Лекція 8 Тема. Українська культура у загальноєвропейському культурному процесі другої половини хіх – початку хх ст.

План

1. Наукові відкриття доби промислового перевороту та їх вплив на розвиток світової цивілізації. Основні культурні тенденції епохи.

2. Здобутки і втрати української культури на зламі століть. Культурне будівництво у часи Української революції 1917 - 1920 рр.

Основні поняття: позитивізм, прагматизм, еклектизм, модернізм, натуралізм, імпресіонізм, постімпресіонізм, символізм, акмеїзм, футуризм, кубізм, конструктивізм, реалізм, критичний реалізм.

8.1. Наукові відкриття доби промислового перевороту та їх вплив на розвиток світової цивілізації. Основні культурні тенденції епохи. Прискорення історичного процесу приводить у XIX столітті до нового якісного стрибка у порівнянні з початковим періодом Нового часу. Європа пересіла з кінного диліжансу в «Східний експрес», з вітрильника на пароплав, а на кінець сторіччя підійшла до того, щоб літати в повітрі й плавати під водою. Телеграф зв'язав європейські країни і США з найвіддаленішими куточками планети. Наука проникла вглиб речовини і в таємницю еволюції живої матерії. Це було століття науково-технічного перевороту і бурхливих соціальних потрясінь, але разом з тим - найбільших гуманістичних і естетичних завоювань та утопічних помилок розуму.

Тоді рішуче змінювався сам вигляд світу. Величні собори, розкішні палацові резиденції, більш скромні «дворянські гнізда», невеликі поселення ремісників перетворилися на прекрасні, але все ж пам'ятки феодальної епохи, що назавжди пішла в минуле. Носіями нового стали великі промислові міста з їх заводами і фабриками, залізничними вокзалами і лініями метро, особняками багатіїв і нетрищами, доходними будинками і будиночками бідняків, публічними бібліотеками, музеями і комерційними видовищними закладами - театрами, танцювальними залами, концертними естрадами.

Рівень досягнень тієї доби та їх роль в сучасній системі цінностей відображає вже той факт, що при характеристиці XIX ст. часто використовують термін «класичний» - це вік класичного капіталізму (вільної конкуренції), класичної філософії, класичного природознавства, класичної літератури та музики.

Промисловий переворот (Промислова революція), прогрес науки і техніки стали визначальними, знаковими процесами доби, вони безпосередньо вплинули на розвиток світової цивілізації, на головні тенденції культурного буття.

Протягом ХІХ ст. значно збільшилася взаємодія науки і техніки з виробництвом. Стрімкий розвиток промисловості та сільського господарства підштовхував науку до вивчення нових проблем, на основі революційних наукових відкриттів створювалися нові засоби виробництва. З особливою силою такий взаємовплив виявився в ході промислового перевороту. Його початковим моментом прийнято вважати винахід і широке застосування робочих машин у текстильному виробництві, що практично збіглося за часом зі створенням англійським інженером Джеймсом Ваттом універсальної парової машини. Незабаром парові машини стали масово застосовуватися й у всіх інших галузях матеріального виробництва.

Справжній переворот у промисловості настав тоді, коли виник паровий молот і точні універсальні металорізальні верстати, тобто коли машини стали виробляти машини, виникло машинне виробництво. У зв'язку з цим різко зріс попит на метал і необхідне для його виробництва вугілля. Незабаром деревне вугілля у виробництві металу було замінене кам'яним. ХІХ сторіччя пізніше назвали «віком пари, вугілля і металу», хоча в кінці його вже почалося промислове застосування електрики.

Наука у XIX ст. продовжує сприйматися як класична система, як єдина система наукових знань, основні ідеї та принципи якої вважаються остаточно встановленими, непорушними. Водночас відбувається диференціація окремих галузей наукових знань на більш вузькі спеціальні галузі, у самостійні науки виділяються експериментальна психологія, соціологія, культурологія. В той же час спостерігається інтеграція наук, саме тоді виникає астрофізика, біохімія, фізична хімія, геохімія, оформлюється нова галузь знань - технічні науки. Протягом сторіччя було зроблено нечувану раніше кількість відкриттів, а на основі всього накопиченого експериментального, аналітичного матеріалу розроблено фундаментальні узагальнюючі теорії.

