Лекція 10-11 Тема. Зарубіжна і українська культура другої половини хх століття

План (Лекція перша)

1. Особливості розвитку культури Заходу у повоєнний період.

2. Українська культура в повоєнні роки та в добу хрущовської лібералізації.

План (Лекція друга)

1. Особливості розвитку зарубіжної культури в умовах науково-технічної революції.

2. Українська культура в роки кризи авторитарного режиму.

Основні поняття: «масова культура», постмодернізм, екзистенціалізм, техніцизм, рок-культура, «американізація» національних культур Європи, науково-технічна революція, неоавангардизм, «поп-арт», «хеппенінг», Мистецький український рух (МУР), «ждановщина», «хрущовська відлига», шістдесятники, «самвидав», хореографічне мистецтво, народне декоративне мистецтво, формалізм, заідеологізованість, догматизм, схематизм, політика русифікації, соціалістичний реалізм, монументальне мистецтво.

10.1. Особливості розвитку культури Заходу у повоєнний період. Повоєнний розвиток української та зарубіжної культури відбувався в умовах поглиблення розколу світу, посилення боротьби між двома соціально-економічними системами, роздмухування «холодної війни», атомного психозу, ідеологічно-культурного протистояння. Існуючі реалії позначилися на розвитку національних культур поляризованого світу. Торкнулися вони і західного зарубіжжя. Повоєнна розруха сприяла новому злету сюрреалізму, експресіонізму та абстракціонізму. В такий спосіб митці намагалися уникнути реалій дійсності. Західна культура відчувала великий приплив інонаціональних елементів, розширення комерціалізації та посилення позицій засобів масової інформації. Помітне місце у західній культурі зайняв технократизм. На думку англійського письменника Ч.Сноу, це привело до розколу єдиної культури на дві культури - наукову (природознавство) та «гуманістичну» (художня інтелігенція). Внаслідок виокремлення пріоритетів сталася абсолютизація матеріально-речових потреб на шкоду духовно-творчим і моральним.

Культурне життя Заходу світоглядно розгорталося на тлі ідеології лібералізму та філософії екзистенціалізму (Мартін Гайдеггер, Жан-Поль Сартр), ідей Карла Поппера, сформульованих у таких працях, як «Відкрите суспільство та його вороги» (1945), «Злиденність історичного методу» (1957). Найхарактернішим для зарубіжної культури був розвиток поряд з високою так званої «масової культури» (радянські культурологи твердили, що це криза та занепад культури, натомість західні - народна, зрозуміла й доступна для всіх верств культура). Масова культура дістала широке поле діяльності у сфері естрадного мистецтва, яке мало доступ до масової свідомості та було зорієнтоване на дозвілля і розваги. Згодом сформувалася ціла індустрія, яка тиражувала культуру серійного виробництва. Втім ця ж індустрія розширила можливості доступу широких верств населення до художніх цінностей високої культури. В рамках масової культури народилася поп-культура як своєрідний протест, бунт проти буржуазного суспільства та його цінностей, як своєрідна контркультура.

Серед проявів даного напряму слід відзначити поп-арт - одну з течій модернізму, що виникла у Великобританії та США в живопису та скульптурі, а потім й в інших сферах масової культури. На думку теоретиків поп-арту, будь-який предмет за певних умов перетворюється у витвір мистецтва шляхом його естетизації. «Поп-арт» у мистецтві - це своєрідна композиція побутових предметів: пом’ятих автомобілів і старих фотографій, пофарбованих білим кольором, старих черевиків і електромоторів, тощо. Крім того, кіно, телебачення, звукозапис, відео почали витісняти традиційні форми залучення людей до культури. Американський вчений Д.Макдональд в масовій культурі вбачає пародію на високу культуру.

Демократизація західних держав та, в той же час, піднесення життєвого рівня і освіти зумовили потужний розвиток високої культури, що проростала на ґрунті народної. Так у Франції в образотворчому мистецтві поширився неореалізм (А.Фуджерон, Ж.Люрса), в США, Великобританії, Західній Німеччині та Італії переважали модерністські течії та напрями. На ґрунті модернізму проростає «інтелектуальний роман», «інтелектуальна драма». Літературу психоаналізу в США представляли У.Фолкнер, Дж.Стейнбек, Дж.Селінджер та інші. Оцінюючи повоєнний західний авангард, фахівці відзначають такі його риси: в літературі - головний герой не особа, а текст; в образотворчому мистецтві - конструкція; у музиці - оригінальність звуку, голосу окремих інструментів. Тобто, форма почала затіняти зміст твору або й втрачати свою роль. В екзистенціалізмі виникла течія абсурдизму (відхід від реальності, життя і смерть - безсилля людини, дії - безглуздий абсурд). П’єси Е.Іонеско «Урок», «Носоріг», «Спрага і голод», С.Беккета «Кінець розваг» та інші позначені саме цими тенденціями.

