Лекція 9 Тема. Культура в історичних координатах міжвоєнного періоду та в роки Другої світової війни

План

1. Зарубіжна культура у міжвоєнний період: тенденції розвитку і досягнення.

2. Суперечливості культурного розвитку України у 20-30 рр. ХХ ст.

3. Українська і світова культура у роки воєнних випробувань та повоєнної доби.

Основні поняття: стильове розмаїття, культуроформуюча ідея, дегуманізація культури, авангардизм, антиутопія, сюрреалізм, «пролетарська культура», конструктивізм, неокласики, неореалізм.

9.1. Зарубіжна культура у міжвоєнний період: тенденції розвитку і досягнення. У період з 1914 по 1939 рік відбулися важливі наукові відкриття, зокрема у галузі фізики. Альберт Ейнштейн у 1915 р. опублікував загальну теорію відносності, яка була водночас теорією гравітації й відкрила шлях до розбудови фізичної космології. Наприкінці 20-х років Едвін Хаббл на основі вивчення червоного зсуву сформулював закон Хаббла, за яким Всесвіт розширюється.

Вивчення мікросвіту привело до формулювання законів квантової механіки. У 1913 р. Нільс Бор запропонував модель атома водню, в якій електрони обертаються навколо ядра тільки по певних дискретних орбітах, а випромінювання й поглинання світла супроводжується переходами з однієї орбіти на іншу, чим пояснюється лінійчатий спектр. У 1925 р. був відкритий спін електрона, а в 1927 р. - дифракція електронів. У 1926 р. Ервін Шредінгер записав рівняння Шредінгера, на основі якого отримав спектри найпростіших атомів. У 1927 р. Вальтер Гайтлер та Фріц Лондон, використовуючи рівняння Шредінгера, запропонували теорію ковалентного зв'язку. Спільними зусиллями багатьох вчених був розроблений новий, відмінний від класичної фізики підхід до якісного розуміння явищ мікросвіту - Копенгагенська інтерпретація квантової механіки.

Значний прогрес відбувався у ядерній фізиці. У 1919 р. Ернест Резерфорд відкрив першу ядерну реакцію і зробив висновок про існування протона, як складової частини ядра. У 1932 р. Джеймс Чедвік відкрив нейтрон. На початку 30-х років Вольфганг Паулі для пояснення бета-розпаду припустив існування нейтрино. У 1934 р. Отто Ган відкрив поділ ядра урану, відкрився шлях до ядерної ланцюгової реакції.

У галузі медицини відбулося відкриття пеніциліну Александром Флемінгом. Й хоча практичне застосування антибіотиків почалося тільки під час Другої світової війни, відкриття мало величезне значення у боротьбі з інфекційними хворобами в другій половині ХХ ст., за збільшення тривалості життя людини й чисельності населення планети.

Розвиток духовної культури відбувався в суперечливих умовах міжвоєнного часу, становлення та зміцнення тоталітарних режимів у Європі, подолання економічних та соціокультурних наслідків Першої світової війни. Слід зазначити, що даний період позначений вагомими творчими здобутками, визначними мистецькими постатями. Так, основні напрямки в розвитку світової літератури нерозривно пов’язані з творчістю індійця Рабіндраната Тагора, французів Ромена Роллана та Анатоля Франса, англійця Бернарда Шоу та ін. Основні ідеї та напрямки у розвитку мистецтва у першій половині ХХ століття представлені реалізмом, авангардизмом, сюрреалізмом тощо. Подальшого змістовного розвитку потребували традиційний театр та драматургія, образотворче мистецтво та архітектура, все більшої художньої та комерційної ваги набувало світове кіно. Прикметою доби стало поширення спорту, популяризація різноманітних змагань, чемпіонатів, зростання авторитету міжнародного Олімпійського руху. В цей період все більше проявляються глибокі відмінності у розвитку культури демократичних й тоталітарних держав.

