Лекція 7 Тема. Епоха Просвітництва в Європі та в Україні

План

1. Формування ідеології Просвітництва передовими мислителями Англії та Франції.

2. Осмислення духовної палітри доби Просвітництва в європейському мистецтві.

3. Українська культура в умовах Національного Відродження.

Основні поняття: Просвітництво, раціоналізм, музичний романтизм, класицизм, реалізм, українознавство, національна свідомість, фольклор, українська мова, «Кобзар», університет, український світський театр, архітектурний стиль ампір, партесний спів.

7.1. Формування ідеології Просвітництва передовими мислителями Англії та Франції. Ідеї Просвітництва зародилися у другій половині ХVІІ століття в Англії, а свого розквіту досягли у середині ХVІІІ століття у Франції. Їх підґрунтям став загальний прогрес знань, викликаний потребами матеріального виробництва, торгівлі та мореплавання. Цей період ознаменувався науковою революцією, відкриттями у галузі природничих наук (англійці: І.Гарве - кровообіг, І.Ньютон - закон всесвітнього тяжіння, італієць Е.Торічеллі - безповітряний простір), технічними винаходами (телескоп, мікроскоп, ртутні термометри). Отримані знання і технічні досягнення сприяли формуванню нового наукового світогляду, сутність якого, за І.Ньютоном, полягала у тому, що час і простір мають абсолютний характер, існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; всі явища у світі перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.

Розвитку знань та ефективній організації наукових досліджень сприяли Мадридська академія математичних наук в Іспанії (1575 р.), Празька природничо-наукова академія у Чехії (1666 р.), Лондонське королівське наукове товариство в Англії (1662 р.). У ХVІ-ХVІІ ст. виникають перші мистецькі об`єднання. Зокрема в Італії - Болонська академія мистецтв (1585 р.), у Франції - Королівська академія живопису та скульптури (1648 р.).

Характерною рисою Просвітництва було прагнення перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності, справедливості. Просвітителі проголосили культ розуму і природи. Вони були переконані, що у світі все можна пояснити розумом, перебудувати його на засадах рівності, яка відповідає законам природи. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяти їх політичному розкріпаченню. Людина розумілась просвітителями як tabula rasa (чиста дошка), на якій можна записати все розумне.

Рушійною силою історичного розвитку просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, поліпшення морального стану суспільства. Удосконалення людини і суспільства вони вбачали у поширенні освіти, у вихованні та самовихованні. Зло, на думку просвітителів, існує через неосвіченість людей, помилки розуму. Вони переконували, що просвітництвом мас виховані монархи приведуть до знищення безправ’я і несправедливості.

У добу Просвітництва відбувалася секуляризація культури, в ній розвивалися незалежні від церкви, світські, секулярні засади. В суспільстві стверджувалися віротерпимість, свобода совісті, право людини на вибір релігії, заперечувалася божественна визначеність усього сущого, натомість доводилося, що суб`єктом історії є сама людина, а не Бог. Водночас, ідея Бога не була відкинута. Раціоналізм передбачав ідею Бога як гаранта розумності світобудови та здатності пізнати її раціональним шляхом. Хоч Бог й існує у світі як його першопричина, однак після створення світу подальше творення здійснюється без його участі. Провідна теза деїзму - «Закон природи є закон Божий».

Просвітницька ідеологія мала антикріпосницький, антифеодальний характер. В суспільстві формувалося усвідомлення можливості існування різних поглядів на світ, філософію, мистецтво, мораль, толерантність по відношенню до інших.

Відбувалася переорієнтація суспільних ідеалів: прагматизм змінював героїчно-романтичні забарвлення; ідеал підприємливої людини, вченого ставав більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи аскета - ченця.

Свою епоху просвітителі називали віком розуму, віком філософів. У Вольтера та Гердера вже зустрічається термін «просвітництво». Остаточно ж у повсякденний обіг його запровадив Іммануїл Кант у своїй статті «Що таке Просвітництво?». У ній він пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу. І.Кант закликав читача - «Майте мужність користуватись власним розумом». Раціоналізм як філософський напрям став чи не головним джерелом ідеології Просвітництва.

У ХVІІ столітті ідеї Просвітництва розробляли такі мислителі й філософи, як Бенедикт Спіноза (1632-1677) в Нідерландах, Томас Гоббс (1588-1679) та Джон Локк (1632-1704) в Англії. Найбільш повно політична програма Просвітництва сформована Д.Локком у його творі «Досвід про людське розуміння» (1690 р.). До ключових її положень належить теза про три основних невід`ємних права людини: на життя, свободу, власність. Природні права – життя і свобода та набута працею власність потребують надійного захисту, який людина доручила державній владі. Якщо остання не спроможна це зробити, люди будуть змушені замінити існуючий політичний устрій. Так ідейно обґрунтовувалась потреба буржуазних революцій.

Важливими складовими світоглядних засад Просвітництва є розроблені англійським філософом Ієремією Бентамом (1748-1832) етика самолюбства, або розумного егоїзму та теорія товарно-грошових відносин і ролі ринку в соціалізації людей англійця Адама Сміта (1723-1790).

Англійські просвітителі підкреслювали значення особистого творчого зусилля кожної людини, її знань та досвіду. Це сприяло закріпленню в національному характері англійців таких рис, як підприємливість, винахідливість, практицизм.

Вагомий внесок у розвиток просвітницького руху у ХVІІІ столітті зробила Франція. Найвидатнішим діячем Французького Просвітництва був Франсуа Вольтер (1694-1778). Його величезний талант проявився у різноманітних літературних, філософських та історичних творах (понад 70 томів), в яких він викривав вади феодального суспільства, абсолютистського режиму, руйнував всілякі забобони.

Вольтер рішуче виступав проти клерикалізму, лицемірства, офіційної церкви та релігійного фанатизму. Критику католицької церкви він поєднував із закликом до віротерпимості у «Філософських листах» (1734 р.) та відмовою від атеїзму, оскільки останній загрожував побудованому на приватній власності суспільному порядкові.

В історичних працях «Історія Російської імперії в царювання Петра Великого», «Історія царювання Людовіка ХІV і Людовіка ХV», «Філософія історії» він вивчає історію і культуру народів, а не тільки життя монархів і полководців. Йому належить ідея просвітницького абсолютизму: свої надії просвітитель покладав на освіченого монарха.