Своєрідність культурного життя у другій половині 40-х – першій половині 60-х рр. полягає також в «американізації» національних культур Європи, яка в наступні роки набула характеру культурної агресії. Інформаційне агентство США (USIA), радіостанція «Голос Америки», американські культурні центри перетворили європейські країни на своє культурно-інформаційне поле. Молоді, зокрема, нав’язувалися американські гангстерські кінофільми. Подібну духовну агресію та проникнення ми спостерігаємо й зараз на Україні. В 1946 р. в італійський кінопрокат було запущено 60, а в 1948 р. – 688 американських фільмів. Вони пропагували роль США у визволенні Європи від фашизму, винахід атомної бомби, страх перед світовою катастрофою, рекламували американський спосіб життя, споживацьку психологію, різноманітні товари широкого вжитку. Американізація торкнулася стилю одягу, музики, танців. Найпопулярнішим стає джаз, який в свою чергу породив рок-н-рол (поєднання джазу, пісні та танцю). Його підхопили відомі ансамблі «Бітлз» та «Роллінг Стоунз» у Великобританії, сприяючи поширенню цього жанру у всьому світі. Піднесення переживали такі течії, як блюз – лірична пісня американських негрів, джаз, що виник в Америці, й якому притаманні імпровізація, емоційність виконання, витончений ритм, біг-біт – поєднання джазу і блюзу. Легендарна четвірка із Ліверпуля – Джон Леннон (ритм, гітара, вокал), Пол Маккартні, Джордж Харрісон (гітара-соло, вокал), Рінго Старр (ударні) була створена у 1956 р. З середини 60-х років композиції та манера їх виконання складнішають: сучасні тембро-ритмічні та акустичні прийоми поєднуються з мотивами старовинного англійського баладного стилю та прийомами класичної музики. Власне пісні писали переважно Леннон і Маккартні. Найпопулярнішу пісню П.Маккартні «Учора», написану у 1965 р., впродовж 10 років виконували 1186 різних співаків. Вершиною тандему вважають пісню «День у житті», у фіналі якої працює 41 оркестрант. Її вплив на людей порівнюють із впливом картини Рафаеля «Останній суд». Можна стверджувати, що в своїй творчості вони поєднали класику і поп-музику, зробили свою творчість невід’ємною частиною способу життя, стали прапором молодіжного протесту, символом цілого покоління. Втім, не обійшлося в історії з «Бітлз» й без комерціалізації. Так, Майкл Джексон виклав за права на їх 270 пісень понад 40 млн. доларів і отримував величезні прибутки від записів та використання їх в рекламі.

Особливістю розвитку зарубіжної культури другої половини 60-80 рр. була НТР. Її культурно-цивілізаторська функція полягала в тому, що наукове знання стає одним з істотних компонентів духовної культури, а його матеріалізація в новій, більш удосконаленій техніці – вагома цінність матеріальної культури. НТР – це інтеграція науки і виробництва, це суттєва зміна організації освіти (перехід від вузькоспеціалізованої до загальнонаукової і загальногуманітарної підготовки фахівців). Витрати на освіту за повоєнні 30 років у США зросли у 20 разів, тоді як в СРСР – в 4,3 рази. Фактом стало те, що в Японії на одну людину, яка працює руками, припадає десять осіб розумової праці! НТР – це також створення умов для вдосконалення самої людини. Однак у суспільстві існують як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, які ускладнюють процес реалізації цих можливостей. В минулому – це тоталітарні режими, в 60-80 рр. – масова культура (нейтральність, розважальність, насильство, секс, імідж, ілюзії, міфи, нав’язування примітивного мистецтва тощо).

В даний період значний вплив на мистецтво, літературу продовжує справляти модернізм і його форма – екзистенціалізм: суб’єктивне тлумачення свободи, інтуїтивного сприйняття реальності. Одним із тверджень екзистенціалізму є теза про існування «дійсного» і «недійсного». «Дійсне» – коли людина не скута стандартами виробництва, державними правилами, коли має змогу виявити свою індивідуальність. Це противага особи суспільству, розуміння свободи як зосередження на своєму «Я». На зміну модернізму прийшов постмодернізм, який був зорієнтованим на прибуток, комерцію та бізнесовий успіх. Вестерни, детективи, фільми жахів, наукова фантастика впевнено завойовували позиції в зарубіжному кіно, приваблюючи багатомільйонну глядацьку аудиторію. Поширюється також літературний детектив – повісті та оповідання А.Крісті, Ж.Сіменона (кращі зразки жанру), але водночас і примітивна серія шпигунських романів англійця Я.Флемінга «Агент 007». Згодом у мистецтві Заходу провідним стає різновид модерну - неоавангардизм (абстрактний живопис, сюрреалізм, структуралізм). В театрі набуває поширення різновид поп-арту – хеппенінг (перенесення на сцену того, що відбувається в певний момент; актори імпровізують на сцені без сценарію, й в таких діях може брати участь присутня на виставі публіка). Слід зазначити, що водночас розвивається й реалістичне мистецтво. В художній літературі – це М.Дрюон, Г.Белль, Дж.Олдрідж, Д.Апдайк, К. Воннегут. Глибокий патріотизм пронизує поезію А.Нето (Ангола), П.Неруди (Чилі). Реалістична течія в мистецтві виявилася у творчості французького карикатуриста Ж.Едідгеля, американського художника Р.Кента, датського політичного карикатуриста Г.Бідструпа, мексиканського живописця Д. Сікейроса.