Науково-технічні розробки все активніше впроваджуються в комерціоналізовану культурну діяльність. У 1922 р. в США з'явилася перша комерційна радіокомпанія. В 1923 р. вперше по радіо транслювався фінальний матч студентського чемпіонату з американського футболу. Незабаром радіо стало одним з основних засобів масової інформації, що використовувався для трансляції музики, розважальних передач, новин, й що перетворювався на могутній засіб пропаганди. В 30-х роках в радіоефірі з'явилися перші «мильні опери» - серіали, названі так тому, що їхніми спонсорами були косметичні компанії на кшталт Colgate-Palmolive та Procter & Gamble.

Швидкими темпами розвивалася кіноіндустрія, центром якої став американський Голлівуд. Знятий у 1927 р. «Співак джазу» став першим звуковим фільмом, у 30-х роках почали зніматися кольорові фільми. З 1929 р. вручається премія американської Академії кіномистецтва «Оскар», яка згодом набула світової престижності.

В період між двома війнами склалися майже всі жанри кінематографу. Більшість фільмів знімалися швидко, впродовж кількох тижнів, вони були доволі низької якості, однак у 20 - 30-х роках з'явилося також чимало кіношедеврів. Втім, кіно було не тільки розвагою, а й потужним засобом масової пропаганди, особливо в тоталітарних країнах. Так, зняті німецьким режисером Лені Ріфеншталь нацистські агітаційні фільми стали взірцями документального кіно. Аналогічна ситуація склалася в Радянському Союзі, де видатні режисери Сергій Ейзенштейн, Олександр Довженко та інші створювали кінофільми, які не тільки розважали глядача, а й виховували його «свідомим будівником комунізму». З іншого боку, комедії Чарлі Чапліна «Вогні великого міста», «Нові часи», «Великий диктатор» відстоювали гуманістичні ідеали, хоча теж були певною мірою політично мотивовані.

Студія Уолта Діснея (США) зайняла чільне місце у виробництві мультиплікаційних фільмів. Ці фільми були здебільшого короткометражними, з популярними персонажами на зразок Міккі Мауса або Дональда Дака, які переходили з фільму в фільм, утворюючи серії. Стрічка «Білосніжка і сім гномів» стала першим повнометражним мультиплікаційним фільмом.

Спортивні змагання того періоду були настільки ж популярними, як і комерційне кіно. У 1924 р. Олімпійські ігри розділилися на літні й зимові, з 1928 р. до програми Олімпійських ігор були включені змагання серед жінок. У 1930 р. був проведений перший Чемпіонат світу з футболу. Спорт теж, як і всі інші сфери життя й культури, був задіяний у пропагандистській діяльності, у ідеологічній боротьбі. Особливо показовим прикладом в цьому плані стала Берлінська Олімпіада 1936 р., яка за задумом організаторів, владної верхівки нацистського «Третього рейху» мала стати демонстрацією фізичної та морально-психологічної переваги німецької «арійської раси». Натомість героєм Олімпіади став американський темношкірий легкоатлет Джессі Оуенс, який здобув на ній чотири золоті медалі й викликав неприкриту лють та роздратування біснуватого «фюрера» та його злочинних поплічників.

Важливою рисою культури міжвоєнного періоду стало те, що внаслідок російської комуністичної революції, зростання впливу нацизму й фашизму, утвердження тоталітарних режимів в СРСР, Німеччині, Італії, з Європи до Америки емігрувала велика кількість інтелектуалів, людей науки та діячів мистецтва.