Художня творчість, духовне життя суспільства також опинилися у вирі масштабних перетворень, зазнали трансформацій усталені мистецькі стилі, концептуальні підходи, тощо. Так, класицизм з його антифеодальним духом і пафосом республіканської громадянськості панував у культурі в революційні роки і перше десятиріччя XIX ст. (пізніше він не зник, але переродився на консервативний напрямок). Він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської архітектури. Характерною його рисою була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне. Рішуче виключалося змішання різнорідних елементів - трагічного й комічного, пафосу і гумору, значного й незначного. Переважали сюжети, в яких втілювалася ідея необхідності підпорядкування індивідуальних, особистих інтересів інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху.

Останнім яскравим злетом класицизму на рубежі сторіч був веймарський класицизм (за назвою м. Веймар у Німеччині), представлений двома великими іменами - Йоганна Вольфганга Гете та Фрідріха Шиллера. Вони бачили завдання мистецтва в тому, щоб підносити душу, піднімати людину над убозтвом навколишнього світу. П’єси Шиллера «Розбійники», «Підступність і кохання» й особливо пізні драми «Марія Стюарт», «Вільгельм Телль» сповнені величі, героїчного пафосу. Великий Гете використав сюжет середньовічної німецької легенди про життя, безбожні діяння вченого-чорнокнижника і чародія Фауста, який ціною союзу з дияволом повернув собі молодість і пізнав заповітні таємниці природи. Геніальну трагедію «Фауст» О.Пушкін охарактеризував як «найвеличніше творіння поетичного духу».

Одним з провідних мистецьких напрямів доби стає романтизм. Гостре неприйняття реакції й прози життя, які запанували в суспільстві, породили у 20-ті роки романтичний бунт молодого покоління. Романтизм як такий - не просто художній стиль, подібний до класицизму чи бароко. Романтизм - це суспільний та культурний рух, який охопив багато країн Європи і заторкнув найрізноманітніші сфери - від філософії й політичної економії до моди на костюми та зачіски. При цьому всіх романтиків об'єднувало одне - «ненависть до дійсності, пекуча потреба тікати від неї» (англійський письменник Сомерсет Моем).

Романтична література рішуче відмовилася від культу розуму, який сповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висунули нових героїв - самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих щодо власного середовища, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали будь-яку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. «Незвичайні герої у незвичайних обставинах» - так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.

Особливу роль у становленні романтичної концепції особистості зіграло життя Наполеона, високо піднесеного долею і нею ж кинутого у безодню. «Він світу був чужий. Все в ньому було таємницею, день піднесення - і падіння година!», - писав М.Лермонтов. Про «загадку» цієї феноменальної особистості розмірковували також Джордж Гордон Байрон, Олександр Пушкін, Генріх Гейне, Віктор Гюго, Вальтер Скотт.

Мистецтву романтизму найближчою стала поезія. Саме в жанрі романтичної поеми він досяг свого розквіту, оскільки в ній, крім діючого персонажа, присутній і ліричний герой, авторське «я». Найбільш яскраво поєднання героїв з особистістю автора виявилося у творчості видатного англійського поета Джорджа Байрона. З самого початку своєї творчої та суспільної діяльності він закликав до боротьби - і в ліричних віршах, і в політичній промові на захист луддитів (рух руйнівників машин) у палаті лордів. У ліро-епічній поемі «Паломництво Чайльд Гарольда» він викривав реакцію, прославляв визвольну боротьбу народів Іспанії, Італії, Греції. Подібні сюжети, образи, герої захоплювали уяву сучасників, які бачили в них борців за звільнення людської особистості. Завдяки цьому у суспільних настроях виникло своєрідне явище, яке отримало назву «байронізм».

Духом революційної романтики в російській літературі пройнята поезія молодого Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, в польській - Адама Міцкевича, в угорській - Шандора Петефі, в німецькій - Генріха Гейне, у французькій - Віктора Гюго.

Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був В.Скотт. У романах В.Скотта, «шотландського чародія», як його називали сучасники, минуле ожило, заграло яскравими барвами. У своїх романах «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Роб Рой» він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу.