У другій половині 60-80 рр. розширило можливості художнього сприйняття дійсності зарубіжне кіно. На батьківщині кінематографу - у Франції - кіномитці працюють у жанрі детективу, поліцейського фільму, кінокомедії («Велика прогулянка», трилогія про Фантомаса), соціально-психологічної драми: «Сезар і Розалі» (К.Соте), «Банкірша» (Ф.Жиро), «Без даху і поза законом» (А.Варда) та інші. На акторському небосхилі спалахують нові зірки – Ж.Депардьє, П.Рішар, але найяскравіше сяйво випромінюють Ромі Шнайдер, Катрін Деньов («Останнє метро»), Ален Делон, Жан-Поль Бельмондо.

Кінець 60-х - середина 70-х рр. стали зірковими для італійського кіномистецтва. Активно працюють визнані кіномитці: Ф.Фелліні («Сатирикон», «Рим»), Л.Вісконті («Загибель богів», «Смерть у Венеції», «Людвіг»), П.Пазоліні, М.Антоніоні, а також молоді режисери – Л.Кавані («Нічний портьє») та Б.Бертолуччі – творець антифашистської трилогії: «Стратегія павука», «Конформіст», «ХХ століття». У фільмах комедійного неореалізму середини 50-х – 60-х рр. «Шлюб по-італійськи», «Операція «Святий Януарій», «Розлучення по-італійськи» та інших роботах цієї доби засяяли своїм талантом кінозірки С.Лорен, Д.Лоллобриджида, М.Мастрояні, С.Сандреллі.

Прогресивні тенденції відбивало і реалістичне мистецтво Заходу. Гідне місце у світовій скарбниці посіли твори композиторів – Б.Бріттена (Англія) та І.Стравінського (США). Виконавську майстерність світового рівня демонстрували оперні співаки: М.Каллас, М.Кабальє, Х.Каррерас, П. Домінго, Л.Паваротті. Яскраве місце в історії культури новітньої доби посідав і балет – різновид музично-сценічного мистецтва, зміст якого розкривається в хореографічних образах. Історія світового балету – це і історія російської школи, становлення якої почалося ще у ХІХ столітті. Це і балетмейстер Маріус Петіпа – постановник 60 балетів, композитори Петро Чайковський («Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик») та Ігор Стравінський («Жар-птиця», «Петрушка»). Зіркою першої величини була балерина Анна Павлова (1881-1931). Славу російського балету примножив композитор Сергій Прокоф’єв (1891-1953). Вершина його творчості – балет - трагедія «Ромео і Джульєтта» («Казка про блазня», «Оповідь про кам’яну квітку» та ін.). Він вже у віці 5 років створив фортепіанну п’єсу, а в 9 років – оперу. Незабутні прокоф’євські образи Джульєтти й Попелюшки втілила на сцені Галина Уланова. Її образ у скульптурі із бронзи втілено у Стокгольмі (Швеція) перед будинком Музею танцю. Славу своїх попередників згодом продовжували Майя Плісецька, Катерина Максимова, Володимир Васильєв.

У зарубіжній естраді набули значної популярності оркестри Карлоса Сантани, Поля Маріа, Джеймса Ласта, такі творчі колективи як «АББА», «Модерн Токінг», «Баккара»; відомими всьому світу стали імена таких виконавців як Едіт Піаф, Мірей Матьє, Шарль Азнавур, Луї Армстронг, Адріано Челентано, Джо Дассен, Карел Готт, Анна Герман, Лілі Іванова.

Таким чином, аналіз історичного розвитку зарубіжної культури другої половини ХХ століття засвідчує та ілюструє її вагомий внесок у створення загальнолюдських духовних цінностей, розкриває вагомий вплив на культурні процеси, що відбувалися в ці роки у різних країнах Європи та світу.