9.2. Суперечливості культурного розвитку України в 20-30 рр. ХХ ст. Як вже зазначалося вище, у ХІХ ст. відбувалося нагромадження матеріалу, вивчення культури в рамках етнографії, антропології, фольклору, наукове осмислення української культури, її специфіки. У цей процес значний внесок зробили М.Драгоманов, В.Антонович, О.Потебня, О.Русов, П.Житецький, М.Лисенко. Іван Франко розглядав українську культуру як процес розвитку матеріальних і духовних цінностей, пов’язував її з боротьбою за справедливість. Михайло Грушевський, аналізуючи історію розвитку української культури, ставив проблеми перебудови соціального життя, особливого значення надаючи при цьому науці та освіті. Іван Огієнко, досліджуючи українську культуру, розглядав від найдавніших часів її вплив на інші культури. ХХ століття дало світові складну і суперечливу культуру. Це культура напруженого пошуку в усіх напрямах. Це століття воєн і потрясінь, століття перебудов, століття народження численних соціально-культурних теорій, століття небаченого соціального експерименту, століття осмислення людського розвитку і формування культури та культурології як науки і світогляду, століття, яке в центрі людського світорозуміння поставило ставлення Людини до всього живого, відповідальність за майбутнє планети Земля.

ХХ століття стало особливим й для української культури. Можна виокремити в ній такі напрями. Перший - у складі імперії, другий - у складі тоталітарної держави, третій, не менш трагічний, - це розвиток культури в діаспорі. І четвертий - з 1991 р. в незалежній Україні. На початку ХХ ст. в усіх партій і культурно-просвітницьких рухів була спільною національна ідея, право на самостійний національний розвиток. Як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині були групи і великоруських напрямів, які ставили собі за мету розчинити українську мову, український народ. Це так звані твердоруси (староруси, москвофіли), які проводили русифікаторську політику. Ці консерватори виступали в 1914 р. проти вшанування Т.Шевченка, відстоювали російські шовіністичні ідеї. Характерною рисою українського культурно-політичного руху кінця ХІХ ст. є те, що уже в 80-ті роки завдяки громадівцям, просвітянам він у російській і австро-угорській частинах України розвивається в демократичних, ліберальних напрямах. Реакційний москвофільський напрям серед української інтелігенції поступово змушений був зійти зі сцени. Політична агітація збудила народ, він вийшов на численні мітинги-віча. Головне, що свідомість українства з ідеологічного чинника дедалі більше переходить у практичну площину. Культурно-політична думка кличе до дії, до визволення. Відкритими виступами заявляють про себе радикально-демократична партія, селянська спілка, народна, соціал-демократична. Це проявилось у бойкотуванні виборів до Думи та під час відкриття пам’ятника І.Котляревському 30 серпня 1903 р.

Україну в І Державній думі представляли 40 депутатів. Було створено українську парламентську громаду. Український центр у Петербурзі підготував Декларацію про автономію України і мав оголосити її на засіданні Думи. Але Дума, яка проіснувала 72 дні, була розпущена, а автори декларації потрапили до тюрми. У ІІ Думі Україну представляли 47 депутатів. Це вже були менш досвідчені українські діячі. Але ця парламентська група, як і попередня, заснувала свій друкований орган під назвою «Рідна сторона». Швидко були підготовлені законопроекти про автономію України, про місцеве самоврядування, українську мову в суді, школі і церкві, але проіснувавши 103 дні, ІІ Дума була розпущена. 1908 року створено Всеукраїнське об’єднання «Товариство українських поступовців», яке відстоювало конституційний парламентаризм і автономію України. Вимога автономії України в платформах багатьох партій і об’єднань ставилася лише як перший крок до повної самостійності. Це була теза, продиктована практичними розрахунками, яка давала змогу деякий час уникати переслідувань. Адже царський уряд розумів, що автономія України – лише справа часу. Прем’єр-міністр П.Столипін заявляв: «Українці хочуть відділення України в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами і консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою і своїм власним військом».

