3. Культурологічні концепції Гегеля та о.Шпенглера.

Німецький філософ Гегеля – представник німецької класичної філософії – по-новому розглянув культуру, розум і людину. Спираючись на ідеї Просвітництва, де культуру вважали реалізацією людського розуму, розглядає культуру як реалізацію розуму, але це вже Світовий розум або Світовий дух. Все, що робить людина, є втіленням цілей Світового духу, який диригує історією.

Гегель виявив надіндивідуальні закономірності світової культури і передав їх через логіку понять. У працях “Філософія історії”, “Естетика”, “Історія філософії”, “Філософія права” Гегель уперше створив грандіозну злагоджену картину розвитку культури (такої логічної картини до нього не існувало). Розвиток культури від філософії, релігії й мистецтва до державних форм вперше було розглянуто як закономірний, цілісний процес.

Гегель не ігнорує різноманітність культурних форм і якісні відмінності національних культур. Але кожна національна культура, за Гегелем, це лише ступінь у саморозгортанні Світового духу.

Головний недолік цієї теорії  відсутність місця для автономності і самоцінності людини.

Освальд Шпенглер формулює теорію “культурно-історичного круговороту”, за якою немає єдиної світової культури, а кожна культура має власну долю, власну форму, власну ідею, власні пристрасті, власне життя, власну смерть. І коли культура у формі цивілізації досягає власного розвитку, вона приходить до природного завершення – смерті. Коли культура вичерпує свою душу, коли вона спрямована не на те, щоб створювати культурні цінності, а на утилітарні цілі, благоустрій життя, вона перетворюється на цивілізацію, а це означає, що культура вмирає.

О. Шпенглер виділяє вісім зрілих культур: єгипетська; індійська; вавилонська; китайська; антична (греко-римська  аполлонівська, за його термінологією); магічна (візантійсько-арабська); західноєвропейська (фаустівська); південноамериканська культура майя.

5.Людина і культура у концепціях з.Фрейда, к.- г. Юнга. Й.Хейзингі.

Концепція К.Юнга.

Юнг (1875 – 1961)  швейцарський психолог і культуролог, основоположник аналітичної психології, деякий час працював разом з Фрейдом, але потім пішов своїм шляхом. Якщо Фрейд виявив несвідоме як природну суть людини, то Юнг відкрив первісні культурні джерела несвідомого. Він не зупиняється на сексуально-біологічному тлумаченні несвідомого. Дослідження привели його до висновку, що у снах і видіннях його пацієнтів зустрічаються одні й ті ж типові образи, які проходять крізь всю світову історію культури. Більшість пацієнтів мала таку освіту і інтелектуальний потенціал, що не могла знати про ці складні символи, спільні для всього людства.

Юнг встановив тотожність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь нормальних людей і фантазіями психічно хворих людей. Сукупність цих образів і символів вчений назвав колективним несвідомим, яке мало не природний, а культурний характер.

Колективне несвідоме народилося на зорі історії людства, в колективному психічному досвіді, а первісні його носії  архетипи. Архетип  це не образ, а психічний смисл у чистому вигляді, першосмисл.

Найдавніша форма психічного досвіду  міф, тому всі архетипи так чи інакше пов’язані з міфологічними образами та переживаннями.

Висновок Юнга такий: міф лежить в основі душі людини, у тому числі і сучасної. Саме міф надає людині відчуття єдності і гармонії з природою, з тим магічним космосом, в якому людина була лише часткою. У кризові періоди у розвитку людського суспільства, коли особистість відчуває дисгармонію із світом, людина повертається до міфу, до несвідомих архетипів (звідси, зокрема, інтерес до “мильних опер”, серіалів). За Юнгом, міф  це форма ментальної терапії.

Юнг вважає, що душа, хоч вона і має архаїчне походження і своїх демонів, може жити в злагоді з культурою. Шлях до цього йде через архетипи добра, які магічною стіною захистять людину. Тобто культура повинна не боротися з несвідомим, а вступати з ним у діалог. Але з розвитком цивілізації цей діалог втрачається і вихід з драми міститься у відродженні втраченої єдності душі людини.

Революційне значення культурологічної концепції Юнга в тому, що вона розкриває органічний зв’язок культури і людського несвідомого. Історія культури та її символічного світу постала як втілення несвідомих основ душі. Юнг вводить у науковий обіг такі об’єкти дослідження, які до нього кваліфікувалися європейською наукою як ірраціональні: символи, психологічні феномени, вчення про карму. Наукові висновки Юнга лягли в основу міфологічної школи в різних науках.

Концепція З.Фрейда.