Розмірковуючи над природою людського щастя в повісті «Кандід, або Оптиміст» (1759 р.), Вольтер доходить висновку, що «треба доглядати свій сад». В цьому вислові - вся життєва мудрість, сенс і призначення людського життя. На думку автора, праця позбавляє від «трьох великих бід: нудьги, пороку і нужди».

До кінця життя Вольтер боровся за знищення кріпосництва і духовного рабства, захищав права конкретних людей. Свою вдячність Вольтеру французи, вшановуючи його пам`ять, висловили словами: «Він підготував нас до свободи».

До найвидатніших діячів французького Просвітництва належав й Дені Дідро (1713-1784). В своїх філософських творах «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Розмова Д’Аламбера з Дідро» (1769 р.), «Філософські основи матерії і руху» (1770 р.) та інших він висловив ідею про об`єктивне існування матерії, про те, що матерія є вічною і їй властивий рух, що простір і час є об`єктивними формами буття матерії. Дідро заперечував існування Бога, а в основу моральної поведінки людей покладав прагнення людини до щастя. Дідро – визначний теоретик естетики і літератури, який відстоював реалістичний напрям в мистецтві.

Д.Дідро - головний редактор і натхненних знаменитої 35-томної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780 рр.). Він залучив до співробітництва видатних вчених, філософів, публіцистів: Вольтера, Монтеск`є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. Д’Аламбера й багатьох інших. Мета авторів цієї енциклопедії - об`єднати в єдине ціле існуючі знання і спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути суспільні відносини.

Новий етап у розвитку французького Просвітництва ХVІІІ століття ознаменував ідеолог революційної дрібної буржуазії Жан-Жак Руссо (1712-1778). Його ідеї, висловлені у творах «Міркування про походження й причини нерівності між людьми» (1754 р.), «Про суспільний договір» (1762 р.) та інших забезпечили йому особливе місце серед ідеологів Просвітництва. Він виступив проти феодально-станових відносин і оголосив причиною нерівності розвиток приватної власності, пропонував заміну великої власності дрібною. Засудивши соціальний гніт, злидні й несправедливість, Руссо визнавав законною боротьбу народних мас проти монархії. Він розвинув думку про створення держави в результаті згоди між людьми і визнавав за народом право на державну владу.

Таким чином, вчені, мислителі, філософи, митці, літератори розробили у добу Просвітництва, на основі ідей панування розуму, принципів свободи, рівності та справедливості, нові підходи щодо перебудови всіх суспільних відносин та глибоких перетворень в політичній, соціально-економічній і духовній сферах; вони сформували нове розуміння людини, етичних і естетичних проблем. Епоха Просвітництва стала важливим етапом у розвитку європейської та світової культури, її ідеї і творча спадщина не втратили своєї актуальності й досьогодні.

Поруч із Вольтером, «патріархом» Французького Просвітництва називають також письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск`є (1689-1775). У своїх творах він піддав гострій критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, принципи поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Саме Монтеск`є належить знаменитий вислів: «Кожний народ має той уряд, на який заслуговує».

Якісно новим кроком у розвитку проблем історизму стала діяльність у другій половині ХVІІІ століття німецького просвітителя, великого дослідника національних культур, історіософа, літературознавця Йоганна Готфрида Гердера (1774-1803). Він сформулював ідею єдності історичного процесу і суспільного прогресу, заперечив правомірність тези про існування класичних народів як єдиних носіїв нормативних правил культури і мистецтва та розробив теоретичні підстави щодо історичного права поневолених слов`янських народів на самостійне буття, на розвиток їх мови, культури й літератури.

Отже, ідеї, думки, положення, сформульовані найвидатнішими представниками Європейського Просвітництва у своїх творах, стали програмою широких соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особистості, іншого способу мислення. Вони сприяли радикальним світоглядним змінам, а саме кристалізації нових уявлень про сутність держави і розумінню способу її устрою, політизації правової свідомості, виробленню концепції громадянської рівності, реальній секуляризації суспільної свідомості, бурхливому розвитку природознавства.

7.2. Осмислення духовної палітри доби Просвітництва в європейському мистецтві. Доба Просвітництва є часом видатних досягнень у європейському мистецтві. Одним з провідних його мистецьких напрямів став класицизм, який сформувався у ХVІІ ст. у Франції, а у ХVІІІ ст. став загальноєвропейським напрямом. Основою теорії класицизму став раціоналізм. Предметом мистецтва проголошувалося прекрасне, піднесене. Етичним та естетичним ідеалом виступала греко-римська Античність. Мистецтво класицизму не цікавилося сучасністю, реальними людьми, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів та «облагородженої» природи.

Творцем класичного напряму в живописі Франції став Ніколя Пуссен (1594-1665). Темами його полотен були міфологія, історія, Старий і Новий Заповіти. Його герої - люди сильних характерів, високого почуття обов`язку перед суспільством і державою. Н.Пуссен - творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Він пов`язував ідеали краси, істини і добра з розумом, закономірністю, доцільністю та справедливістю. Серед найбільш відомих його полотен - «Смерть Германіка», «Викрадення сабінянок», «Пейзаж з Поліфемом».

В архітектурі найяскравішим зразком класицизму є ансамбль Версальського палацу (1668-1689) - архітектор Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Лотар. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами.

У ХVІІІ ст. виникають нові художні напрями - рококо і романтизм. Рококо - це вишуканість складних форм, вигадлива орнаментація у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков, а також велика кількість дрібних ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками. Романтизм у Німеччині - це духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Йому притаманні захоплення минулим, легендами, екзотикою далеких країн. Романтизм демонструє прагнення до радикального оновлення світу, обстоює право митця на творчу свободу, фантазію, проголошує заперечення регламентації та уніфікації мистецтва. Романтики орієнтувалися на мистецтво Середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.

Романтизм характерний і для творчості великого іспанського художника Франсіско де Гойї (1746-1828). У своїх картинах він оспівував свій народ, прославляв його красу, здоров`я, моральну силу. Революційним пафосом овіяна його картина «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року», героїчна боротьба іспанського народу проти Французької інтервенції розкрита в графічній серії «Страхіття війни», викривальною іронією наповнений портрет «Сімейство короля Карла ІV».