Радянська доба в українській культурі позначена суперечливим поєднанням позитивних зрушень та тоталітарного тиску. Так, після 1924 р. розпочинається процес коренізації та українізації. Старий більшовик Микола Скрипник був щирим та наполегливим рушієм процесу українізації. Історичні обставини привели до суперечності двох культур - між містом і селом. Місто представляв русифікований пролетаріат, українське ж село ставилось вороже до радикальної перебудови всього суспільного життя. У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якою керівна роль пролетаріату мала виявлятися у витісненні української культури російською пролетарською культурою. Більшовицький лозунг культурної революції ґрунтувався на знищенні національної російської і української культури та створенні єдиної пролетарської, пізніше соціалістичної культури (національної за формою, соціалістичної за змістом). На противагу цьому в Україні сформувався свій культурний центр, культурним процесом керували українці, які були у складі партійно-державного радянського апарату. Була вироблена власна культурна політика - українізація. В сфері освіти цю політику проводили керівники цієї управлінської ланки – В.Еллан-Блакитний, Г.Гринько, О.Шумський.

Культурну політику більшовиків протягом цього часу поділяють на відповідні періоди: 1917-1923 рр. – русифікація, 1924-1932 рр. – українізація,

від 1933 р. - радянізація. Якщо не можна було подолати народ за допомогою зброї (повстанський селянський рух), політика русифікації змінювалася на українізацію, більше уваги зверталося на національну мову, традиційну культуру, самобутність. Але й це був лише тактичний хід тоталітарної влади. Крім того, висувався принцип «вільної конкуренції культур». «Зробити так,- говорив більшовицький ідеолог Г.Зинов’єв, - щоб ніхто не міг запідозрити, ніби ми хочемо перешкодити українському селянину говорити українською мовою. За десять років переможе та мова, що має більше коріння, яка є життєвіше, культурніше».

Декретом про українізацію 1 серпня 1923 р. вводились різні курси, атестація, обов’язкове вивчення мови, було збільшено кількість українських шкіл, сталися зрушення у сфері театру і кіно. Це стосується, зокрема, діяльності Леся Курбаса і Олександра Довженка. У радянській Україні фактично сформувалося два культурні центри, Київ та Харків. У Києві працював Михайло Грушевський, а також Микола Зеров, видатний літератор, провідник неокласиків; у Харкові - Микола Хвильовий, людина пристрасна й творча. Він відстоював духовну незалежність України, вважав, що Україна має рівнятися на психологічну Європу. У 1926-1928 рр. була створена й діяла Вільна академія пролетарської літератури - ВАПЛІТЕ. У Києві розвивався неокласичний рух у літературі - М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, О.Бургардт, П.Филипович. У цей час розпочинають активну творчу діяльність П.Тичина, В.Сосюра, А.Головко, В.Чумак, В.Еллан-Блакитний.

У 1928-1933 рр. нарком освіти М.Скрипник проводить українізацію по-новому. У резолюції ЦК ВКП(б) від червня 1926 р. підкреслювався вільний розвиток української культури, усіх досягнень світової культури. Він проводить акції допомоги українцям Зеленого Клину, Кубані, Вороніжчини та Курщини, Казахстану. Проте у 1933 р. посилюються репресії, розпочинається масований наступ на українську культуру. Засуджуються так звані «ухили», зокрема шумськизм, хвильовізм, волобуєвщина. У 30-ті роки сфабриковано судові процеси щодо СВУ, СУМ, розгромлено Українську Академію наук. Серед 45 звинувачених академіки, професори, інженери, лікарі, науковці, письменники, студенти. Було засуджено і фізично знищено десятки тисяч людей, близько 2 тис. членів Спілки української молоді.

У мистецтві та літературі в цей час культивувався символізм, модернізм, серед представників цих напрямів були й модерністи старшої генерації – О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, Т.Філянський. З середовища молодих символістів особливо виділявся П.Тичина, серед футуристів найяскравішим був талановитий поет М.Семенко. Навколо журналу «Авангард» сформувалася група «конструктивних динамістів», яка виступала за європеїзм у літературній творчості.