10.2. Українська культура у повоєнні роки та у добу хрущовської лібералізації. Людські, матеріальні й духовні втрати українців у Другій світовій війні, культ особи Й.Сталіна, атмосфера доносів і пошуків ворогів, які продовжували культивуватися і в повоєнні роки, каральні операції проти УПА та підпілля ОУН, операція «Вісла», масові депортації супроводжувалися масштабною атакою на українську національну ідею, яка радянськими ідеологами трактувалася як український буржуазний націоналізм. Все це ставило під загрозу гуманістичні цінності українського народу і в той же час додавало сил у боротьбі за національно-культурне відродження.

Політика радянської влади по відбудові матеріальної бази і культури носила суперечливий характер. Її зусиллями, і це факт, в республіці у стислі терміни була відновлена освітня система. На початку 50-х років функціонувало 34,5 тис. шкіл, в тому числі – 11 тис. середніх, 156 шкіл робітничої та 575 – сільської молоді, переважно вечірніх та заочних. Крім того, 220 тис. учнів на початку 60-х навчалися у професійно-технічних училищах. В перше повоєнне десятиліття відбулися зміни у вищій і середній спеціальній освіті. До середини 50-х рр. кількість вузів зросла до 160, а технікумів – до 584, в них навчалось відповідно 200 тис. студентів і 228 тис. учнів. Була відновлена робота Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернігівського, Ужгородського університетів.

Слід зазначити, що поряд з удосконаленням методики викладання, впровадженням у навчальний процес досягнень науки і техніки, посилювався й контроль з боку партійних органів та спецслужб за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу:

• тривала «чистка» професорсько-викладацьких та учительських колективів від «неблагонадійних», здебільшого національно-свідомих фахівців;

• звужувалася сфера вживання української мови;

• ігнорувалося вивчення історії українського народу, його культури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах.

В цілому ж, 50-ті – початок 60-х рр. характеризуються розширенням доступу до знань, підвищенням рівня освіти населення, збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.

У повоєнні роки продовжує розвиватися наука, зміцнюється її матеріальна база, особливо установ, пов’язаних з ВПК. З 1950 по 1960 рр. кількість наукових установ зросла з 462 до 488, у 1,5 рази збільшилась кількість наукових співробітників. Українська Академія наук на чолі з О.Палладіним (з 1946 р.) та Б.Патоном (з 1962 р.) зробила помітний внесок у розвиток вітчизняної науки (перша у Європі мала електронно-обчислювальна машина «МЕОМ», зварювальна апаратура з використанням електрики, участь у програмах з розробки ядерних озброєнь, ракетно-космічної техніки).

Водночас, сталінське керівництво боролося проти «схиляння» перед західною наукою і культурою, влаштовувалися гоніння на кібернетику, генетику, процвітала «лисенківщина», що суттєво гальмувало розвиток цих галузей української науки.

Особливо драматичні наслідки мав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук. Каральні акції було вчинено щодо співробітників інституту мови і літератури за, нібито, викривлене у буржуазно-націоналістичному дусі висвітлення історії української літератури в «Нарисах історії української літератури» (1946 р.), авторами яких були М.Плісецький, Є.Кирилюк, І.Пільчук, С.Шахновський. Крім того, ЦК ВКП(б) у 1947 р. здійснив розгром української історичної науки. Гостро критикували «Короткий нарис історії України», «Нарис історії України», перший том «Історії України» за так звані «спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України М.Грушевського». Тоді було звільнено з посади директора інституту історії України М.Петровського, а сам інститут реорганізовано в інститут історії, в якому вивчення історії українського народу розглядалося під кутом зору єдності з російським народом як його «старшим братом».

Утвердженню марксистсько-ленінської ідеології покликані були сприяти й культурно-освітні заклади. У 1950 р. на Україні діяло 28,7 тис. клубів (26,7 тис. – на селі) та 29 тис. бібліотек, в яких переважали художні твори, що прославляли Сталіна, та марксистсько-ленінська література.

Таким чином, попри незаперечне зміцнення матеріальної бази освітньої та культурної сфери, село, освіта, наука і культура перебували в умовах ідеологічного тиску, зазнавали переслідувань, нищились їх національні прояви.

Ідеологічно-каральні заходи у повоєнні роки були спрямовані також на літературно-мистецьку сферу. Сумнозвісна «жданівщина» означала справжню війну проти творчої інтелігенції. Як «вилазку» проти партії і радянської влади, як ревізію марксизму оцінив Сталін кіносценарії О.Довженка «Україна в огні». Цензура заборонила друкувати його твори без спеціального дозволу. Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?».

Важким ударом по духовності українського народу стала заборона Української греко-католицької та автокефальної православної церков.

З 1947 р. наступ на українську культуру очолив Л.Каганович, з його «легкої» руки у націоналістичних проявах були звинувачені М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, А.Малишко. У «Мандрівці в молодість» М.Рильського, у романах «Жива вода» Ю.Яновського, «Його покоління» І.Сенченка, у повісті П.Панча «Голубі ешелони» пріоритети, на відміну від класових, віддавалися загальнонаціональним цінностям, найвищою з яких є людина.