Мистецтво рококо більш камерне у порівнянні з бароковим, інтимне, більш щире, тісніше пов’язане з побутом. Найпослідовніше природа цього стилю виявилася в живописі Ж.А.Ватто, Ф.Буше, Ж.О.Фрагонара. Основною темою у творчості Ж.А.Ватто стають галантні святкування, які зображаються з вишуканою грацією («Венеціанські свята», «Розмова в парку»). Ф.Буше (1703-1770) усіх зображуваних богинь бачить аристократками - парижанками («Народження Венери», «Тріумф Венери», «Туалет Венери»). Ж.О.Фрагонар (1732-1806) збагачує загальну тенденцію введенням еротичних сцен, точністю деталей, багатством фантазії («Поцілунок крадькома»).

ХVІІ-ХVІІІ ст. залишили яскравий слід в історії світової музики. В цей час зароджуються нові музикальні жанри, зокрема, опера. Її батьківщиною стала Флоренція. З перших опер - «драм на музику», до нас дійшла «Еврідіка» композиторів Якопо Пері та Дж. Каччіні, поставлена 1600 р. У ХVІІ ст. оперне мистецтво відбивало естетику бароко, у ХVІІІ ст. - риси класицизму, у ХІХ ст. - ідеали романтизму.

Перший платний оперний театр було відкрито у Венеції в 1637 р. Центром оперного життя Італії та світу став Міланський театр «Ла Скала», заснований у 1778 р. і побудований на місці церкви Санта Марка делла Скала.

Італійський романтизм тісно пов’язаний із творчістю видатних композиторів Джоаккіно Россіні (1792-1868) та Джузеппе Верді (1813-1901). Д.Россіні в опері «Севільський цирульник» створив блискучий феєрверк яскравих образів і національних характерів, каскад несподіваних сюжетних поворотів, багатство інтонаційних красот і нюансів радісної оптимістичної музики. На відміну від творця веселого жанру Д.Россіні, Д.Верді у більшості опер (усього написав 26) втілює драматичні або трагедійні події. Його опери - «Ріголетто», «Трубадур», «Травіата», й сьогодні залишаються найпопулярнішими серед шанувальників жанру, вони посідають провідні позиції у репертуарах театрів всього світу.

У Німеччині та Австрії у цей період розвивалися ораторія, меса (в церковній культурі) і концерт (у світській культурі). Вершиною музичної творчості епохи Просвітництва стала творчість Баха та Моцарта.

Великий німецький композитор і органіст Йоганн Себастьян Бах (1685-1750) створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесина. У Веймарський період він пише знамениту токату (віртуозна п’єса для органа) і фугу до мінор для органу (багатоголосний поліфонічний твір, в якому тема проходить послідовно в усіх голосах). Проживаючи у Лейпцигу, композитор написав близько 250 кантат. Музичному світогляду Баха властиве поєднання раціонального мислення, експресивності, вияву почуттів, глибокої релігійності.

Вершиною європейської музики XVIII століття стала творчість великого австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791). У 14 років він - академік Музичної академії в Болоньї, згодом - автор опер «Одруження Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна флейта», інструментальних творів (симфоній, концертів, сонат, варіацій, фантазій). Останнім його твором був знаменитий «Реквієм». Творча спадщина Моцарта складає понад 600 музичних творів. В основі їх стилю виняткова виразність мелодики, рідкісна досконалість музичних форм. «Вічне сонячне сяйво» - так охарактеризував його музику композитор і піаніст А.Рубінштейн.

Віденська класична школа - це композитор-новатор Йозеф Франц Гайдн (1732-1809). Він був «батьком» симфоній (написав їх понад 100), засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру, творцем опер, мес, ораторій («Пори року», «Створення світу»). «Він обезсмертив себе, - писав П.Чайковський, - удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його - не було б ні Моцарта, ні Бетховена».

Світовим музичним скарбом є творчість німецького композитора Людвіга ван Бетховена (1770-1827). Найбільш яскраво його талант розкрився в галузі симфонічної (симфонія - монументальний циклічний твір драматичного або героїчного характеру) та камерно-інструментальної музики. Головна ідея його творчості - завоювання свободи в результаті наполегливої боротьби. Сповнені героїки його опера «Фіделіо», увертюри «Коріолан», «Егмонт». Найважчий період життя композитора віддзеркалюють лірично-драматичні образи Чотирнадцятої «Місячної» та Сімнадцятої сонат. Перемогу людської волі над страшним недугом ознаменувала Третя симфонія. Остання, Дев’ята, змальовувала величезну картину людства, що прагне щастя, загального братерства та єднання. За грандіозним задумом композитора у її виконанні взяли участь, крім великого складу оркестру, хор та солісти, які співали гімн «Обніміться, мільйони» на вірші оди Ф.Шиллера «До радості».

Л.Бетховен написав варіації на тему української народної пісні «Їхав козак за Дунай», яку, ймовірно, почув від свого віденського знайомого Андрія Розумовського, який перебував у Відні на дипломатичній службі.

Провідну роль в осмисленні дійсності в добу Просвітництва відігравала художня література. Головним її жанром став роман. Так, велич людини та її невичерпні можливості розкрив в романі «Життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо» (1719 р.) визначний англійський письменник Даніель Дефо (1660-1731). Вади сучасного йому англійського суспільства - чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги - висміяв в романі «Мандри Гуллівера» (1726 р.) інший відомий англійський письменник Джонатан Свіфт (1667-1775).

Соціальна спрямованість притаманна творам французького драматурга П’єра Огюстена де Бомарше (1732-1799). В своїх комедіях «Севільський цирульник» (1755 р.) та «Одруження Фігаро» (1784 р.) він висміяв нікчемність та розпусту аристократів, зловживання владою напередодні Французької буржуазної революції, створив образ повного енергії та розуму слуги Фігаро, який став втіленням загальнонародної опозиції до старого режиму.

Важливу роль в розвитку німецького Просвітництва відіграли письменник, мислитель та природодослідник Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832) та поет, драматург і теоретик мистецтва Фрідріх Шиллер (1759-1805). Вони виступили проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Герої Шиллера - Карл Моор в драматичному творі «Розбійники» (1781 р.), Жанна Д’Арк в драмі «Орлеанська діва», Вільгельм Телль в однойменній драмі - утверджують людську гідність, ненависть до феодальних порядків, прагнення народів до свободи. В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.