30-ті роки ХХ століття були для української культури часом величезних втрат, інтелігенція, творчі діячі винищувались морально і фізично. У листопаді 1937 р. в урочищі Сандормох розстріляно понад тисячу діячів української культури, в’язнів соловецьких таборів, серед них поетів, художників. Деяка частина інтелігенції змушена була прилаштуватись до умов тоталітарного буття. Геноцид, голодомор, надумані політичні процеси «Розстріляного відродження» катастрофічно позначились на національній культурі, нівелювали національну свідомість народу.

9.3. Українська і світова культура у роки воєнних випробувань та повоєнної доби. Духовне життя та мистецтво цієї доби були підпорядковані завданням комуністичної «культурної революції», меті формування «нової людини», позбавленої тягаря колишньої буржуазної культури та її носіїв. Складні й неоднозначні соціокультурні трансформації радянського періоду були обтяжені військовим лихоліттям 1939-1945 рр., коли культурні прояви набули відверто утилітарного змісту, стали частиною оборонних, агітаційно-пропагандистських заходів. Втім, попри ці негативні тенденції, спостерігалися й мистецькі злети, досягнення світового рівня. Так, українська архітектура ХХ ст. стала вагомим внеском у скарбницю української та світової культури. У зодчестві того часу панівним стилем був модерн. Його принципи руйнували канони інших стильових напрямів, зокрема класицистичного, відкривались можливості для творчого розвитку на основі національних традицій. Митці часто ставали на позиції пошуку прекрасного, естетичного в раціональному, практичному. Для споруд раціоналістичної спрямованості характерними є витонченість, тендітність, графічність ліній, площинність фасадів. Митці ототожнюють прекрасне з легкістю, прозорістю, простором. Раціоналістичний модерн спрощував і виявляв функції об’єкта в декорі споруди, він перетворював корисне у витончене.

Ще на початку ХХ ст. в Україні творили такі видатні архітектори, як А.І.Бернардацці, Л.А.Владек, В.В.Городецький, О.Б.Мінкус, Ф.А.Троунянський, Ф.Н.Неструх, О.В.Кобелєв, П.Ф.Альошин, Е.П.Бродтман, О.М.Вербицький, В.О.Осьмак, О.М.Гінзбург, К.Н.Рженішевський, О.Л.Красносельський, В.С.Скоробагатов. Майже всі вони працювали в стилі модерн, ведучи пошук пластичних можливостей нових конструкцій та матеріалів, виробляючи нову архітектурну мову.

Раціоналістичні риси модерну найяскравіше проявились у творах О.М.Вербицького, яким властиві логічна закономірність архітектурного мислення, функціональна обґрунтованість об’єкта, осмислення можливостей нових конструкцій, барвистість декору. Архітектурне вирішення фасаду житлового будинку на розі вулиць Рейтарської та Стрілецької в Києві приваблює чіткою пластикою фасадів, зручними еркерами різної форми, пропорцією вікон, ліпним орнаментом.

Професор Валерій Микитович Риков (1874-1942) - архітектор з великим творчим потенціалом. Близько 300 будівель зведено в Києві за його безпосередньої участі. Одним з перших був будинок «Народної аудиторії», споруджений 1909 р., тут звертають на себе увагу балкони, вишукана ліпнина вікон, картуші, карниз. Його творчості належать будинки по вул. Заньковецької, споруди на Саксаганського, Шовковичній, Франка, будівлі Київської кіностудії імені О.Довженка. Він також проектував кінотеатр «Київ», проектував і здійснював надбудову будівлі нинішнього Національного банку (було прийнято варіант, розроблений архітекторами О.Кобелєвим і В.Риковим). Творчість його була різностильовою, ним була вихована ціла плеяда архітекторів України.

Яскравою спорудою раціоналістичного модерну є критий Бессарабський ринок у Києві (1909-1912) - проект архітектора Г.Ю.Гая за участю П.Н.Бобрусова. Площа споруди 3000 м², висота 30,6 м, вона вражає оголеністю конструкцій та інтер’єром, який майже не декорувався. Фасад будинку від Хрещатика оформлено декором з елементами народної творчості, надвіконня другого поверху прикрашає геометричний орнамент. Горельєфи «Селянин» та «Молочниця», які виконав скульптор Т.В.Руденко, органічно вписуються у фасад. Визначальними особливостями споруди є конструктивна виразність та природність матеріалів.