Епоха романтизму була позначена багатьма блискучими авторами та їх непересічними творами історичного жанру: французи Віктор Гюго («Собор Паризької Богоматері», «93-й рік»), Александр Дюма («Королева Марго», «Три мушкетери»). Молодий північноамериканський романтизм гідно представили романи Фенімора Купера («Останній з могікан», «Слідопит», «Звіробій»).

У 40-і роки XIX ст. впливовою мистецькою течією стає реалізм. Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой критичного реалізму міг бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди - типовий герой у типових обставинах.

Реалізм XIX ст., на відміну від епохи Ренесансу і Просвітництва, є передовсім реалізмом критичним. Головна його тема - викриття буржуазного ладу та його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей, Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини.

Найважливіша риса реалізму - психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у складний внутрішній світ людини. Прикладом може слугувати «кар'єра» Жюльєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі. У цьому ж ряду - психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Льва Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривався представниками критичного реалізму в органічному зв'язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX століття стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідав завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності.

Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.

Блискучі зразки соціального роману залишили Стендаль («Червоне і чорне»), Гюстав Флобер («Мадам Боварі»), Гі де Мопассан («Життя») у Франції, Чарльз Діккенс («Домбі й син», «Девід Копперфілд»), Вільям Теккерей («Ярмарок пихи») в Англії. У Росії до реалізму прийшов Олександр Пушкін, який «романтизму віддав честь», за ним - Микола Гоголь, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Антон Чехов.

У 80-і роки ХІХ ст. кризові суспільні явища отримали своєрідне відображення в літературі. Заявила про себе нова течія, яка отримала назву декадентство, або декаданс (в перекладі з французької - занепад). У 1886-1889 рр. у Парижі видавався журнал «Декадент», в якому друкувалися такі поети як Шарль Бодлер, Артюр Рембо, Поль Верлен. Декаданс не був чимось єдиним, він розпадався на ряд напрямків - натуралізм, символізм, проповідь «чистого мистецтва». Їх об'єднувала опозиція до загальноприйнятої «міщанської моралі», настрій безнадійності, втоми, відчаю, переконаності в занепаді та загибелі культури.

Ідейним лідером та теоретиком натуралізму став французький прозаїк Еміль Золя, автор двадцятитомної епопеї «Ругон-Маккари», а його послідовниками - брати Гонкур, Г.Гауптман. Вони підходили до життя як вчені-експериментатори і виходили з положення, що доля, воля і духовний світ людини повністю залежать від соціального середовища, побуту, спадковості й фізіології. У натуралізмі риси відвертого декадансу поєднувалися з соціально-критичними, демократичними і соціалістичними тенденціями.

Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на зламі XIX і XX ст., але коріння його заглиблюються у творчість великого французького поета Шарля Бодлера. Він опублікував у 1857 р. поетичний збірник «Квіти зла», в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі та підлості. Туга і страждання - тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси - відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути «таємниці світу». Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає «до повної свободи особистості». Його представники - Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Бєлий - стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.

Близькими до символістів були й представники напрямку, що сповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики й суспільних рухів. Очевидно, що найбільш талановитим представником цього напрямку «мистецтва заради мистецтва» можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився своїм романом «Портрет Доріана Грея».

Поряд зі згаданим історичним романом XIX ст. привнесло в художню літературу й деякі нові жанри, зокрема детектив і фантастику. У витоків першого з них знаходяться твори Едгара По («Вбивство на вулиці Морг», «Золотий жук») та Артура Конан-Дойла, який першим увів до літератури нового героя - детектива-аматора. Родоначальниками захоплюючого жанру наукової фантастики стали француз Жюль Верн й британець Герберт Уеллс.

Наприкінці XIX ст. в Європі, зокрема у Франції, з’являється новий вид мистецтва, який стрімко завойовував наймасовішу глядацьку аудиторію, - синтетичне мистецтво кіно. Кінематограф був дитям часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва. Винахід в 1859 р. Луї Даґером фотографії, геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єр, які з'єднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели в 1895 р. до появи технології кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Й.А.Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп й 9 січня 1894 р. на ІХ з'їзді російських природознавців та лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до «живої фотографії», яку розробив геніальний український винахідник. Відомою стала заява царя Миколи ІІ з цього приводу: «Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто».

