Текст № 12

***

Сидів удома, дивився у вікно. У світлі погожого дня Дніпро виблискував чистою, святковою блакиттю. І вільний простір над рікою здавався святковим, легким, немов одухотвореним, і гаї на протилежному березі, збігаючи з кручі на кручу, уже всміхалися молодою зеленню. Мабуть, Поляруш найдужче любив саме таку зелень, коли в її ніжному свіченні наче живе сам дух весни, її радісна снага. Тоді єство відкривається назустріч радості природи, ніби на якійсь потаємній його гілці теж зазеленів один-другий листочок.

Вода в сонячному промінні синіла начебто з видимою, неприхованою пристрастю, і якийсь час Поляруш боявся відірвати від неї погляд, наче остерігався, що згодом не повториться оце враження натхненності й осмисленості того, як тече й синіє весняна ріка.

Щось має статись у моєму житті, щось неминуче станеться. З душевного сум’яття останніх тижнів, із надій, сподівань, невдоволення, щось уже, очевидно, народилося або ж ось-ось народиться. Тільки слід зуміти побачити його, відокремити з первісного хаосу, дати йому ім’я і благословити на життя. Поляруш знав, що очікуване має зрости на ґрунті невдоволення, що воно має дати йому певність самого себе, що воно, власне, знаменуватиме новий стан його особистості, нову його якість, справжню, дійову, безкомпромісну, те, чого він чекав. І тільки тепер, здається, він починає розуміти, що саме чекав від себе всі роки, що може дати йому найбільше вдоволення. Минуле уявлялося широким полем, що густо поросло будяччям його помилок, бур’янами безвольних вчинків, низеньким пирієм не додуманих до кінця думок, які б могли підняти його вгору, якби він не відмахнувся від них і не зрадив їх (Є. Гуцало).

Текст № 13

Весняний вечір

Отакого вечора, коли цвітуть садки і з кожного лунає знеможливе пташине щебетання, отакого вечора, навесні, гостріше відчуваєш самого себе й все те, що тебе оточує. Свіжими, оновленими очима дивишся, ясніше розумієш і сприймаєш. Немов даровано тобі спостигання смислу, таїни, мудрості життя, і ти усвідомлюєш усю свою змогу, і тобі стає так, наче ось-ось широко розчиняться ворота твого єства, розчиняться й назавжди заберуть собі всю красу й всю привабливість світу.

Отакого вечора, навесні, по-новому починаєш розуміти, яке тобі все дороге: і тихе, задумане село, що озивається бадьорими молодими голосами, у яких теж звучить весняна свіжість; і дух зволоженого ранковим дощиком чорнозему; і гіркуватий запах черемхових заростей, од яких віє холодком, які чомусь викликають у тобі спогади про дитинство; і теплі приязні вогники зірок у темній голубизні неба... Отакого вечора ти глибше починаєш усвідомлювати, що все це рідне, дане тобі споконвіку, назавжди, і в твоїй свідомості починає солодко, щемливо звучати слово „батьківщина” – єдине слово, що здатне вмістити в себе весь навколишній світ і навіть більше, єдине слово, що більше й за твою любов до рідної землі, і за твою зворушеність, коли ти думаєш про неї.

Ясно світить місяць, і в його сяйві співає весна по садках, і в його сяйві особливого значення набирає зосереджене мовчання чорних полів, і глибиною вражає погляд людини, яку ти в цей час зустрів. Ясно палає, освітлюючи твої почуття, і все там видно, видно до найменшої подробиці, а найкраще – твою любов, ім’я котрій – ця весна, ця земля (Є. Гуцало).