Найосвіченішою людиною свого часу був Й.В.Гете. Його спадщина складає 143 томи різноманітних творів, зокрема серед них - 3150 віршів. До його думки дослухалась вся Європа й навіть Наполеон вважав за честь побачитися і поговорити з ним. В його творчості проявилися найважливіші тенденції та суперечності епохи. Зрозумівши історичне значення Великої Французької революції, він водночас негативно поставився до революційного насильства. Гете вірив у геніальні творчі можливості людини, що знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомій драматичній поемі «Фауст». Над цим видатним твором він працював півстоліття. В ньому через образ головного героя - доктора Фауста - розкривається тема пошуку сенсу життя та щастя. Людина бентежна і щира, переживши безліч пригод й вже гинучи, доходить висновку, що сенс життя, найвища насолода та щастя полягають у самовідданій праці, боротьбі, завзятій діяльності на користь народу:

Служить цій справі благородній –

Це верх премудростей земних:

Лиш той життя і волі годний,

Хто б’ється день у день за них.

7.3. Українська культура в умовах Національного Відродження. Ідеї Європейського Просвітництва досягли теренів України в другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст. Їх осмислення відбувалося в умовах втрати української державності, занепаду ренесансно-барокової (козацької) культури, розгортання з кінця XVIII ст. нового українського культурного і національного Відродження. В цей час представники патріотичних кіл із середовища колишньої козацької старшини, новопостала інтелігенція починають захоплюватися вільнодумством, спираючись на ідеали Просвітництва та Великої Французької революції, німецький романтизм та ідеї слов’янського відродження, пам’ять про минуле України. Вони активно поширюють в українському суспільстві ідеї добра, свободи і справедливості.

В історичній літературі існують різні точки зору щодо наукової періодизації національно-культурного Відродження України кінця XVIII - початку XX ст. Найбільш обґрунтованою є періодизація, яку запропонував у своїй статті «Інтелектуальні початки нової України» Іван Лисяк-Рудницький. Процес національно-культурного Відродження він поділив на три доби. Перша – шляхетська (до 1840-х років), друга – народницька (1840-1880 рр.), третя – модерністична (від 1890-х років до першої світової війни).

Слід зазначити, що національно-культурне Відродження України відбувалося під впливом романтизму. Піднесенню національної свідомості, розробці ідей відновлення втраченої державності сприяло звернення до історичного минулого України, особливо козаччини, до української мови та традиційної народної культури.

Дослідження національної історії було необхідним ще й для того, щоб спростувати твердження російських істориків – В.Татищева, М.Карамзіна, М.Погодіна та інших, про те, що окремої української нації не існує й що Малоросія – це споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури.

Ці завдання мала виконати національна історіографія. Першим кроком до її створення стало збирання ентузіастами, вихідцями з колишньої старшини, гетьманських універсалів, рукописів, дипломатичного листування. Найвідомішими збирачами були: Андріян Чепа (1760-1822) – автор «Записок о преимуществах чинов малороссийских» та проекту видання української історичної бібліотеки, зібраних матеріалів, частину яких, 14 книг, він передав до Петербургу Я.Маркевичу для написання великої історії України; Федір Туманський (1757-1810) – член Королівського прусського німецького товариства, член-кореспондент Королівського геттінгенського наукового товариства, перший видавець у другій, пізнішій редакції Літопису Граб’янки під назвою «Летописець Малые России» (1793 р.), ініціатор проекту академічної книгарні у Глухові та Академічного товариства як зародку Академії наук (1779 р.); Григорій Полетика (1725-1784) – автор «Сборника прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записки о начале Киевской Академии», «Словника на шести мовах – російській, грецькій, латинській, французький, німецькій та англійській»; Олексій Мартос (1790-1842) – автор тритомної «Історії запорозьких козаків» (рукопис втрачено); Василь Рубан (1772-1795), який надрукував подорожні записки В.Григоровича-Барського, Олександр Безбородько (1747-1799) та інші.

На основі зібраних матеріалів Яків Маркевич (1776-1804) почав складати енциклопедію українознавства, проте через раптову смерть він встиг видати лише перший том - «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». На думку Івана Крип’якевича, українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. починає своє життя з історичних розвідок про життя українського народу та козацтва.

У 1822 р. Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) опублікував у чотирьох частинах «Історію малої Росії з часів приєднання її до Російської Держави за часів Олексія Михайловича до відміни гетьманства». До 1842 року це був єдиний твір, доступний для широкого кола читачів. Романтичне зображення козацького минулого формувало автономістські погляди, розвивало національну свідомість українців.

У наступні десятиліття справу дослідження української історії продовжує Микола Маркевич (1804-1860). У 1842-1843 рр. він видає «Історію Малоросії» у п’яти томах, в якій викладається історія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття.

У 1846 р. вийшов друком, у видавництві О.Бодянського у Москві, історичний трактат «Історія Русів». Простежуючи історичний розвиток України з найдавніших часів до 1769 р., автор трактату особливу увагу приділив козаччині, національно-визвольній війні 1648-1657 рр. та Гетьманщині. «Основна засада твору, - зазначає сучасний український історик Валерій Шевчук, - натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги».

Співзвучні ідеалам Європейського Просвітництва національно-патріотичні мотиви «Історії Русів» формували свідомість багатьох поколінь українців, вони відчутно позначилися на творчості М.Маркевича, Д.Бантиш-Каменського, М.Костомарова, М.Гоголя, П.Куліша, Т.Шевченка.

Кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст. царизм ознаменував подальшим розширенням території Росії за рахунок України, тоді ж були повністю ліквідовані залишки автономії. На що Великий Тарас згодом скаже: «Була колись гетьманщина, та вже не вернеться, було колись панували та більше не будем, тії слави козацької повік не забудем». А Україна «О бідна, сиротою понад Дніпром плаче, тяжко-важко сиротині, а ніхто не бачить...».