28 грудня 1895 р. в Парижі на бульварі Капуцинів у приміщенні «Гранд кафе» було організовано перший у світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм - «Вихід робітників з фабрики». Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма «Люм’єр» швидко поставила справу кіно «на потік». Дві перші кінокартини - «Прибуття поїзда» і «Политий поливальник» настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми братів Люм’єр з'явилися й публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, Одесі, а пізніше потрапили до Єгипту, Австралії, США. У багатьох країнах світу з'явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а за рік-два в більшості європейських країн починають знімати власні фільми. Проте як самостійний вид мистецтва кінематограф утверджується й розквітає все ж у ХХ столітті. Потужна кіноіндустрія стала згодом одним з символів новітньої масової культури.

Здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися колосальними. Цей період вражає гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, люди повною мірою відчули їх надихаючі наслідки.

У всій складності й, як тоді здавалося, повноті склалася наукова картина світу. Принципово змінилося становище науки в суспільстві, її досягнення стали прямо й усвідомлено впливати на рівень виробництва, на весь спосіб життя. Масовою, а в найбільш розвинених країнах й загальною, стає письменність та освіченість. Регулярними також стають міжнародні наукові, літературні, художні контакти, тим самим закладаються основи світової науки, світового мистецтва.

В художній творчості доби з’являється величезна стильова й жанрова різноманітність. Всіх великих майстрів мистецтва цієї епохи, з їх яскравою індивідуальністю, об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Справдилася пророча думка геніального Стендаля: «XIX століття буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум’яним зображенням людського серця».

У надрах культури XIX ст. беруть свій початок принципово важливі, проривні наукові відкриття, тоді були розроблені новітні філософські системи, висунені радикальні соціальні теорії, зародилися художні явища, які визначили характер наступної епохи.

Світлі гасла свободи, рівності, братерства, проголошені Французькою революцією на початку епохи, успіхи в розвитку культури, які множилися з кожним роком, народжували сподівання на можливість швидкого розв'язання людством всіх соціальних й політичних проблем. Однак цього не сталося й на рубежі XIX-XX ст. серед творчої, наукової інтелігенції стали переважати похмурі, песимістичні, іноді радикальні революційні настрої.

8.2. Здобутки і втрати української культури на зламі століть. Культурне будівництво у часи Української революції 1917-1920 рр. ХІХ століття було складним й драматичним для України, для її національної культури. У 1868 р. у Львові було організовано товариство «Просвіта», яке своїми виданнями несло слово правди до народу. Значну роль у суспільно-політичній роботі відігравала київська «Громада», яка налагодила зв’язки з Петербурзьким центром при журналі «Основа» і виступала як представник української громадськості. «Громади» виникли також у Харкові, Чернігові, Полтаві. Вони несли у маси освіту, культуру, ідеї українського лібералізму та демократизму. У плідній діяльності цих організацій брала участь і частина революційної молоді. Боротьба проти національного і культурного гніту в «громадах» виступає на перший план. Згодом ідеї українофілів зливаються з ідеями соціально-демократичного напрямку. Характеризуючи політичні ідеали української соціально-демократичної партії, С.Подолинський у листі від 4 травня 1875 р. до редакції журналу «Вперед» зауважував, що українська соціально-демократична партія не має чіткої організації, не має програми, а «має всього більш схожості з анархістами Західної Європи».

Сергій Подолинський - видатний український мислитель і вчений, громадський діяч світового значення. Його «енергетичну теорію» сучасники розцінюють як «прорив у світову науку». Він був чи не першим, хто звернувся до аналізу економічної культури українців, володіння технологіями, наявності сучасних знарядь праці, культури ґрунтів і землеробства, свідомого ставлення до праці, підприємливості, високої духовності особистості, яка є базою розумного господарювання. Він порушував питання взаємозв’язку особистого, суспільного і космічного в економічній культурі.