Комплекс КПІ побудовано в 1889-1902 роках за проектом архітектора І.С.Кітнер та за участю О.В.Кобелєва, В.О.Осьмака, О.М.Вербицького, В.О.Обремського, Г.І.Реутова. Раціоналістичну спрямованість будівлі надає «цегляний» стиль. Композиційна побудова корпусів функціонально вписується в ландшафт великого парку.

Раціоналісти підкреслювали залежність архітектурної форми від суспільних потреб, природну властивість матеріалу та розважливу ощадливість. У стилі раціоналістичного модерну будували мости, башти, промислові будівлі. На базі творів цього стилю у 20-х роках сформувався такий напрям як конструктивізм та функціональний метод проектування.

У стилі неокласицизму збудовано в 1911-1913 рр. будинок Педагогічного музею (нині Будинок вчителя) на Володимирській вулиці у Києві (архітектор П.Ф.Альошин). Його творчості належить і сучасне приміщення НАН України. У 1902-1905 рр., у стилі «ранній ренесанс», збудовано споруду Держбанку (архітектори О.В.Кобелєв та О.М.Вербицький). У класичному стилі в 1897-1900 рр. за проектом В.В. Городецького збудовано споруду історичного музею. У 1903-1906 рр. в Полтаві було споруджено будинок земства (архітектор В.Кричевський, розписи інтер’єру С.Васильківського). Ця споруда (нині це Полтавський краєзнавчий музей) вражає особливостями українського модерну. За проектом архітектора О.Щусєва 1906 р. збудовано Троїцький собор Почаївської лаври (російсько-візантійський стиль). Зразком неокласицизму є будинок філії № 1 Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського та корпус бібліотеки Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка.

Основними течіями модернізму в мистецтві були символізм, авангардизм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, імпресіонізм, абстракціонізм, дадаїзм. В основі мистецтва символістів знаходився символ - засіб уникнення буденності, прагнення досягти ідеальної суті світу, краси. 1899 року в Києві було відкрито Міський музей пам’яток давнини і мистецтв (тепер Національний художній музей). Про українське мистецтво тоді і мови не могло бути, однак мистецтвознавці, директор Н.Біляшівський, Д. Щербаківський, Ф.Ернст зібрали чудову колекцію творів української школи живопису. В експозиції були представлені твори Т.Шевченка, І.Рєпіна, В. Боровиковського, В.Тропініна, М.Врубеля, М.Ге, Г.Нарбута, М.Мурашка. У 1929 р. в музеї було вже 110 тис. експонатів та бібліотека у 40 тис. томів. У наш час у музеї зберігається 20,5 тис. експонатів.

Серед українських архітекторів слід також виділити Д.Дяченка, К.Жукова, С.Тимошенка, А.Добровольського, Л.Катка, Я.Красного, О. Власова, О.Заварова. У 1904 р. за проектом архітектора Роберта Марфельда збудовано «Замок Ричарда» (Андріївський узвіз).