Починаючи з 1772 р., імперії шматували українські етнічні землі. Чималі території відійшли до Росії під час першого та другого поділів Польщі. Після ліквідації Гетьманщини, зруйнування Запорозької Січі української влади і держави більше не існувало. 1783 року юридично було закріплено кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині. 1831 року скасоване магдебурзьке право, 1840 року - Литовський статут. Ще в 1801 р. було заборонено будівництво в національному стилі бароко. Колоніальна політика в Україні стала жорстокішою і вишуканішою, царський владний абсолютизм зміцнювався від царя до царя. Павло І, Олександр І, Микола І - усі вони спрямовували систему на знищення навіть паростків свіжої думки, не кажучи вже про її культурно-національне спрямування. Саме на початку XIX ст. розпочинаються в імперії та Україні революційні виступи прогресивної дворянської молоді. Визвольні ідеї пропагуються в підцензурній періодичній пресі, а також нелегально в усній і письмовій формі (листівках, віршах). Починають створюватись таємні гуртки і товариства антиурядової спрямованості, які продукували культурницькі визвольно-політичні революційні й еволюційні ідеї. Такими були таємні політичні організації декабристів, гурток М.Петрашевського, польські національні гуртки. Таємне товариство не може виникнути на голому ґрунті, це факт великого суспільного значення, який свідчить про зрілість політичної ідеології, про наявність політичних сил. Більшість таємних товариств Росії орієнтувались на прямий виступ - повстання. Їх вплив поширюється і в Україні. Такими були два повстання декабристів - у Росії 14 грудня 1825 р., в Україні - 29 грудня 1825 р. - 3 січня 1826 р. (Чернігівського полку) та польське повстання 1830-1831 рр. Їх значення для розвитку політичного мислення, політичної свідомості було величезним й неповторним.

Слід вказати на важливість розроблених декабристами таких політичних документів програмного характеру: проекти конституцій майбутньої Росії, плани розв’язання аграрної проблеми. Це «Конституція» М.Муравйова, яка народжувалась в Україні, де він ніс військову службу, «Руська правда» П.Пестеля. У цих документах відображені ідеали, в ім’я яких декабристи ставали на шлях боротьби. Основна мета цих документів - національне відродження. Ідеалом авторів було звернення до традицій новгородського общинно-вічового ладу. Декабристи давали також настанову на освоєння досвіду Заходу, розпочинаючи з античних міст-республік. Північне і Південне товариства декабристів виробляли концепцію політичної змови і військового перевороту. Члени Південного товариства робили ставку на проекти республіканського устрою, централізм, які ґрунтувались на демократичних принципах. М.Муравйов відстоював послідовний федералізм і конституційно-монархічне правління та ідеї, які панували в Україні та Європі. Серед них теорія традиційного звичаєвого права і «суспільного договору». Слід згадати місця декабристської діяльності в Україні: Київ, Кам’янку, Білу Церкву, Тульчин та інші, ту атмосферу, в якій народжувались вільнолюбні політичні і філософські ідеї свободи, відродження, звернення до світового досвіду. Значення їх виступів за гідність і волю людської особистості, неприйняття і критика кріпосництва, пропаганда передових політичних ідей були чинником визвольної боротьби і в Україні. Сьогодні потребують особливого вивчення українські витоки декабристського руху, твори письменників, причетних до декабризму, їхні мемуари, щоденники, листи.

Уже з кінця ХVІІІ ст. відбувається переключення національної енергії з політичної діяльності на культурницьку, адже в політиці національна еліта вже не могла повною мірою реалізувати свої задуми. У цей час зростає зацікавленість своєю історією, народною творчістю, етнографією, мовою. Поширюються ідеї німецької класичної філософії, ідеї українського просвітництва Г.Сковороди, Я.Козельського, П.Лодія, О.Новицького, С.Гогоцького, І.Скворцова.

Найзначнішою постаттю Київської релігійно-філософської школи був Памфил Юркевич. Уже на початку ХІХ ст. в імперії став формуватися ліберальний напрям у суспільно-політичному мисленні. Важливими подіями стали відкриття Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.) університетів. Засновник і ректор Харківського університету Василь Каразин дотримувався ліберальних поглядів щодо перебудови імперії на конституційну монархію, вказував на колоніальну політику стосовно України, відстоював наукові принципи в розміщенні її продуктивних сил.

Низка письменників, діячів культури продовжували зберігати рідну українську мову, згодом стали писати тією мовою, що розмовляв їх народ. Це, зокрема, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Амвросій Метлинський. Іван Котляревський згодом утвердив це добре починання. Недаремно сам Тарас Шевченко називав його батьком: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди».

15 липня 1834 р. було відкрито Київський університет, першим ректором якого став М.Максимович. Він підтримував особисті зв’язки з декабристами Рилєєвим, Гнедичем, Сомовим, а також з Пушкіним, Гоголем, Шевченком. Він же заснував журнал «Киевлянин», у роботі якого активну участь брали Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, П.Куліш. У своїх статтях М.Максимович аналізує твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників, акцентує свою увагу на джерелах їхньої творчості – на українському фольклорі, на народних українських піснях, на живій розмовній мові. Його статті «О стихотворениях червонорусских», «О правописании малороссийского языка», «Сказание о Колиевщине» сповнені прогресивних ідей та важливих думок суспільно-політичного значення. Їх цінність для подальшого розвитку культури в Україні полягає у вірно визначених пріоритетах творчої інтелігенції щодо народної розмовної мови, її широкого використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що «жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові; хай вони вивчають її в народних прислів’ях, казках і ще більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає більшою силою і красою». Як вчений та літератор М.Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І.Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. М.Максимович близько стояв й до Кирило-Мефодіївського братства, хоча і не був прямо пов’язаний із ним, він планував видання, яке поширювало б ідеї товариства.

Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу «Українець», де були вміщені його пісні, що славили ідеї визволення, волі та братерства слов’янських народів. М.Максимович - яскравий представник українського лібералізму, що дружив з революційним демократом Т.Шевченком, підтримував зв’язки з ним у засланні.