«Громади» об’єднували людей із поглядами досить широкого спектру - й революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального. У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, К.Михальчук, П.Житецький, М.Лисенко, О.Русов, М.Старицький та ін. Оскільки на політичну діяльність накладалися суворі обмеження, то основною сферою діяльності «громад» була культурно-освітня. Вуалюючи значення «Громади» у заяві, опублікованій у недільному додатку до «Московских ведомостей» «Современная летопись», громадівці пишуть: «Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, адже всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... Єдине діло справжніх друзів народу у теперішній час - допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні та політичні балачки, і дожидаючи терпляче часу, коли народ буде в стані говорити з нами про речі, недоступні для його розуміння, а тому загадкові для нього, темні й непотрібні».

Водночас діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії 1863, 1876 рр. мали на меті загасити ці вогники національно-державної самосвідомості. Важливим осередком культурно-політичного спілкування, обміну думками був журнал «Основа», що видавався у 1861-1862 рр. у Петербурзі. Провідним його напрямком був ліберальний, зокрема у ньому містилися матеріали національно-культурного змісту, висвітлювалися соціально-економічні питання. Громадівці проводили величезну й цілеспрямовану культурницьку роботу. Адже уявити Україну без творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Миколи Лисенка, Михайла Старицького просто неможливо. А всі ці визначні імена пов’язані з «Громадою». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій. Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів, які формувались наприкінці ХІХ ст., створили 4 березня 1917 р. Центральну Раду - перший український парламент.

Найяскравішою зіркою «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. «В особі Драгоманова, - писав Іван Франко, - побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип - свідомого європейця і не менше свідомого українця». Драгоманова по праву вважають українським Герценом. У 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві українське видання «Громада». Це був найважливіший етап його життя. Свобода особистості, її щастя, добробут — засаднича основа поглядів М.Драгоманова, всіх його прагнень, як культурних, так і соціально-політичних. Ця свобода має забезпечуватись громадою - основним політичним осередком суспільства. Для України громада те ж саме, що для Європи партія. Це спілка громадян, об’єднаних спільною метою. Саме з таких національних спілок складається держава і людство. У «Передньому слові до «Громади» містяться такі думки, як «Жити по своїй волі на своїй землі», «У рівності і спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі для людей маючих свої держави і не маючих їх», «Громада мусить бути спілкою вільних людей».

В основу державотворчого підходу Драгоманова покладено розуміння того, що кожна нація має бути господарем свого дому, а сила одержавленої нації передовсім в її народі. «Сам народ український мусить впорядкувати свою долю», - вважав автор. Свобода особистості, свобода нації, незалежна держава, ідеї правової культури, загальнолюдських цінностей стали важливими елементами творчої спадщини М.Драгоманова. «Кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, мовлене не по-українському - є видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не вернеться в неї ні звідки», «ми визнаємо важливість найголовнішої національної ознаки, народної мови, як способу морального зв’язку між людьми», - писав Драгоманов у листах на Наддніпрянську Україну.

М.Драгоманов постає як невтомний борець за свободу не тільки українського, а й усіх пригноблених народів. У його творчості й поглядах простежується обстоювання єдності національних та загальнолюдських інтересів. Його орієнтація на досягнення європейської цивілізованості й сьогодні є дороговказом для українського народу. Його європейське мислення і загальнолюдський світогляд є прикладом для кожного будівника незалежної української держави.

Цікаву характеристику дає І.Франко атмосфері, у якій формувався світогляд Драгоманова: «Та сфера, то була українська, в значній часті помосковлена інтелігенція лівобережної України. Давня козацька традиція тут ще до початку ХІХ віку зрослася з ліберальними ідеями Західної Європи. Був тут французький республіканізм з його невірою в авторитет державний і церковний, був і російський критицизм з його невірою в суспільний устрій Росії, були й останки козацького автономізму з нехіттю до московської централізації». Ці «останки» цінні тим, що дають загальне уявлення про стан суспільної думки в Лівобережній Україні в ХІХ ст.

