Крайня необхідність та перевищення її меж

Крайня необхідність визначається як стан, за якого особа пра­вомірно заподіює шкоду інтересам, що охороняються державою, з метою усунення небезпеки, яка безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також су­спільним інтересам, чи інтересам держави, за умови неможливості усунути цю небезпеку іншими засобами, якщо при цьому не було до­пущено перевищення меж крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК).

Крайня необхідність - це суб'єктивне право кожної людини. Однак для працівників правоохоронних органів крайня необхідність - юридич­ний обов'язок, передбачений їхнім службовим становищем. Водночас ухилятися від виконання своїх функцій, посилаючись на стан крайньої необхідності, працівники правоохоронних органів не можуть.

Правомірність крайньої необхідності визначається низкою умов, які прийнято ділити на дві групи: а) умови, що характеризують не­безпеку; б) умови, що характеризують дії з її усунення.

До першої групи умов відносять: 1) реальність - небезпека існує в дійсності, а не в уяві особи, яка її усуває; 2) наявність - загроза для правоохоронюваних об'єктів уже виникла, вона не викликає сумніву, безпосередньо існує, ще не минула і вимагає дій для її усунення; 3) не­минучість - усунення небезпеки не може бути здійснено іншим способом, окрім завдання шкоди іншим інтересам, що охороняються державою.

До другої групи умов відносять такі: 1) захищаються тільки право-охоронювані інтереси особи, суспільства, держави; 2) шкода зазвичай спричиняється третім особам (у випадках, коли суспільна небезпека виходить від суспільно небезпечних діянь людини); 3) заподіяна шкода не повинна бути більшою, ніж відвернута шкода (ч. 2 ст. 39 КК)

Крайню необхідність треба відрізняти від необхідної оборони. За необхідної оборони джерело небезпеки - суспільно небезпечне по­сягання людини. За крайньої необхідності джерело небезпеки може бути найрізноманітнішим. Необхідна оборона виражається в актив­них діях, а крайня необхідність може бути виражена і в бездіяльності. За необхідної оборони шкода завдається посягаючому, а за крайньої необхідності - інтересам установ, організацій та осіб, здебільшого непричетних до виникнення небезпеки і які викликають своєю діяль­ністю. За необхідної оборони не вимагається таких обов'язкових для крайньої необхідності умов, як неможливість усунення небезпеки ін­шим способом, окрім заподіяння шкоди менш значної, ніж відверне­на. Якщо з'ясовується, що загрожуючої небезпеки можна було уник­нути, наприклад, сховатися, втекти, то крайньої необхідності не буде.

За необхідної оборони така умова не ставиться. Під кутом зору необ­хідної оборони заподіяна шкода може перевищувати ту, яка загрожувала, а за крайньої необхідності це неможливо. Згідно з ЦКУ шкоду, заподіяну в стані крайньої необхідності, повинна відшкодувати особа, яка її заподіяла, а за необхідної оборони такої умови немає.

Фізичний або психічний примус як обставина, що виключає злочинність діяння.

У ч. 1 ст. 40 враховано ситуацію, коли під безпосереднім впливом фізичного примусу особа фактично діє не з власної волі, а кориться волі інших осіб і вимушено заподіює шкоду певним інтересам, що охороняються законом. Для того, щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як злочин, необхідна сукупність ряду умов:

а) діяння, які заподіяли шкоду, здійснено під впливом фізичного примусу. Фізичний примус - це фізичний вплив на організм особи, який здійснюється без її згоди і в результаті якого їй завдаються больові відчуття або створюється загроза для її здоров'я або життя з метою примусити особу до вчинення певних злочинних діянь. Призначення фізичного примусу полягає у пригніченні волі особи та підкоренні волі суб'єктів, які його застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб'єктів (заподіяти шкоду), щоби припинити больові відчуття. Біль може викликатися різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню, електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін'єкцій тощо;

б) вплив фізичного примусу повинен бути безпосереднім. Це означає: по-перше, больові відчуття завдавались особі, яка під їх впливом заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою з метою припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст. 40 і за наявності відповідних умов повинні розглядатись як крайня необхідність (ст. 39); по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових відчуттів, і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу або зразу ж після його припинення;

в) рівень фізичного примусу на особу повинен бути настільки си­льним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками і заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають. Оці­нюючи цю умову, слід мати на увазі, що рівень больових відчуттів, що їх може переносити людина,- явище абсолютно суб'єктивне: біль, що його може довго терпіти одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним.

