Народна архітектура в Україні:

Окремою сторінкою української архітектури можна назвати архітектуру народну. До найбільш поширених зразків української архітектури, що збереглися до наших часів, відносяться дерев'яні храми. Оскільки дерев'яні пам'ятки потребують особливого догляду, ці зразки архітектури часто перевозяться до спеціальних заповідників.

Найвідоміші музеї, у яких можна побачити відреставровані пам'ятки архітектури XVIII - XIX століття:

• Музей народної архітектури та побуту України, що знаходиться біля селища Пирогів у Києві;

• Шевченківський гай у Львові;

• Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини;

• Етнографічний музей «Хутір Савки» поблизу Києва;

• Церква Різдва Богородиці у селі Мохнате;

• Церква Святої Трійці в селі Матків;

• Церква в селі Лімна;

• Церква Святого Юра в м. Дрогобич.

Видатні українські архітектори:

• Паоло Фонтана (1696-1765) - видатний волинський архітектор доби пізнього бароко;

• Бернард Меретин (кінець 17 століття-1759) - визначний архітектор епохи пізнього бароко та рококо німецького або італійського походження, будував на західних землях України;

• Ковнір Степан Дем'янович(1695-1786) - український архітектор XVIII століття, майстер українського бароко;

• Григорович-Барський Іван Григорович (1713-1785) - архітектор, представник українського бароко;

• Левинський Іван Іванович (1851-1919) - видатний галицький архітектор, представник стилю сецесія;

• Городецький Владислав Владиславович (1863-1930) - польсько-український архітектор-модерніст, підприємець, меценат;

• Бекетов Олексій Миколайович (1862-1941) - український архітектор і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР;

• Січинський Володимир Юхимович (1894-1962) - архітектор, графік і мистецтвознавець.

Додаток 3

Історія світової літератури:

Історія літератури - галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу.

Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як стародавніх, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприйняття читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.

Періодизація розвитку світової літератури

Література Стародавнього Сходу:

Архаїчні (найдавніші):

• Давньоєгипетська література

• Шумерська література

• Ассиро-вавилонська література

• Аккадська література

• Хурритська література

• Хеттська література

• Угаритсько-фінікійська література

Класичні:

• Давньокитайська література

• Давньоіндійська література

• Давньоіранська література

• Давньоєврейська література

Антична література:

• Давньогрецька (еллінська) література

• Давньоримська література

Література доби Середньовіччя:

• Література Середньовічного Сходу

• Візантійська література

• Давньоруська література

• Західноєвропейська література

Література епохи Європейського Відродження (Ренесансу)

Література Нового Часу:

Література XVII століття:

• Література доби бароко

• Література епохи класицизму

Література XVIII століття:

• Література епохи Просвітництва

• Література сентименталізму

Література XIX століття:

• Література романтизму

• Література реалізму

• Література натуралізму

Література на межі XIX-XX століть:

• Література передмодернізму

• Література символізму

• Література імпресіонізму

• Література футуризму

Література Новітнього часу,

першої половини XX століття:

• Література модернізму

• Література експресіонізму

• Література екзистенціалізму

• Література соцреалізму

Література другої половини XX століття:

• Література постмодернізму

Додаток 4

Особливості слов'янських язичницьких вірувань:

Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.

Суть стародавньої віри - це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, - а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.