Зазначимо, що ХІХ ст. - це час формування національної свідомості як європейських народів, так і українського. На початковому етапі відбувалось нагромадження документів, фольклору, створення духовної й теоретично-наукової бази. На наступному, культурницькому етапі відроджувались національні мови, розширювалася сфера їх використання в науці, літературі, театрі, освіті. Останні десятиріччя ХІХ й початок ХХ ст. - це період становлення національних політичних організацій, партій, культурного відродження, формування національної самосвідомості. Так, 1891 р. група студентів на чолі з І.Липою, Б.Грінченком, М.Міхновським, М.Базькевичем, М.Байздренком створила «Братство Тарасівців». Висновки, які знаходимо в «Програмових засадах «Братства Тарасівців», мають актуальне звучання й досі: «Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не можуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна...». Високі завдання відводили «тарасівці» інтелігенції: «Щоб зробитися й стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякденної непомітної для інших духовної роботи, бо кожна велика ідея вимагає духовної сили». Позиція у мовному питанні була чіткою й недвозначною: «Ми маємо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть в Україні».

Практичну діяльність товариства можна визначити як культурно-просвітницьку до певного періоду. Соціально-економічний напрям програми — це прагнення «такого ладу, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, однаково забезпечених національно-свідомих братів-працівників».

У 1900 р. в Харкові виникла Революційна українська партія, до якої входили Л.Матусевич, О.Коваленко, Д.Антонович, М.Русов, Д.Познанський, М. Порш. У 1905 р. частина партії провела ІІ з’їзд РУП і перейменувала партію на УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу партію). В основу її Програми було покладено Ерфуртську програму німецьких соціал-демократів. УСДРП видавала в різні роки такі газети як «Гасло», «Селянин», «Робітнича газета», журнали «Дзвін», «Українське життя». Основним програмним пунктом РУП було «повалення революційним пролетаріатом самодержавного режиму і скликання народної Ради».

У період Першої світової війни в УСДРП виникло три основні напрями. Один з них (Д.Донцов, А.Жук, В.Дорошенко) приєднався до Союзу визволення України, який виступав за самостійну Україну під австро-німецьким протекторатом, інша частина стояла на більшовицьких позиціях (перетворення імперіалістичної війни на громадянську).

У 1900 р. М.Міхновський пише свою знамениту «Самостійну Україну», яка стала політичним кредо Революційної української партії (РУП). У статті М.Міхновський звертається до історичного шляху української нації, аналізує Переяславський договір, розглядаючи його як договір рівних правосуб’єктів, оцінює діяльність українських рухів ХІХ ст.

У Західній Україні починають оформлюватися різні за напрямами організації, товариства, партії, почасти легально. Одним з таких товариств була «Просвіта», 1881 р. у Львові було організоване «Українське педагогічне товариство», 1898 р. - товариство «Сільський господар». «Просвіта» відігравала значну роль у культурному й суспільно-політичному житті краю протягом багатьох десятиліть.

На сході 1897 р. було створено Загальну українську організацію (ЗУО) та соціал-демократичний гурток, до якого вступила й Леся Українка. У 1902 р. М.Міхновський на базі РУП створив Українську народну партію, 1904 р. була створена Українська демократична партія.

Помітним явищем кінця ХІХ ст. стала книга члена Русько-української радикальної партії Ю.Бачинського «Ukraina irredenta» (1895 р.), у якій він переконливо наголошував на необхідності єднання всіх українців у незалежній державі. Його світоглядне кредо - повна політична самостійність України. Партія радикалів ставила завдання забезпечення українському народу можливості повного користування результатами своєї праці й створення умов для вільного розвитку національної культури.

Українська революція 1917-1920 рр. створила унікальні передумови для державного й духовно-культурного відродження українців, століттями позбавлених власної національної державності. Титанічними були зусилля кращих представників української наукової, творчої, технічної, освітянської та хліборобської інтелігенції, самого народу в змаганні за створення держави, її збереження й захист. Звичайно, в умовах військового протистояння та іноземної інтервенції інтелігенція з її демократичними методами боротьби часто поступалася брутальній силі та збройній агресії. Втім, саме тоді вперше український народ здійснив право на свою ідентичність, мову, культуру, на будівництво національної освіти та науки. Уряди УНР, Директорії, Гетьманату Павла Скоропадського розпочали активну роботу в напрямку українізації школи, видавничої справи, формування національної інтелігенції, кадрового забезпечення відновленої держави.