Аналізуючи ситуацію в літературно-мистецькому середовищі, треба підкреслити таку тезу, що література і мистецтво в Україні розкололися на два стани: прихильники національно-культурного відродження та захисники і апологети тоталітарної системи. Вияви українського патріотизму таврував О.Корнійчук, М.Бажан (хоча останній все ж немало зробив для збагачення української культури). У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН-УПА - М.Боєслава, П.Гетьманця, П.Василенка. Їх твори написані мовою любові до України і ненависті до її ворогів. Не маючи змоги донести до людей свої твори, частина української інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах. Це - «Розстріляне безсмертя» та «Третя рота» В.Сосюри, «Хрещатик і любов» С.Сенченка, «Спогади» Ю.Смолича. Сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів стала критика в газеті «Правда» 1951 р. вірша В.Сосюри «Любіть Україну!», написаного ще у 1944 р. Режим не міг вибачити майстру слів: «Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну».

«Хрущовська відлига» стала наступним періодом в духовному житті України за радянських часів. Одним із позитивів стала реабілітація після ХХ з’їзду партії цілої групи письменників - В.Еллана, В.Чумака, М.Ірчана, Г.Косинки, І.Микитенка, З.Тулуб, а також драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса, кінорежисера О.Довженка. Припинилися нападки на А.Малишка, М.Рильського, В.Сосюру, були зняті звинувачення з композиторів - В.Мураделі, Б.Лятошинського, М.Колесси, Г.Жуковського. Зауважимо, що це була реабілітація людей, а не ідей та цінностей, які вони сповідували. Відлига не означала послаблення партійного контролю. І все ж певна розкутість сприяла появі цілої низки талановитих творів: «Зачарована Десна», «Прапороносці», «Таврія», «Людина і зброя» О.Гончара, «Гомоніла Україна» П.Панча, «Вир» Г.Тютюнника, «Правда і кривда» М.Стельмаха.

Доба відлиги дала щедрий грунт для появи покоління «шістдесятників». Це була чарівна спроба розкріпачення духу і робили її поети, вчені, художники, музиканти, юристи, зокрема такі, як В.Симоненко, І.Світличний, Л.Костенко, Є.Сверстюк, Д.Павличко, В.Стус, А.Горська, В.Зарецький, В.Чорновіл, О.Заливаха.

Зрушення на краще відбулися в інших сферах української культури. На сценах київської, львівської, харківської, одеської опер, академічних драматичних театрів (в середині 50-х рр. – понад 70 професійних театрів) було поставлено ряд нових творів національної та зарубіжної класики. Поряд з відомими майстрами сценічного мистецтва - П.Нятко, А.Гашинським, О. Кусенко, П.Кумаченко з’явилися й нові імена – Ю.Мажуги, А.Роговцевої, Л.Кадирової, Б.Ступки, С.Олексенка. Стали помітно відроджуватися традиції М.Садовського, Л.Курбаса, М.Терещенка. Тенденція повернення до витоків національної народної музики та пісні набула розвитку в музичному мистецтві. Великий інтерес викликали оперні твори Г.Майбороди, В.Губаренка, Ю.Мейтуса, А.Кос-Анатольського, К.Данькевича, В.Корейка, М.Колесси. Новими барвами зазвучала українська пісня П.Майбороди, О. Білаша, І.Шамо, А.Філіппенка, А.Штогаренка, Є.Козака. Світову славу Україні приніс неповторний голос Б.Гмирі, чиє ім’я внесено до міжнародної енциклопедії „Who is who?” (1962 р.). В його репертуарі понад 300 українських народних пісень і романсів, сотні музичних творів, оперних арій вітчизняної та зарубіжної класики. Він перший проспівав заборонену у радянські часи пісню на вірші братів Лепких «Чуєш, брате мій», а за три місяці до смерті (1969 р.) виконав душевну пісню на слова О.Олеся «Сміються, плачуть солов’ї». Поряд з неперевершеним голосом Б.Гмирі світ почув нові й милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: Л.Руденка, Ю.Гуляєва, Д.Гнатюка, Є.Мірошниченко, А.Солов’яненка, М.Кондратюка. Зросла виконавча майстерність Державного заслуженого академічного хору імені Г.Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державної заслуженої академічної капели «Думка», Державного заслуженого симфонічного оркестру України. Світової популярності зазнав Державний ансамбль танцю України імені П.Вірського.

Відлига дала імпульс розвитку художньої самодіяльності. До складу понад 700 тисяч художніх колективів входило 3,5 млн. учасників.

Образотворче і монументальне мистецтво, архітектура функціонували за принципом партійно-державного замовлення. Разом з тим, полотна Т.Яблонської, В.Задорожнього, М.Божія та інших художників, присвячені перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, шевченкіані, історичній проблематиці, відзначалися досить високими естетичними і художніми цінностями.