Важливою пам’яткою політико-правової культури та літератури стала неповторна «Історія Русів». Цей культурно-історичний трактат потребує особливої уваги й глибокого вивчення у наш час. «Історія Русів» - твір, який з’явився у 20-х роках ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гриніва Стародубського повіту на Чернігівщині. З тих пір «Історія Русів» оточена ореолом таємничості. Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. «Історія Русів» - це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам’ятка. Спірним є питання про авторство цієї роботи. Одні вважали автором Григорія Кониського, інші Григорія Полетику, ще деякі дослідники відстоювали авторство спільне - Григорія та Василя Полетик. Називались серед авторів О.Безбородько, князь М.Рєпнін, О.Лукашевич. Але відомо головне - автор був людиною високоосвіченою, мудрою, з глибокою культурно-політичною і філософською підготовкою. А сама «Історія Русів» є найвизначнішим твором української думки кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. Твір мав величезний вплив на майбутні покоління літераторів, істориків, політиків. У творі подається історія України від найдавніших часів. З погляду автора, Київська Русь - держава саме українського народу. Богдан Хмельницький - головний герой «Історії Русів» - вишколений, досвідчений діяч. У всіх бідах України після Хмельницького автор звинувачує московських володарів, воєвод, їхнє військо та порядки, заведені ними. Багато уваги приділяється Івану Мазепі. Разом з Мазепою автор вболіває за образи, насильство, завдані царськими деспотами українському народу. Автор обстоює думку, що правда, справедливість є основою кожної політичної системи. «Історія Русів» - це гнівний осуд тиранії та рабства. Серед її цінностей - воля, незалежність народу та країни.

У перші десятиріччя XIX ст. в Україні видаються нетривалими періодами такі журнали, як «Украинский вестник», «Украинский журнал» (Харківським університетом). В «Украинском вестнике» привертають увагу своїм гуманістичним звучанням статті М.Грибовського, Р.Гонорського, В. Каразина, І.Воронова.

З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і громадський діяч Василь Капніст (1756-1823). Він написав твори «Ода на рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.), захищав інтереси України в якості генерального судді та полтавського губернського предводителя. Серед видатних діячів доби вирізняється князь Микола Рєпнін (1778-1845) - генерал-губернатор Лівобережної України (1816-1834). Цей державний діяч був дуже прихильним до традицій українського народу, за що цар Микола І звільнив його з високої посади. У його маєтку в Яготині не раз бував Т.Шевченко, якого дуже поважала вся сім’я Рєпніних. Дочці князя Варварі Рєпніній Шевченко присвятив свою поему «Тризна». Князя Олександра Безбородька ми вже згадували як можливого автора «Історії Русів». Його заслуга як політичного діяча, що був міністром і канцлером уряду Катерини ІІ, у тому, що він домігся за царювання Павла І відновлення в Україні Генерального суду, ряду установ Гетьманщини, які скасувала Катерина ІІ. Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки, слід назвати українського фольклориста князя Миколу Цертелєва, згадуваних вже Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У їхній творчості відбивались думи і прагнення українського народу, ідеї визволення з кріпацтва, культурно-національного й духовного відродження.

Особливе місце у формуванні прогресивних засад суспільної свідомості та національного мислення посідає Тарас Григорович Шевченко. Рабське становище народу, зростання його невдоволення - усе це спричинило з боку Шевченка різку критику самодержавства, його деспотизму і привело до радикального висновку про необхідність здобуття волі шляхом революції. У поезії Шевченка найяскравіше відобразились визвольні прагнення народу, його устремління до звільнення від соціального та національного гноблення. Тарас кликав Україну «до сокири»: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух стелить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить».

В плині історії видатні українці часто виявляли своє політичне мислення саме через сферу культури, через її форми та засоби. Вони були позбавлені можливості самостійної легальної політичної діяльності. Самобутність етносу українські діячі висловлювали саме через культуру. Творчі постаті, митці й досьогодні черпають надихаючу силу у творчості Тараса. Саме йому судилося стати серцем і душею українського ренесансу у важких умовах бездержавності.

Величну постать Шевченка висунула і сформувала сама історія. Його голос, його слово стали виразниками споконвічних мрій українців, мрій, за які карали, мрій, за які мучились, але не каялись. Голос поета - це волевиявлення самого народу. Його «Кобзар» - це культурницький і політичний подвиг світового значення. Він зберіг націю, утвердив у її устах рідну мову, інтелектуальну незалежність українців. Його закличне слово, ліричне і натхненне народною музичністю, водночас є глибоко історичним і глибоко українським. Це відроджене слово стає тепер вічним. Воно і сьогодні - основний чинник нашої державної незалежності. Адже незалежним може бути народ зі своєю культурою і своєю мовою. І в цьому головна національна значущість поета.

У своїй поезії та світогляді Т.Шевченко дотримувався революційних методів боротьби за справедливість. Й хоча поет спілкувався з багатьма діячами українського ліберального руху, зокрема з М.Максимовичем, членами Кирило-Мефодіївського братства (товариства), його неприйняття суспільної несправедливості було таким сильним, що вихід він бачив лише в революції. «Борітеся, поборете», «Учітеся, брати мої», «Обніміте, брати мої, найменшого брата!». Ці заклики кличуть до волі, освіти, дружби. Політична заслуга Т.Шевченка полягала в тому, що він першим серед багатьох представників інтелектуальної еліти XIХ ст. дійшов думки про необхідність самовизначення українського народу і України як держави. Так, «в своїй хаті своя правда, і слава, і воля». Ці слова особливо часто ми повторюємо сьогодні, коли розпочали їх реалізовувати. Світоглядне кредо Шевченка - воля, справедливість, національне самовизначення. Він ненавидів тиранію, визиск, деспотизм, абсолютистську владу та її носіїв. Цікавою є оцінка Шевченком Богдана Хмельницького. Він шанує його за величний і бунтарський дух та водночас звинувачує за союз з Росією, за втрату вибореної незалежності.

Т.Шевченко постає поетом і мислителем світової величі. Уся його поезія - це насичений концентрат філософської й політичної думки, глибокого ліризму, національної культури, народного колориту. У своєму знаменитому «Журналі», значення якого важко переоцінити, він піднімає проблеми і політичного, і філософського, літературного, естетичного характеру. Шевченко розумів значення українських видань 30-40-х років, сам брав активну участь в альманахах «Ластівка», «Хата», в журналі «Основа».

Особливо відзначається своєю політичною спрямованістю поема «Гайдамаки» (1840 р.). Поема створена на основі народних переказів про криваві події Коліївщини. Він стоїть на позиціях рівності між народами, їх єдності. Поет не сприймає і представників слов’янофільського табору, і відірваних від життя народу українських патріотів.

