас дійшла велика кількість його творів, у яких містяться спостереження лікарів більш ранніх епох і власні спостереження.

З спостережень професора І. А. Сикорського, у Гіппократа зустрічаються згадки про велику кількість відомих нам зараз мовленнєвих порушень таких як втрата голосу, втрата мовлення, недорікуватість, невиразна вимова, заїкуватість.

У своїх творах Гіппократ пише про чільну роль головного мозку у всій діяльності людини («Очі, вуха, мовлення, руки і ноги виконують усе те, на що дає згоду мозок»). Він описує органи і функції слуху і зору людини, викладає свій погляд на механізм утворення голосу і мовлення людини, де окремо визначає роль повітряного струму, язика, артикуляції, голосу.

У своїх творах Гіппократ дає також опис окремих розладів голосу, мовлення, слуху і прийомів їх лікування. Він притримувався гуморального погляду на хворобу і її лікування.

Один з самих значних стародавньогрецьких вчених, енциклопедист Аристотель (384 - 322 р. до н.е.), виходячи з порівняльної анатомії органів артикуляції у різноманітних представників тваринного світу, зробив висновок, що для утворення членороздільного мовлення необхідний рухомий, м'який, довгий і в той же час широкий язик. Потрібні вологі губи при неширокому отворі рота і, нарешті, наявність зубів. Цими даними наділені органи мовлення тільки у людини, і тільки цим обумовлюється її спроможність творити членороздільні звуки. Аристотель бачив причину вад мовлення в неправильній будові або недостатній рухливості органів артикуляції.

Плутарх (біля 46 - 120 р.) описує вади мовлення у широко відомого оратора Демосфена (384 - 322 р. до н.е.) і про його систему подолання цієї вади. У день по декілька годин Демосфен вправлявся у чіткій вимові, набирав повний рот камінців і декламував вірші, слухав як гарчить цуценя і повторював за ним, намагався заглушити шум моря своїм мовленням.

Стародавній Рим. Вчений, енциклопедист і лікар Авл Корнелій Цельс (30 - 25 р. до н.е. - 40 - 45 р. н. е.) зібрав і зберіг для наступних поколінь багато творів стародавньої медицини, лишив деякі замітки про параліч язика, про приростання кінчика язика до нижньої частини ротової порожнини і про методи лікування цих випадків. Цельс рекомендував в якості прийомів усунення даних вад: хірургічні, терапевтичні засоби і мовленнєві тренування.

Клавдій Гален (біля 130 - 200 р. н.е.) – стародавній римський лікар і натураліст. Створив систему біологічних і медичних знань, уточнив дані про будову головного мозку і нервової системи. Їм описані мозкові оболонки, шлуночки мозку, мозочок, черепно-мозкові і спинномозкові нерви. Гален розрізняв 7 пар черепно-мозкових нервів. Мозок він вважав джерелом усіх нервів, встановив, що перетин спинного мозку на визначеному рівні веде до порушення рухових функцій (паралічі кінцівок і ін.), паралічу дихальних м'язів; перетин блукаючого нерва - до втрати голосу, чутливості. Гален описав механізм дихання, зрозумів роль активних рухів грудної клітини і пасивний характер рухів легенів в акті дихання. Він встановив, що подих являє собою акт довільний, і вважав, що природа влаштувала це з тією метою, щоб можна було без шкоди тимчасово затримувати подих при продовженні голосу й ін.

Марко Фабій Квінтіліан (42 - 118 р.) - оратор і теоретик ораторського мистецтва, значний представник педагогічної думки. Він надавав велике значення розвитку мовлення дитини, починаючи з раннього віку. Вивчення мови і музики, на його думку, сприяє появі гарної вимови, покращує стиль мовлення, робить його більш виразним. Квінтіліан звертає увагу на необхідність правильного мовленнєвого оточення дитини, на своєчасне усунення у неї дефектів звуковимови.