Пам’ятники цієї доби переважно увічнювали пам’ять радянських воїнів, міфологізували встановлення радянської влади. Після знесення скульптур Сталіна масово встановлювалися монументи на честь Леніна. Водночас були встановлені пам’ятники Т.Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І.Франку – в Києві та Львові, Л.Українці та І.Котляревському в Києві, М.Коцюбинському в Чернігові.

Не можна обминути народне декоративно-ужиткове мистецтво: ткацтво, килимарство, вишивку, різьблення, художній розпис, дерев’яні й керамічні вироби тощо. Великої шани заслужила творчість М.Приймаченко, К.Білокур, Г.Василащук, З.Перестюка.

Самобутність і національний колорит прагне зберегти українське кіно. Відбувається екранізація української театральної класики, створюються фільми на історичну тематику («Ярослав Мудрий», «Устим Кармалюк», «Легенда про княгиню Ольгу»). Світового визнання здобули кінорежисери С.Параджанов, Ю.Іллєнко, М.Мащенко. Відомими та популярними стали актори Ю.Шумський, Г.Юра, І.Миколайчук, І.Гаврилюк. В цілому ж, тогочасний український радянський кінематограф переживав стагнацію, породжену денаціоналізацією, відторгненням від національної й патріотичної проблематики, партійним та бюрократичним втручанням у творчий процес.

Таким чином, в умовах лібералізації суспільства відбулося культурно-національне пробудження, українська культура не лише вижила, але й досягла певних позитивних результатів.

Лекція друга

План

1. Особливості розвитку зарубіжної культури в умовах науково-технічної революції.

2. Українська культура в роки кризи авторитарного режиму.

Культура в умовах НТР та кризи авторитарного режиму. В цей період українська культура самореалізується, передовсім, на основі дії таких чинників:

а) під впливом політики та офіційної ідеології правлячого режиму;

б) на основі залишкового бюджетного фінансування;

в) в умовах протиставлення розумової праці інтелігенції переважно фізичній праці робітників і селян;

г) в умовах масштабної та глибокої економічної стагнації.

Незважаючи на це, культурне життя 60-80-х рр. не переривалося і мало певні здобутки. Внаслідок цих змін зріс освітній рівень населення в республіці. Об’єктивні дані свідчать про могутній науковий і культурний потенціал України. Поруч із здобутками мали місце і негативні явища. Існуюча система освіти готувала для режиму слухняних людей. Сумнів кваліфікувався як інакомислення. Цим закладалася загроза інтелектуальній безпеці радянського суспільства. Дегуманізація навчання привела до створення чисельного прошарку фахівців-технократів, не здатних мислити загальнолюдськими категоріями. Освіта втрачала свою самоцінність як чинник духовного збагачення. Як наслідок, сформувалося споживацьке ставлення, розщеплення моральної та естетичної свідомості, розрив між розумом і почуттям. Внаслідок цього, розумна, освічена, думаюча людина перестала бути цінністю.

В умовах тоталітаризму в Україні не існувало національної школи. Натомість посилилася русифікація. В «Основних напрямах реформи загальноосвітньої школи» (1984 р.) зазначалося, що «вільне володіння російською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади». В той же час жодної постанови щодо поліпшення викладання української мови в республіці не було прийнято. Такий антиукраїнський підхід зумовив співвідношення українських, російсько-українських та російських шкіл, яке не відповідало етнонаціональній ситуації в Україні. До того ж плата вчителям російської мови на третину була вищою, ніж учителям української мови.

Російська мова проникала у всі сфери духовного життя України. Майже втричі збільшилась кількість книг російською мовою, на 99% російськомовним був репертуар кінотеатрів.

Суперечливі процеси відбувалися в науці. Зростала і вдосконалювалася мережа науково-дослідних установ. Важливе теоретичне і практичне значення мали дослідження О.Антонова, М.Амосова, В.Глушкова, Є.Патона, математиків – М.Богомолова, Ю.Митропольського, хіміків – А.Купріянова, А.Пилипенка, біологів – П.Богача, О.Маркевича. В той же час лише 15-20% наукових розробок впроваджувалися у виробництво. Значна їх кількість не відповідала світовим зразкам. Це було однією з причин відставання СРСР від держав Заходу. Наведемо лише один приклад: у СРСР – 300 тис. ЕОМ, 1 на 900 жителів, у США – 40 млн. ЕОМ, 1 на 7 жителів.

