3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину. Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 (від п'яти до восьми років по­збавлення волі) йому може бути призначене покарання, наближене до максимуму або навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером наслідків: що тяжчі наслідки, за­подіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе пока­рання буде призначене винному. При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи.

10. Призначення покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків

Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Дві ситуації, що можуть виникнути при призначені покарання за сукупністю злочинів: 1) а) за два і більше злочинів, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком; б) у цьому вироку призначається покарання як за кожний злочин окремо, так і остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів (класична сукупність ч.1,2 ст.42); 2) а) першим вироком особа засуджується, і їй призначається покарання за один чи кілька вчинених нею злочинів, але не за всі злочини, що утворюють сукупність; б) після винесення першого вироку стає відомо про іншій злочин (злочини), який також входить до сукупності, оскільки він був вчинений особою до винесення першого вироку; в) у новому вироку особі призначається покарання за той злочин (злочини), про які стало відомо після винесення першого вироку, а також визначається покарання за сукупністю всіх відомих суду злочинів (розірвана сукупність ч.3 ст.42, ч.1,2 ст.42). Призначаючи покарання за сукупністю злочинів у порядку ч.1, 2 ст.42 (класична сукупність) суд повинен: 1) призначити покарання окремо за кожний злочин, що входить до сукупності; 2) обрати принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів – повне або часткове складання призначених за окремі злочини покарань чи поглинення менш суворого покарання більш суворим; 3) визначити остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів. Положення ч.1 ст.42 – основні покарання, ч.2 ст.42 – додаткові покарання, іноді ч.1 і 2 – і до додаткових і до основних покарань. Обираючи принцип призначення покарання слід враховувати від сукупності (реальна, ідеальна). Ч.1 ст.42 КК передбачає як максимальну межу остаточного покарання, що призначається за сукупністю злочинів, найбільш суворе за видом і розміром покарання з тих, що передбачені санкціями статей КК, за яким засуджується винний, тут можливі варіанти: 1) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати будь-який із принципів призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів; 2) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати принципи повного або часткового складання остаточного покарання за сукупністю злочинів, але не дають можливості обрати принцип поглинення, оскільки покарання за окремі злочини співпадають за видом і за розміром; 3) призначені за окремі злочин покарання дають можливість обрати принцип часткового складання покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки їх повне складання перевищує максимальну межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 4) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип часткового їх складання, оскільки вони однакові і за видом і за розміром, а їх повне складання перевищує межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 5) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки принаймні одне з них дорівнює максимальній межі найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний

Призначення покарання за кількома вироками.

Призначення покарання за кількома вироками має місце тоді, коли особа вчинила новий злочин після винесення вироку за попередній. Особливості такої ситуації: 1) щодо особи було винесено обвинувальний вирок, яким вона засуджується за вчинений нею злочин (злочини); цим вироком особі призначено покарання, яке вона має відбувати реально чи відбування якого за певної умови відкладено (ст.45, 46, 46-1); 2) у період між винесенням вироку і повним відбуттям покарання (повним “зникненням” кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2) особа вчиняє новий злочин (злочини); 3) в зазначений у п.”б” період особа притягається до відповідальності за новий злочин; 4) за вчинення нового злочину особа засуджується “новим” вироком до покарання, яке вона має відбувати реально. Т.ч., при призначенні покарання за новим вироком суд має врахувати те покарання (його невідбуту частину), яке було призначене особі за попереднім вироком.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призна­ченого за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком (ст. 71 КК). Оскільки за сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність виро­ків становить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочи­нів, де обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один із них.

У разі складання покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановле­ного для цього виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. У разі складання покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен переви­щувати двадцяти п'яти років. Під час складання покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається поглинанням менш суворих покарань довіч­ним позбавленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю ви­років. Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначе­ний у ст. 71, стосується не тільки основних, а й додаткових пока­рань. Отже, незалежно від того, призначене додаткове покарання ли­ше за одним (попереднім) вироком або за другим вироком, до остато­чного основного покарання за сукупністю повинно бути приєднане покарання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові пока­рання, суд під час їх складання повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК. У разі ж призначення різ­них додаткових покарань обидва ці покарання приєднуються до оста­точного основного покарання, призначеного за сукупністю, і викори­стовуються самостійно.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої час­тини покарання за попереднім вироком.

Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає по­карання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у ст. 70 КК, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю зло­чинів, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, установлених у ч. 2 ст. 71 КК.