Німецькі школи за кордоном: багатокультурність у класі

Математика залишається математикою, і рівняння з двома невідомими розв'язується - або ж не розв'язується – незалежно від того, якою мовою вчитель поставив задачу – іспанською, японською, турецькою чи німецькою. Для багатьох хлопців та дівчат з Німеччини, які разом із батьками мешкають за кордоном, урок німецької, суспільствознавства чи історії мало чим відрізняється від уроку з того ж предмету вдома. Вони відвідують одну з 139 німецьких шкіл у Москві й Токіо, Гельсінкі й Кейптауні - шкіл, які працюють почасти за німецькими навчальними планами. На їх фінансування Федеративна Республіка виділяє третину суми, призначеної на культурну роботу за кордоном. З 1968 року навчальними планами, добором та підвищенням кваліфікації вчителів і фінансуванням займається Центральне відомство закордонного шкільництва, підпорядковане Міністерству закордонних справ. Та німецькі школи за рубежем існували вже задовго до того — перша була заснована ще 1854 року в Осорно, Чилі.

На початку ставилася мета дати німецьким дітям можливість навчатися рідною мовою і отримати атестат, що визнається в Німеччині. Природно, і сьогодні це вагомий аргумент, бо багато батьків, які тимчасово живуть і працюють у зарубіжжі, воліють, щоб їхні діти не втрачали контакту з батьківщиною і могли без труднощів розпочати там навчання в школі чи університеті.

Але на сучасні німецькі школи за кордоном покладено ще одну, не менш важливу місію: за словами міністра закордонних справ ФРН, вони „мають стати мостами до країн, у яких знаходяться". Тому до навчальних програм, окрім тих предметів, які вивчають і у Німеччині, входять мова та культура цих країн. До того ж німецький бундестаг шість років тому поставив вимогу зміцнювати „контактний характер” шкіл за кордоном.

Цей контактний характер органічно притаманний „двомовним школам з бікультурним спрямуванням”, у яких німецькі та місцеві діти вчаться разом і складають екзамени, які визнаються обома країнами. Одна зі шкіл такого типу утримує серед німецьких шкіл за рубежем рекорд за кількістю школярів: 5871 учень відвідує „Вісконде-де-Порто-Сегуро", що в Сан-Паулу. Загалом нині існує 50 двомовних шкіл, у яких навчається 46 567 школярів. Крім того, працює 42 „німецькомовні школи за німецьким зразком", задумані передусім для німецьких дітей, які перебувають за кордоном тимчасово. В обмеженій кількості ці школи набирають також дітей, рідна мова яких не німецька. Третій тип – „школи з навчанням мовою певної країни з поглибленим викладанням німецької”, з яких на даний час підтримка надається 47-ми. Ці школи посилену увагу приділяють німецькій мові та країнознавству, але навчаються в них передусім місцеві школярі. Диплом про знання німецької, отриманий тут, може значно полегшити їм вступ до навчальних закладів у Німеччині. Федеративна Республіка всіляко підтримує викладання німецької мови за кордоном: 90 консультантів з Німеччини допомагають у цій справі.

Deutschland

Жити разом: Барбара Джон розповідає про програму тренінгів

Безперестанна дискусія в Німеччині з приводу плюсів і мінусів імміграції зараз мало не набирає рис міжконфесійної вій­ни. Проте реальність давно випередила збиті фрази. Уже кілька десятиліть німецьке населення співживе із сусідами, колегами та однокласниками-іммігрантами, навіть якщо у нових федеральних землях цей досвід зростає дуже поволі. Щороку Німеччина приймає біля 300 ти­сяч осіб, із них майже 200 тисяч мають шанс залишитися тут надовго. І все ж ба­гатьох політиків, здається, не зворушу­ють ті інтеграційні завдання, котрі вип­ливають із такого факту реальності. Уже давно йде мова про те, що Німеччина стає країною імміграції, оскільки щороку новоприбульці могли б створити ціле місто середніх розмірів.

Подивімося, наприклад, на Берлін. Тут проживає півмільйона людей, для яких німецька мова не є рідною. І що, невже інтеграція була безуспішною? Чи іммі­гранти живуть на окраїнах суспільства? Зовсім ні! Вороже ставлення до іноземців знаходить найплодючіший ґрунт там, де іноземців фактично взагалі немає. Візь­мемо для прикладу турецьку спільноту у Берліні. Колись це були переважно неосвічені робітники, які 40 років тому приїхали до Німеччини як “гастарбайтер”. Тоді інтеграція проходила з мен­шими труднощами, оскільки більшість нових громадян знаходила контакт з німецьким суспільством через місце праці, колег та друзів. Сьогодні, з огляду на високий рівень безробіття, це вже не так просто. І все ж сьогоднішніх берлінців турецького походження мало що пов’язує з кліше “гастарбайтер”. Це визнаний, надзвичайно активний про­шарок населення. На даний час у Берліні на 5000 турецьких фірмах в 90 галузях зайнято 20 тисяч працівників. Лише 30% турецьких фірм Берліна працюють у сфері харчування, 37% – у торгівлі, 18% – у сфері послуг. Цей жвавий та гнучкий

сектор економіки принос­ить користь усьому місту.

Культурне, етнічне і релі­гійне розмаїття місто може вважати своїм великим скарбом. Однак мене турбують деякі “тіньові” сторони. Мова йде не про кримінальність, бо в цьому турецьке на­селення не відрізняється від німецького. Проблеми створює насамперед поганий рівень освіти серед молодих турків. Минулого року третина покинула шко­лу, не отримавши жодного свідоцтва. Безробіття страшенно високе, у всякому разі набагато вище, ніж серед німців.

Частка безробітних становить 34%! Це зачароване коло. У кого немає достатньої кваліфікації або хто не має її взагалі, тому все важче знайти місце праці. І тут виявляються деякі недоліки турецької інфраструктури.

У деяких кварталах міста можна спокійно обходитися без знань німецької мови. На­томість для професійного життя вона просто необхідна. Нещодавно проведене опитування показало, що майже 90% ту­рецького населення виступають за інтег­раційні та мовні курси, і цей результат не був несподіваним. На цей шлях слід ступати вже тепер, і в цьому полягають основні завдання інтеграційної полі­тики.

Саме розмаїття як таке, зокрема культур­не та релігійне, – це не проблема. Після багатьох років співжиття іммігранти втратили колишню екзотичність. Особ­ливо це торкається молодого покоління. Однак нам слід з дня в день вчитися розг­лядати розмаїття як цінність у собі, вит­римувати відмінності і погоджуватися з ними, а не лише толерувати. Ми мусимо рішуче захищати цей демократичний скарб, наприклад, від ультраправого на­сильства. Злочини, вчинені з ненависті до цілих груп нашого населення, слід су­воро карати, як у США, де “hate crimes” вважаються особливо важкими, бо вони руйнують основи мирного співжиття.

До цих пір населення країни не брало ак­тивної участі в обговоренні питання, як можуть виглядати імміграція та інтег­рація без упереджень та гасел.

Deutschland

25