На зламі 60-70-х рр. продовжується наступ не тільки на українську мову, а й на українську історію, літературу, мистецтво:

• 24 травня 1964 р., у рік 150-літнього ювілею Т.Шевченка була «організована» пожежа в Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР. Із семи поверхів згорів лише той, в якому знаходилися 600 тис. томів цінних творів з україністики;

• 1964 р. у Видубицькому монастирі згоріла бібліотека Київської духовної академії;

• восени 1964 р. знищено знаменитий 6-метровий вітраж, присвячений Т.Шевченку, у вестибюлі червоного корпусу Київського державного університету. Цей високохудожній твір виконали художники А.Горська (в листопаді 1970 р. А.Горську було вбито!), Л.Семикіна, Г.Севрук, П.Заливаха, які були виключені зі Спілки художників.

На початку 70-х рр. КДБ УРСР на чолі з В.Федорчуком розпочинає нову хвилю погромів української опозиційної інтелігенції. Були заарештовані І.Світличний, Є.Сверстюк, М.Осадчий, І.Гель, І.Калинець, Т.Снігірьов (помер від тортур у 1978 р.). У 1979 р. за загадкових обставин загинув під Львовом популярний український композитор В.Івасюк. Арешти продовжувались і в першій половині 80-х: В.Стус, В.Чорновіл, В.Січко, М.Горинь. В радянських таборах померли О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин, В.Стус.

За цих несприятливих умов в Україні створювалися високохудожні твори, що поповнили скарбницю світової літератури. Насамперед, це твори патріарха української літератури О.Гончара «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Перекоп», «Гронка», «Собор», твори П.Загребельного «Диво», «Роксолана», «Я Богдан», Ю.Мушкетика, Р.Іваничука, Р.Іванченко, О.Іванченко, С.Плачинди, співців національного визволення, поетів В.Симоненка та В.Стуса (1985 р. Г.Белль висунув В.Стуса на здобуття Нобелівської премії).

Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали поезії Л.Костенко, І.Драча, О.Лубківського, Д.Павличка, молодих поетів П.Осадчука, І.Римарука.

Український театр другої половини 60-80-х рр. звертався до культурної спадщини минулого, кращих зарубіжних творів, прагнув до високохудожнього їх сценічного відтворення. Театральне мистецтво України прославили актори О.Голобородько, В.Іванченко, Б.Ступка, М.Задніпровський, В.Заклунна, А.Роговцева, М.Пушківський.

Успішно в цей час розвивається українська музика. Створюються нові опери, оперети, балети, симфонії, пісні. Значної популярності набули опери «Милана», «Ярослав Мудрий» Г.Майбороди, «Заграва» А.Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кириленка, «Назар Стодоля» К.Данькевича, балети «Чіпполіно» К. Хачатуряна, «Ольга» Є.Станковича, «Либідь» В.Гомоняки.

Справжнього розквіту досягла українська музична виконавча культура. Видатними майстрами оперного співу стали Д.Гнатюк, Є.Мірошниченко, А.Солов’яненко, диригентського мистецтва – С.Турчак. За його наполяганням у 1982 р. на фестивалі у німецькому місті Вісбаден прозвучала національна перлина «Тарас Бульба» М.Лисенка. Це був тріумф українського оперного мистецтва, колективу Національної опери і диригента С.Турчака. Його диригентську майстерність високо оцінили в Англії, Франції, Японії, Угорщині, Болгарії. Світова преса порівнювала його з К.Абаддо та Г. фон Караяном. Камерні інструментальні твори В.Губаренка, Л.Дичко, М.Скорика, А.Штогаренка, Г.Майбороди, В.Кирейка та інших українських композиторів увійшли до репертуарів провідних художніх колективів Франції, Англії, США, Канади та інших країн світу.

Помітний слід у музичній творчості залишив композитор В.Івасюк. Його пісні «Червона рута», «Водограй», «Я піду в дикі гори», «Пісня буде поміж нас», «Два персні» стали українською естрадною класикою, залунали за межами України. Лебедина пісня Івасюка – твір «Мелодія» (1978 р.) був написаний для камерного оркестру. На Буковині народився ще один лицар української пісні – П.Дворський. Його пісні – «Буковинське танго», «Рідна мова», «Мама Марія», «Яремчанський водопад», «Повернення додому», «Товариство моє», «Смерекова хата», «Стожари» завоювали успіх у великої аудиторії слухачів. Світовий рівень українській естраді забезпечила пісенна творчість С.Ротару, М.Гнатюка, В.Зінкевича, Н.Яремчука, Н.Матвієнко, Р.Кириченко, вокального тріо Мареничів, квартету «Явір», ансамблю «Смерічка» та інших.

Друга половина 60-х - 80-ті рр. ознаменувалися відродженням українського поетичного кіномистецтва. Світове визнання здобув, зокрема, фільм «Тіні забутих предків» (1965), за мотивами творів М.Коцюбинського, одного з велетнів українського кіно - С.Параджанова. В той же час, коли цей кінофільм тріумфально йшов у всьому світі, морально понівечений Параджанов сидів у тюрмі. Ця стрічка про життя гуцулів, за участю І.Миколайчука у головній ролі, йшла без перекладу у Парижі, Латинській Америці, Іспанії. Вона отримала рекордну для кінематографа кількість нагород і премій – 28. На міжнародному кінофестивалі у Аргентині фільм був удостоєний другої премії «Південний хрест».