Через кілька днів після зречення царя Миколи ІІ в Києві була створена Українська Центральна Рада. Це сталося 17 березня 1917 р. Вона існувала поряд з комітетом Тимчасового уряду і Київською радою робітничих і солдатських депутатів. Ці три сили вестимуть тривалу боротьбу, сповнену компромісів і суперечностей. Політичну ініціативу в цьому виявило Товариство українських поступовців, соціал-демократи, есери. Головою Центральної Ради заочно був обраний видатний український історик, професор М.Грушевський. До складу Центральної Ради ввійшли представники від різних партій та військових, робітників, студентів, кооперативних організацій, православного духовенства, українського наукового товариства, Педагогічного товариства та ін.

Першими документами, які свідчать сьогодні про участь українського руху в лютневій революції, є відозва Петроградського тимчасового українського ревкому від 2 (15) березня 1917 р., Ради Товариства українських поступовців 8 (21) березня 1917 р. та Української Центральної Ради від 9 (22) березня 1917 р. У відозві «До українського народу» Центральна Рада констатувала: «Уперше, український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація з цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю».

Після жовтневого перевороту (7 листопада) у Петрограді в Україні події розвивались дуже складно. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат як могли протистояли Раді робітничих і солдатських депутатів, де головну роль відігравали більшовики, діяв ще також військовий орган Тимчасового уряду - штаб Київського військового округу. По суті це вже було початком тривалої громадянської війни. 7 листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила свій ІІІ Універсал. Програма перебудови України, намічена цим документом, зачіпала всі сторони життя. Розроблюваний земельний закон передбачав норму на кожне господарство в 40 десятин. Це мали вирішити Установчі збори. Проте більшовицький декрет про землю посіяв надію (як виявилось, дуже оманливу) у селян. Адже земля згодом, після зміцнення більшовиків, була підступно відібрана, а селянство, що вміло господарювати на землі, фізично винищене. Однак симпатії селян на той час були на боці тих, хто давав землю.

Наприкінці листопада 1917 р. відбулись Установчі збори: українські партії мали 75 відсотків голосів, більшовики 10 відсотків. Однак Центральна Рада з ряду питань виявляла нерішучість, особливо з військових. Україна фактично залишилась без військової сили. На Україну посунули війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка та М.Муравйова. У цей час Муравйов, влаштовуючи криваві розправи над сільськими та міськими загонами самооборони (вільними козаками, призначення яких - боротьба зі злочинністю, анархією), ніс на багнетах радянську владу в Україну. Реальних сил, які б протистояли наступу, було дуже мало. Хоробро бився курінь київських студентів та гімназистів під Крутами. Їх прах покоїться сьогодні на схилах Дніпра біля Аскольдової могили. Реального українського війська було недостатньо. Чимало українських полків не брали участі в бойових діях, багато селян чекали, що більшовики дадуть землю, і були нейтральними в цьому протистоянні. Під величезною загрозою втрати завоювань національної революції 22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада проголосила свій ІV Універсал. Вкрай потрібно було відбудувати заводи і фабрики, встановити урядовий контроль над промисловим виробництвом. На найважливіші товари оголошувалась монополія держави. Земля передавалась трудовому народу без викупу (але час вже було втрачено, більшовицька агітація привернула увагу саме цим пунктом).

У першому параграфі Загальних положень Конституції УНР говорилося: «Відновивши своє державне право, як Українська Народна Республіка, Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною». Звертає на себе увагу мета, заради якої Україна стала незалежною. Ця мета - гарантія прав людини, громадянина України, охорона її культури і добробуту. Вже з перших слів нової конституції проглядався її демократичний характер, підвладність громадян і влади законові, підтверджувалось те, що культурно-історичні процеси в Україні мають розвиватися на основі утвердження кращих цінностей, вироблених світовою цивілізацією.

Вже 1917 р. було засновано Українську академію мистецтв, професорами академії були визначні художники - Юрій Нарбут, Василь та Федір Кричевські, Михайло Бойчук, О.Мурашко, М.Бурячек, А.Манєвич, М.Жук. Академія мистецтв започаткувала вищу мистецьку освіту в Україні. У Харкові, Одесі було створено художні училища, промислові школи, товариства художників ім. Костанді АРМУ (Асоціація революційного мистецтва України). Товариство сучасних архітекторів творило національну архітектуру на основі стилю бароко. Серед скульпторів цього періоду активно творили О.Архипенко, Ф.Балавенський, І.Кавалерідзе, М.Тельман, А. Страхов, П.Вітович, М.Паращук.

