Дружнє ставлення

Пліч-о-пліч з усмішкою йде дружнє ставлення до людей. У чому ж воно полягає? Уявіть собі закоханих: їхні усмішки, радість, що знову бачать одне одного, особливий тон розмови. Якщо абстрагуватися від еротичного забарвлення їхніх стосунків, то це буде дружнє ставлення людей одне до одного.

Хто любить людей, того й люди люблять. Людина, характерною рисою якої є дружнє ставлення до інших, не чекатиме усмішки чи привітання. Вона першою привітається й посміхнеться. На її обличчі з’являться радість від зустрічі. Вона починає розмову з питань про здоров’я, сім’ю, службові й особисті справи, інтерес тощо. І лише після такого своєрідного вступу переходить до суті справи, якщо їй потрібно було вирішити якесь питання. Зрозуміло, що вся подальша розмова ведеться в такому ж дружньому тоні. І нарешті ще одне важливе зауваження. Дружнє ставлення полегшує спілкування між людьми лише тоді, коли воно щире. Якщо хтось лише робить вигляд, що по-дружньому ставиться до іншого, а сам при цьому переслідує корисливі цілі, то таке „дружнє ставлення” заслуговує якнайсуворішого засудження. Добре, що люди дуже швидко розгадують таку людину.

Приязність у більшості випадків упливає на людей так само, як і усмішка. Людям дуже важко ставитися нечемно до того, хто ставиться до них приязно. Через те привітність і ввічливість – найкращі засоби боротьби проти нечемності. Якщо ви стримаєте себе, коли хтось лютує й лається, ви обеззброїте його своєю витриманістю й схилите до спілкування на належному рівні (І. Томан).

Дощ у степу

Минали дні, а дощів не було. Удень не лише сонце – усе небо, здавалось, палило, дихало спекою. Линяючи, втрачаючи свій природний колір, воно по кільканадцять годин горіло над головою – цинкове, білясте, смертельне. А нижче грандіозної білястої чаші, кругом на обріях, висіли нерухомі бруднуваті стіни пилюки, вісники далеких чорних бур... Степ дедалі втрачав свої яскраві барви, свою весняну моложаву свіжість. Зелень поступово притьмарювалась, де-не-де вже почали проступати на ній прибляклі, іржаві плями. Повітря було наскрізь сухе, не випадала навіть роса на світанку, а хліба, здається, з останніх сил трималися за життя. На них боляче було дивитись...

А в той час, як надворі все вигоряло, барометр уже третій день показував дощ.

І раптом у другій половині дня наступило, нарешті, омріяне, довгождане. Усе почалося просто: з-за обрію тихо виткнувся ріжечок ледве помітної синьої хмари. Залитий сонцем степ одразу принишк, затаїв подих, мовби чекаючи, що з того вийде. А ріжечок тим часом уперто виганявся вгору, розростався вшир, поступово перетворюючись у тучу, у темно-синій гірський хребет, що незабаром уже закрив собою величезний сектор неба.

І ось раптом хребет розломився, вогняна тріщина прокотилась упоперек нього, до самого низу. Загриміло – і полегшено зітхнув степ, і радісніше стало навкруги.

Усе прийшло в рух. Поки в грандіозній лабораторії неба відбувався розкішний процес наростання грози, поки все там переверталося, будувалося й стугоніло, тим часом долом потемнілим мчали табуни вихорів, захвилювалися зелені лісосмуги, заметушилися птахи в повітрі (О. Гончар).