Документом великого значення є «Автобіографія», написана поетом. Це гнівний осуд деспотизму, тиранії, жорстокості, мерзенності самодержавного ладу - системи, у якій були затоптані і людська гідність, і свобода, інші культурні, політичні та духовні цінності, вироблені українським національним мисленням. В усій попередній історії України поет і політичний мислитель Шевченко бачить своєрідну школу для виховання народу, формування його політичної цивілізованості й зрілості, а отже, соціальної та політичної свободи.

Цікаво те, що цей настрій в українському суспільстві, в його мисленні помітив сучасник Шевченка - німецький дослідник Георг Колль (1841 р.). Ось його свідчення: «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську державу». Ми сьогодні є свідками і Шевченкових передбачень, і прогнозів німецького вченого.

Першою політичною таємною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське братство. Воно сформувалось на основі певного рівня знань про суспільство, на основі розвитку громадської думки, нестерпного соціального становища народу і неприйняття передовими свідомими українцями несправедливих форм організації суспільного життя. До складу братства входили історик і літератор Микола Костомаров, учитель дворянин Василь Білозерський, високоосвічений учений і педагог Микола Гулак (чиновник канцелярії київського, волинського та подільського генерал-губернаторів), письменник Пантелеймон Куліш, великий український поет Т. Шевченко, учитель Д.Пильчиков, О.Маркович, О.Навроцький, Ю.Андрузький та ін. Братство існувало трохи більше року. Основна форма його діяльності - філософські і політичні дискусії, вироблення програми, пошук знань і формування завдань щодо визволення слов’ян і створення союзу незалежних слов’янських держав. Кирило-мефодіївці глибоко розуміли ідеї демократії, політичні завдання українського народу спільно з іншими слов’янськими народами. В основу своєї діяльності вони поклали демократичні засади рівності, свободи, релігійної злагоди, добра.

Основним ідейним документом братства був «Закон Божий» (Книга буття українського народу). Це програмний документ товариства, твір, написаний М.Костомаровим. Історія України тут подається у вигляді основних уроків на тлі розвитку і становлення людської цивілізації. Стиль викладу документу біблійно-епічний. У трактаті можна визначити такі основні розділи: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову; 2. Про слов’ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову; 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Основні думки твору: віруюча людина - серцевина культурно-історичного процесу, віра веде людину до свободи, свобода забезпечує рівність окремої людини і народу в цілому.

Заслуга братства - це беззаперечний вплив на закладення ідейних підвалин українського національного відродження, перехід від колоніального гніту до поставлення завдань національного розвитку. По суті братство розпочало відлік нового етапу в національному розвитку українського суспільства. Ідеї братства підхопили наступні покоління українських патріотів. Саме вони дали значний поштовх творчості П.Чубинського, який втілив історичні сподівання українського народу в гімні «Ще не вмерла Україна», музику до якого написав композитор М.Вербицький.

Безумовно, політична думка членів Кирило-Мефодіївського товариства є одним з джерел невичерпної скарбниці культурно-політичного досвіду українського народу.

В означений період суттєво еволюціонує економічна культура українців, розвивається промисловість. На початку ХІХ ст. в Україні було створено мережу цукрозаводів. Перший цукрозавод, збудований І. Понятовським, з’явився поблизу Канева, а в 1848-1849 рр. цукрові заводи вже працювали в Смілі, Глухові, на Сумщині, Київщині. Власниками найбільших заводів були граф Бобринський, графи Браницькі, брати Терещенки, Харитоненко, Бродський, Гальперін. Серед відомих вчених-економістів Російської імперії виділяються українці Я.Рубановський, О.Самборський, Є. Десницький та ін.

Спалах національних ідеалів у суспільній думці першої пол. ХІХ ст. імперські шовіністи намагались погасити. Це було для них політичною загрозою. Період Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка багатий на десятки творчих постатей, які підняли державно-політичну свідомість українців на новий ступінь. Особливо національно вагомими були дослідження українських вчених Олександра Потебні та історика Володимира Антоновича, видатного вченого Івана Пулюя. Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - видатний літератор і мовознавець. Його погляди сформувались під впливом кирило-мефодіївців. Автор багатьох мовознавчих праць. Він розробляв питання історії мислення та його зв’язку з мовою. Мова виступає засобом формування мислення, вона є основною ознакою єдності народу. На його думку, поняття націоналізм відображає природну різноманітність людства. Іван Павлович Пулюй - видатний енциклопедично освічений український учений, який винайшов ікс-промені, котрі широко застосовуються в медицині, відкривач електрона. Це винаходи світового значення. Але син бездержавної нації не мав права на Нобелівську премію. Заявити про відкриття наважився Рентген. Завдяки І.Пулюю вперше в Європі побудовано електростанцію, удосконалено телефонну мережу. Він автор української наукової термінології з фізики та математики, разом з П.Кулішем переклав Біблію українською мовою зі староєврейської. Він заснував культурницьку спілку «Українська громада». 1915 року видає німецькою мовою трактат «Україна та її міжнародне значення».

Асиміляторська політика царату ставила на меті розчинити національну ідентичність, імперські можновладці 1863 р. забороняють друкувати книжки українською мовою. Адже відібрати мову - значило відібрати культурну самобутність та самостійність. А 1876 р. українській політичній думці й культурі було нанесено удару невимовної підступності. Мова йде про так званий Емський указ, який заборонив повністю друкування українською мовою. Заборонялись промови, молитви, навіть українські пісні на концертах. Центр боротьби за Національне Відродження переміщується з Києва до Галичини. В 30-х роках ХІХ ст. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький очолили гурток «Руська трійця». Живучи у Львові, вони видавали в Будапешті альманах-журнал «Русалка Дністрова». Завдання гуртка і журналу - пропаганда й популяризація української мови, піднесення національної самосвідомості народу.

На початку ХІХ ст. в Україні розвивається станковий живопис, поширені жанри - портретний, історико-батальний, пейзажний, побутовий. У портретному живопису відзначається творчість В.Тропініна (1776-1857), до 47 років кріпака, що навчався в Петербурзькій академії мистецтв, як і його попередники Д.Левицький, А.Лосенко, В.Головачевський. З 1824 р. Тропінін - академік Петербурзької академії мистецтв. Створив відомі образи простих трудівників: «Українець», «Українка», «Дівчина з Поділля», «Пралі».