Лінію поетичного кіно продовжили кінорежисер Ю.Іллєнко у стрічці «Білий птах з чорною ознакою» та І.Миколайчук як режисер у стрічці «Вавилон ХХ». До речі, це перший фільм на VІІ Міжнародному кінофестивалі в Москві, удостоєний найвищої нагороди – Золотої медалі. Фільми Ю.Іллєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» два роки утримували високий рейтинг американських кінокритиків, а «Лебедине озеро. Зона» на Канському кінофестивалі удостоєно двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. У ці роки український кінематограф збагатили роботи «В бій ідуть тільки «старики», «Ати-бати йшли солдати» режисера Л.Бикова, «Тривожний місяць вересень», «Камінний хрест» Л.Осики. Світове визнання національного кінематографу є свідченням значного потенціалу українських кінорежисерів, постановників, акторів, щедрості на таланти української землі.

Українському образотворчому мистецтву в цей час, як і в попередні десятиліття, властива двовимірність: на одному полюсі – одіозність, ідеологічна запрограмованість, на іншому - загальнолюдські цінності, національні пріоритети. Боротьба проти фашистських загарбників змальована у високохудожніх творах «Безсмертя» Т.Голомбієвської, «Матері ждуть…» В.Гуріна, «Перемога» О.Лопухова, сучасні події відтворені в картинах «Льон» Т.Яблонської, «Ми мирні люди» В.Хитрикова, «Ідуть дощі» В.Шаталіна, історичне минуле - в картинах циклу «Степ» М.Дерегуса, «Вольниця» О.Лопухова, мальовнича природа України – в пейзажах «Весна» і «Зима» О.Шовкуненка.

Кращі традиції українського народного мистецтва розвивали І.Гончар, В.Михальська, Є.Шимоняк-Косаковська.

У монументальному мистецтві головною темою залишається участь радянського народу у Великій Вітчизняній війні: в першій половині 70-х рр. було споруджено 90 нових пам’ятників і монументів.

Архітектура цього періоду позбулася еклектичних помпезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного конструктивізму. Вона проявилась у масових забудовах, стандартизації, уніфікації, а часто й у відвертому примітивізмі. Власним обличчям на загальному фоні виділяються Палац «Україна» у Києві (архітектор Є.Маринченко), музично-драматичні театри у Сімферополі, Івано-Франківську та Одесі, цирк у Дніпропетровську, меморіальний комплекс історії Великої Вітчизняної війни у Києві (скульптори Є.Вучетич, В.Бородай, Ф.Согоян, В.Швецов, архітектори С. Стемо, В.Слізаров, І.Іванов, Г.Кислий, М.Фещенко, художник С.Кириченко).

Вагомий внесок у розвиток національної культури також зробили представники української діаспори. Зокрема, в цей період була підготовлена і видана ґрунтовна «Енциклопедія Українознавства»; національні мистецькі традиції розвивають художні колективи: «Дніпро», «Україна» – в США, «Трембіта» – в Канаді, «Гомін», «Орлик» – у Великобританії, «Степ», «Запорожці» – у Франції. Створено документальний фільм про трагедію Голодомору 1932-1933 рр. Великих успіхів у вивченні різних сторін української культури, її історії досягли вчені Б.Кравченко, Ю.Шевельов, художники А.Антонюк, Я.Гніздовський, І.Марчук, скульптори О.Архипенко (1887-1964, кубізм, конструктивізм, абстракціонізм, залишив понад тисячу скульптур, картин, творів живопису), Леонід Молоджанин та архітектор Радислав Жук – творці пам’ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні, відкритого 27 червня 1964 р. при 100-тисячному зібранні за участю президента Дуайта Ейзенхауера, музикант В.Колесник.

У зазначений період розширюються культурні зв’язки України із зарубіжними державами. Цьому сприяла діяльність Українського товариства дружби і культурних зв’язків з українцями за кордоном. Вони підтримували контакти з 700 організаціями понад 100 країн світу. Розвитку культурних зв’язків між народами сприяла ЮНЕСКО (Україна з 1954 р.), під егідою цієї організації відзначалося 1500-річчя Києва, ювілеї Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, М.Леонтовича, С.Крушельницької.

Отже, розвиваючись в умовах тоталітарно-бюрократичної системи, фізично і духовно понівечена українська культура, порівняно з минулими роками, досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової культури.

Майбутнє української культури - у поверненні до загальнолюдських цінностей, у відродженні духовних традицій. Саме це й допоможе формуванню сучасного образу України як цивілізованої європейської держави.