Під психічним примусом слід розуміти вплив на волю особи різ­ними способами (мімікою, словами, діями) з метою примусити її скоїти суспільно небезпечне діяння. За психічного примусу особа завжди зберігає свободу вибору, тому кримінальна відповідальність у таких випадках не виключається. Вона визначається з застосуванням положень закону про крайню необхідність.

У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності фізич­ний та психічний примус завжди визнається судом обставиною, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Виконання наказу або розпорядження як обставина, що виключає злочинність діяння.

Дія чи бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, не є злочином, якщо вона була вчинена з метою вико­нання законного наказу або розпорядження. Зміст закону полягає в тому, що відповідальності підлягає не особа, що спричинила шкоду, внаслідок виконання виданого наказу чи розпорядження, а особа, яка видала наказ чи розпорядження.

Кримінально-правові принципи регулювання спричинення шкоди внаслідок виконання наказу були сформовані в міжнародному праві під час роботи Нюрнберзького міжнародного трибуналу у справі головних німецьких воєнних злочинців, створеного після Другої світової війни.

Наказ - це видана в належній формі, належною особою, в межах її компетенції, офіційна, власна обов'язкова вимога виконати чи не ви­конати підлеглому якісь дії. У деяких випадках невиконання наказу тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 403 КК «Невико­нання наказу»).

Кримінальне право (ч. 2 ст. 41 КК) визначає, що наказ чи розпоря­дження буде законним за таких умов: вони повинні бути видані відпо­відною особою, в належному порядку, в межах її компетенції; наказ чи розпорядження повинні не суперечити чинному законодавству і не по­рушувати конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Виконання наказу, згідно з чинним законодавством, буде закон­ним за таких умов: виконавцем наказу чи розпорядження може бути лише особа, підлегла особі, що видала наказ чи розпорядження; наказ чи розпорядження, належним чином видані, є обов'язковими для ви­конавця; виконання наказу чи розпорядження в їх межах призвело до спричинення шкоди правоохоронюваним інтересам; наказ чи розпо­рядження не повинно бути заздалегідь незаконним для виконавця.

Явна незаконність наказу або розпорядження означає, що вико­навець знає про їх явно незаконний, злочинний характер, або повинен знати про це на підставі покладених на нього юридичних обов'язків (наказ застосовувати зброю, під час припинення несанкціонованого мітингу).

Особа, яка відмовилася виконати явно злочинний наказ або роз­порядження, не підлягає кримінальній відповідальності. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчи­нені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах, як і началь­ник, чиє волевиявлення вона виконала. Особа, яка знає про злочин­ність наказу або розпорядження, однак виконує його внаслідок примусу, підлягає кримінальній відповідальності за правилами, пе­редбаченими ст. 40 КК.

У тих випадках, коли особа не усвідомлювала і не могла усвідоми­ти злочинного характеру наказу або розпорядження, відповідальності підлягає тільки та особа, яка видала злочинний наказ чи розпоря­дження. Водночас учинення злочину внаслідок порушення умов пра­вомірності виконання наказу чи розпорядження може бути визнано обставиною, що пом'якшує покарання.

Діяння, пов’язане з ризиком, як обставина, що виключає злочинність діяння.

У КК поняття "обставини, що виключають злочинність діяння не розкривається. Ми пропонуємо таке його загальне визначення. Обставини, що виключають злочинність діяння - це передбачене в КК право особи на певну суспільно корисну поведінку шляхом заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним відносинам (інтересам). У КК названо такі обставини, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона (ст. 36 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК), крайня необхідність (ст. 39 КК), фізичний або психічний примус (ст. 40 КК), виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Затримання особи, що вчинила злочин. КК України в ч. 1 ст. 38 говорить, що не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Діяння, пов'язане з ризиком характеризується в ст. 42 КК наступним чином. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Звідси ми можемо виділити такі ознаки правомірної поведінки особи в умовах діяння, пов'язаного з ризиком. 1) існує можлива загроза виникнення небезпеки для правоохоронюваних інтересів (при крайній необхідності така небезпека реально існує); 2) окреслений вище стан, на відміну від крайньої необхідності, безпосередньо не загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави; 3) заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам виправдано досягненням значної суспільно корисної мети. При крайній необхідності заподіяна шкода має бути не більшою, ніж відвернена; 4) шкода заподіюється, як правило, третім особам.

Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Особа, зазначена вище, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного зі спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Особа, яка вчинила згаданий вище злочин, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

Виконання працівниками міліції чи іншими спец підрозділами спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації носить негласний характер. Саме негласне виконання цих службових обов'язків і зумовлює особливе правове становище працівників міліції. Це становище вибудовується з положень ст. 43 КК України і деталізується відповідними наказами МВС України та відомств.