Свою непересічну сторінку в історію української культури вписав і гетьман П.Скоропадський. За вісім місяців гетьманщини в більшості шкіл була введена українська мова. Побачили світ кілька мільйонів примірників україномовних підручників, створено Національний архів та бібліотеку, що налічувала понад мільйон томів, два нові українські університети. 1918 року створено Національну Академію наук, першим президентом якої було обрано В.І.Вернадського, видатного українського вченого і філософа. Тоді ж призначено перших академіків: це, зокрема, В.Вернадський, Д.Багалій, А.Кримський, М.Туган-Барановський, М.Кащенко, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, всього 11 осіб.

У цей буремний час жив і творив видатний український історик державницької школи, філософ, мислитель, політик консервативної течії В’ячеслав Казимирович Липинський. Філософські та культурно-політичні погляди В.К.Липинського формувались не тільки на теоретичному ґрунті української історії, науки, культури, а й на практичному досвіді державного службовця, дипломата доби Гетьманату. Вже після закінчення гімназії у Києві він, член української громади, глибоко відчуваючи себе українцем, іде шляхом національного самоусвідомлення, тим більше маючи перед собою такі яскраві й переконливі приклади, як життя, творчість і громадська діяльність В.Антоновича, Т.Рильського, П.Свєнціцького, інших етнічних поляків, ментальним вибором яких стало українство.

В.Липинський доводить, що об’єднуючою ідеєю під час будівництва української держави може бути саме ідея територіального (державного) патріотизму. Він усвідомлював її саме як єдність і солідарність усіх, хто мешкає на території України, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності. Україна - батьківщина для всіх її громадян і творити її мають усі спільними зусиллями. Ця ідея - прогресивний крок в тодішньому культурно-політичному мисленні. Вона могла стати об’єднавчою, формуючи почуття любові до рідної землі, до рідної держави України. Адже народ України - це органічна суспільна і біологічна цілісність, яку вже сьогодні ми можемо називати українською нацією. У розвиток культури цієї нації може внести свою частку кожний етнос, який проживає на даній території. Слід розуміти й сприймати життя нації в його розвитку, в органічних переплетеннях та цілісності, не в розмежовуванні чи протиставленні.

Знамениті «Листи до братів-хліборобів» є апофеозом державного мислення В.Липинського. Тут він на основі світового політичного досвіду, аналізу ідей козацько-гетьманської демократії, окремих висновків Конституції Пилипа Орлика, ідей античних вчених, а також ідей Т.Гоббса, Д. Локка, Ш.Монтеск’є визначає три варіанти, які можливі під час будівництва української держави: демократична республіка, диктатура охлократії, конституційна правова держава на чолі з гетьманом (монархом), або класократія.

Як Платон, Аристотель й інші мислителі, Липинський переконаний, що демократія - не найкраще державне влаштування. Адже все тут вирішується кількістю, а не якістю голосів виборців. Саму виборчу кампанію до демократичних парламентів автор вважає політичною бутафорією. В.Липинський необмежених прав не визнавав ні за народом, ні за монархом. Він відстоював завжди і скрізь підпорядкованість закону всіх і кожного: народу, класу, монарха. Як і Пилип Орлик, В.Капніст, західні представники концепції конституційної монархії, він наголошував, що влада гетьмана, монарха чи іншого правителя має чітко регламентуватись законом, бути підвладною йому.

Чимало уваги приділяє В.Липинський питанням політичної культури. У це поняття він вкладає наявність рівноваги між політичною діяльністю і політичною наукою, опертя у політичній творчості на наукові знання, на політичний досвід, традиції, вміння аналізувати політичні явища й процеси та приймати політичні рішення.

Запорукою успішної побудови Української держави В.Липинський вважає єдність релігійну, територіальну, політичну, національну, організаційну. Українськими патріотами для нього є всі, хто насправді бажає створення повноцінного державного і політичного організму України, виховує в собі громадянські якості. «Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо» - ці слова вченого з «Листів до братів-хліборобів» залишаються актуальними й досьогодні.