Слід зазначити, що кожний з напрямів мистецтва, архітектури має свої неповторні особливості. Для імпресіонізму це передання суб’єктивного враження художніми засобами, асоціативність, гра кольору і звуку, складна метафоричність. Для експресіонізму це нервова емоційність, символіка, ірраціональність, гіперболічність, відсутність барв або контрастів. Для сюрреалізму характерним є занурення у підсвідомість людини, синергетичність, психологічні асоціації. В українському авангарді визначною постаттю став скульптор кубофутурист О.Архипенко (1887-1964). Живучи і працюючи за кордоном, він здобув світове визнання. Українська скульптура ХХ ст. представлена такими іменами, як Ф.Балавенський, М.Гаврилко, І.Кавалерідзе, Г.Кузневич, М.Паращук, В.Климов. Нещодавно на Михайлівській площі у Києві відновлено пам’ятник княгині Ользі. Автором проекту цього монументу, встановленого 1911 р., є скульптор І.Кавалерідзе, художнім керівником робіт був Ф.Балавенський, архітектором ансамблю - В.Риков. Статуї княгині Ольги (заввишки 9 м), Св. Кирила і Мефодія виконав І.Кавалерідзе, апостола Андрія Первозванного - П.Сніткін. Для серії скульптурних портретів видатних діячів української культури (В.Стефаника, С.Людкевича, І.Франка, М.Лисенка), виконаних М.Паращуком, характерними є імпресіоністичне мислення, світлотіньові ефекти. Скульптор І.Севера став родоначальником високохудожньої реалістичної пластики. Його твори «Філософ», «Молодий Шевченко», «Коперник» сповнені особливою внутрішньою експресивністю.

ХХ століття збагатило світову й українську музичну культуру чудовими творами К.Стеценка (1882-1922), М.Леонтовича (1872-1921), Ф.Вериківського, В.Верховинця, М.Віленського, П.Демуцького, П.Козицького, К.Данькевича, А. Кос-Анатольського, В.Косенка, Б.Лятошинського, Григорія й Платона Майбород, Л.Ревуцького, Я.Степового, А. Філіппенка, А.Штогаренка, М.Скорика, Л.Колодуба, І.Шамо, Є.Станковича. Великого впливу на розвиток музики справило професійне музичне мистецтво попередніх поколінь, музична пісенно-фольклорна творчість, етнографічне музикознавство. Світового визнання досягли українські співаки С.Крушельницька, О.Петрусенко, Б.Гмиря, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Гришко, З.Гайдай, І.Паторжинський, І.Козловський, Д.Гнатюк, Б.Руденко, Л.Руденко, А.Солов’яненко, Д.Петриненко, О.Гришко. Майстрами сцени засвідчили себе актори О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма, Г.Юра, Ю.Шумський, В.Добровольський. Світову славу здобув Київський хор О.Кошиця, хор ім. Г.Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А.Авдієвського, капела «Думка», ансамбль танцю України ім. П.Вірського, Український державний симфонічний оркестр, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».

Музичне мистецтво розвивалось у різних жанрах і стилях, незважаючи на постійний тоталітарний тиск. Це і традиціоналістські, й авангардистські течії, експресіонізм, конструктивізм. Чимало діячів музичного мистецтва зазнали переслідувань, були страчені. Протягом тоталітарної доби формувались фактично дві культури, офіційна на засадах «соціалістичного реалізму» й інша, що базувалась на засадах естетики протиставлення. Подіями музично-пісенного мистецтва стали фестивалі української пісні та музики, конкурси хорів, огляди творчості самодіяльних митців, українські міжнародні музичні фестивалі. Українці діаспори також зробили значний внесок у розвиток української музичної культури. Українська музична культура несла високі духовні та естетичні цінності, стала справжнім діамантом світового мистецтва. Вона ввібрала в себе магію трипільських духовних вірувань, засоби мозаїки Київської Русі, дивовижність, химерність українського бароко.

Українське театральне мистецтво ХХ ст. розвивалось у світлі таких зірок, як П.Саксаганський, Л.Курбас, М.Заньковецька, Г.Юра, І.Карпенко-Карий, М.Крушельницький, М.Куліш, М.Садовський. Видатною постаттю на ниві українського кіномистецтва був О.Довженко, автор фільмів «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград», які увійшли до золотого фонду світової кінокласики.