Фрейдизм - вчення, яке стало філософським узагальненням психоаналізу і визначило напрям культурологічної думки нашого століття (роботи з психоаналізу створені у 20 – 30 рр.  ХХ ст.).

Фрейдизм  дуже складне вчення, але якщо узагальнювати, можна сказати,  головне в ньому те, що австрійський вчений відкрив у людині несвідоме. Воно існує незалежно від волі людини в його душі й активно втручається в життя людини. У роботі “Я і Воно” (1923 р.) Фрейд стверджує, що це тільки ілюзія, що нашим життям керує наше “Я” (свідоме).

“Воно” Фрейда має суто природне походження, біологічну природу і зосереджує в собі всі первісні потяги людини. Ці потяги зводяться Фрейдом до двох головних:

сексуальні бажання;

потяг до смерті, який реалізується як тяга людини до руйнування (сплав цих двох потягів  “напій відьми”, який ми зараз називаємо “головний інстинкт”).

“Воно” кипить, клекоче під тонкою плівкою свідомості. Йде постійна боротьба між “Я”, яке керується принципом реальності, і “Воно”, яке керується принципом насолоди. Фрейд порівнює “Я” з вершником, котрий повинен підкоряти “Воно”  коня. “Воно” намагається замаскувати бажання, потяги під усвідомлені рішення “Я” (це, за Фрейдом, “хитрощі Воно”). Людина (“Я”) перемагає “Воно” тільки завдяки розуму та культурі.

Питання відносин між Людиною і Культурою  одне з центральних для Фрейда. У праці “Незадоволення культурою” (1930) філософ дійшов висновку, що людське щастя зменшується пропорційно прогресу культури, бо ключові для людини імпульси несвідомого, антиномічні культурі, потрапляють під подвійну цензуру “Я” і “Над-Я”. Культура “Над-Я” виступає в ролі цензора “Я”, яке зачинене між двома полюсами культури.

Блокуючи людські інстинкти, культура подавляє людську агресивність, але за це людина платить психічним здоров’ям. Якщо культура вимагає від людини більше, ніж людина може, “у індивіда це викликає бунт, або невроз”. До речі, релігію Фрейд розглядає як “колективний невроз”. Цей перший наслідок зіткнення протилежних бажань (бажання людини “Я” і бажання культури “Над-Я”) можна вважати негативним.

Другий, позитивний наслідок, пов’язаний з ключовим для Фрейда поняттям “сублімації” (переключення). На думку австрійського психоаналітика, психічний розвиток людства  біологічно детермінований процес переключень заборонених бажань у творчу енергію. Сублімація  перетворення (або переключення) сексуальної і агресивної енергії людини в енергію творчості, використання енергії “Воно” не в прямому біологічному призначенні (для насолоди або продовження роду), а в інтересах розуму і культури.

Третій наслідок “зустрічі” “Я” і “Над-Я”  нейтральний. Це  сновидіння, міфи, казки, куди витісняються первісні бажання “Воно”, що заборонені культурою. Фрейд назвав сновидіння “королівським шляхом до несвідомого”.

Крім цього, вчений розкриває наявність загальнолюдських типових форм реагування (едіпів комплекс) і колективних символів, що свідчать про реальні події в історії людства, згадкою про які і є ці психічні феномени.

Вчення Фрейда було розвинуто і трансформовано його учнями і послідовниками. Карл Гюстав Юнг був одним з них.

Концепція ігрової культури Й.Хейзинга.

Нідерландський історик, теоретик культури Й. Хейзинга (1872 – 1945) сформулював концепцію ігрової культури в роботі “Homo ludens” (“Людина граюча” 1938 р.). “Культура,  пише він,  не походить з гри як живий плід, який відділяється від материнського тіла,  вона розкривається у грі і як гра. Вся культурна творчість є грою: і поезія, і музика, і людська думка, і мораль, і всі можливі форми культури. Гра виникає раніше за культуру, бо ще до виникнення суспільства людей головні риси гри вже існували в поведінці тварин. Гра виконує культуроформуючу функцію, бо перш ніж щось створити, людина повинна “програти” цей процес. За Хейзингою, цілі епохи “грають” у втілення ідеалу. Наприклад, епоха Ренесансу прагла відродити ідеали античності, програти їх, а не створити свої особисті.

У процесі культурного розвитку елементи гри відступають на другий план, асимілюються сакральною сферою, кристалізуючись в поезії, правових відносинах, формах політичної діяльності. Починаючи з раціонального XVIII століття, розум й практична користь витісняють гру, що призводить до втрати культурою свободи духу. Але інстинкт гри, як вважає Хейзинга, може відродитися в будь-який момент.