Українське образотворче мистецтво ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре знайомі з кращими зразками світового мистецтва. Видатним живописцем жанру побуту був М.Пимоненко (1862-1912), пейзажисти С.Васильківський, В.Орловський, І.Труш, К.Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф.Красицький, М.Самокиш, М.Івасюк. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О.Богомазов (1880-1930), М.Бойчук (1882-1939), К.Малевич (1878-1935). Так, О.Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Казимир Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. «Червоний квадрат» автор трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи та Всесвіту.

М.Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського стилю та епохи італійського Відродження. До цієї яскравої школи належали Т.Бойчук, М.Юнак, О.Павленко, І.Падалка, В.Сідляр, М.Рокицький. Вони художньо оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «Розстріляного відродження». Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів - Ф.Кричевського, І.Їжакевича, К.Трохименка, А.Петрицького, М.Самокиша, О.Шовкуненка вчились молоді митці - М.Дерегус, О.Довгаль, В.Касіян, В.Костецький.

Ще тяжчі часи переживала українська культура у роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції - літераторів, науковців, артистів загинуло в боях, померло від голоду. Провідною тематикою образотворчого мистецтва, музики, кіно, театру, драматургії та художньої літератури став патріотизм, народний героїзм, захист Вітчизни від загарбників, звитяжна праця в тилу заради наближення перемоги.

Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П.Тичини, «Клятва» М.Бажана, вірші Л.Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою («За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П.Панч, О.Копиленко, Д.Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К. Гордієнко, В.Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О.Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П.Тичини, «Мандрівка в молодість» М.Рильського, «Ярослав Мудрий» І.Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні у порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.

Значний розвиток у роки війни отримує також документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О.Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О.Теліга та І.Ірлявський страчені гестапо.

Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О.Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл, 150 вищих навчальних закладів, поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів, відновлювали свою роботу музеї (на початку 50-х років їх було вже 137). Руйнівні ж тенденції виявилися у шаленому компартійному осуді діяльності істориків України, поетів М.Рильського, В.Сосюри, композитора К.Данькевича, кінорежисера О.Довженка, в наукових колах була широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з так званим «космополітизмом».

Відбудовуючи промисловість, зруйноване сільське господарство, народ поновлював і культурне життя. Незважаючи на сталінський тоталітарний тиск, переслідування митців, поряд з формуванням ідеологізованої «класової» культури пробивались й паростки загальнолюдського та національного, гуманістичного світорозуміння. «Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чимало літературних, наукових, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська художня література збагатилася творами О.Гончара, О.Довженка, Г.Тютюнника, М.Стельмаха, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, П.Тичини, А.Малишка, П.Воронька. Згодом заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них - Л.Костенко, В.Симоненко, І.Дзюба, І.Світличний, М.Вінграновський, М.Сингаївський, В.Стус, Є.Сверстюк, О.Бердник, А.Горська, І.Драч, Д.Павличко, В.Чорновіл, В.Зарецький, О.Заливаха. В той же час у радянських таборах і в’язницях померли незгодні з режимом В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин, В.Стус.

По війні розвивалась українська класична музика, було створено ряд визначних оперних творів, відродилась українська пісенна творчість. Прихильністю шанувальників жанру користуються й досьогодні оперні твори Г.Майбороди, В.Губаренка, А.Кос-Анатольського, К.Данькевича, В.Корейка, пісні О.Білаша, П.Майбороди, І.Шамо, А.Філіппенка. Відродилась українська пісня, заявили про себе ряд талановитих співаків - Д.Гнатюк, М.Кондратюк, Ю.Гуляєв, С.Козак, М.Стеф’юк, Є.Мірошниченко, А.Солов’яненко.

У складних умовах денаціоналізації українське кіно прагнуло до самобутності, проникнення в глибини народного життя. Здобули популярність фільми І.Савченка, С.Параджанова («Тіні забутих предків»), Ю.Іллєнка («Білий птах з чорною ознакою»), В.Івченка, стрічки «У бій ідуть одні старики» Л. Бикова та «Кам’яний хрест» Л.Осики, твори І.Миколайчука, М.Мащенка.