Школу пейзажного і побутового живопису представляв В.Штернберг (1818-1845). Людина зображується на тлі природи: «Вулиця на селі», «Пастух», «Вітряки в степу». Штернберг потоваришував в академії мистецтв із Шевченком, виконав декілька його портретів. Т.Шевченко цілий ряд картин створив у стилі романтизму і реалізму. Відомі у світі його побутові та історичні портрети і пейзажі: «Селянська родина», «Катерина», «Дари в Чигирині», «Старости», «Притча про блудного сина». У цей час працюють такі художники, як І.Сошенко, А.Мокрицький, Г.Валько, В.Яненко, які розробляють у живописі українську тематику.

Іван Сошенко (1807-1876), який відіграв визначну роль у визволенні Т.Шевченка з кріпацтва, навчався в Петербурзькій академії мистецтв, був видатним живописцем та іконописцем, працював у стилі романтизму. Його картинам притаманні засоби романтизму: поєднання відтінків кольорів ніжної гами (рожевого, ясно-блакитного, фіолетового), м’яка гра світлотіні, ретельне вимальовування деталей, коштовних прикрас і мережива. Іконописний романтизм Сошенка став основою для формування нової Лаврської школи іконопису.

К.Трутовський, Л.Жемчужников, І.Соколов працювали в побутовому жанрі, піднесли його на новий рівень. Вони - представники створеного 1870 р. Петербурзького товариства пересувних художніх виставок. 1865 року створюється малювальна школа в Одесі. У Київській малювальній школі Миколи Мурашка навчались видатні художники - М.Пимоненко (1862-1912), Ф.Красицький, К.Малевич, скульптор Ф.Балавенський, основоположник українського реалістичного пейзажу В.Орловський. Малювальна школа М.Мурашка, яка працювала з 1875 до 1901 р., підготувала понад три тисячі відомих художників. Її діяльність фінансував цукрозаводчик Терещенко. Викладачами тут були Микола Глоба, Михайло Врубель, консультантом був Адріан Прахов. Протягом 1883-1884 рр. шість учнів цієї школи - І. Їжакевич, О.Курінний, В.Отмар, С.Костенко, І.Єгоричев, В.Замирайло розчищали штукатурку в Кирилівській церкві і виявили фрески 700-літньої давності. І. Їжакевич став одним з видатних художників кінця ХІХ- поч. ХХ ст. Його пензлю належить чимало розписів у Трапезній Києво-Печерської лаври.

У 1882 р. настінні розписи Володимирського собору робили Віктор Васнецов, Михайло Врубель, Михайло Нестеров, Вільгельм Котарбинський, Павло Свідомський. Микола Мурашко відібрав 12 найкращих учнів своєї школи, які також виконали тут величезний обсяг робіт. Брат Миколи Мурашка Олександр був видатним іконописцем. Він консультував збирачів мистецьких творів та меценатів - братів Терещенків, Богдана та Варвару Ханенків. У цей час поширюються ікони на полотні, дереві, склі, ікони-мініатюри.

Майстрами пейзажу світового рівня були С.Васильківський, Т.Шевченко, І.Труш, К.Костанді. В історичному жанрі особливим явищем стала творчість Ф.Красицького, М.Самокиша («Запорожці обідають»), М.Івасюка («В’їзд Хмельницького в Київ», «І.Богун під Берестечком»).

В авангардному стилі виділяється творчість кубофутуристів О.Богомазова (1880-1935), М.Бойчука (1882-1939), К.Малевича (1878-1935), основоположника супрематизму. Його «Чорний квадрат» (1913) - явище світової культури.

Як у європейському, так і в українському мистецтві протягом ХІХ ст. панували такі стилі, як ампір, романтизм, класицизм, реалізм, наприкінці століття - модерн (конструктивізм, кубізм, футуризм, символізм, декадентство).

Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю українського бароко тут будують у стилі ампір, з’являється ряд споруд у стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1834 р.), архітектор Вікентій Беретті, Воронцовський палац, Потьомкінські сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати Андрія Меленського - головного архітектора Києва. Його роботи - колона Магдебурзького права у Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди Флорівського монастиря на Подолі. У Харкові помітна творчість архітектора Петра Ярославського, у Чернігові - П.Дубровського, у Львові - українського архітектора Андрія Шостака.

У другій половині ХІХ ст. збудовані такі споруди, як Одеський, Львівський, Київський оперні театри, Володимирський собор у Києві (І.Штром, О.Беретті, А.Прахов). Поширення набувають стилі модерн, український модерн, віденський неоренесанс. Будинок Львівської політехніки (1872-1877) репрезентує стиль неоренесансу, архітектор Ю.Захарович; будинок історичного музею в Києві (1897-1900) – стиль класицизму, архітектор В.Городецький; будинок з химерами (модерн) цього ж архітектора, його ж костьол Св. Миколая в готичному стилі та Національний художній музей (мавританський стиль).

Владислав Владиславович Городецький (1863-1930) - видатний український архітектор. Його споруди є окрасою столиці України. Будинок з химерами відомий не лише своєю архітектурою, а й оздобленням символічними фігурами тварин, яке зробив італійський скульптор Еліо Саль. Це яскраве поєднання модерну та анімалістичної скульптури, чудова демонстрація можливостей цементу як будівельного матеріалу, поєднання реальності й романтизованого світу.

У цей час в Україні з’являється новий різновид пластичного мистецтва — пам’ятники. Однією з перших у Києві була колона Магдебурзькому праву (Тосканського ордера). Серед скульпторів особливо відомі імена Михайла Козловського (1753-1802), який створив пам’ятник О.Суворову в Петербурзі, Кость Климченко (1816-1841), який творив у Римі, Іван Мартос (1754-1835). Найвидатніші його твори - пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818), Рішельє в Одесі (1823-1828), Потьомкіну в Херсоні (1829-1835), Ломоносову в Архангельську, Румянцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. Він був професором і ректором Петербурзької академії мистецтв, створив багато скульптур у бронзі, мармурі.

1853 р. на схилах Дніпра споруджено пам’ятник князю Володимиру. Бронзову постать виконав П.Клодт. Розпочав проект монумента скульптор В.Демут-Малиновський, постамент у вигляді каплиці створив архітектор К.Тон. У пам’ятнику проявляються риси академізму та псевдоруського стилю.

Реалістичні засади спостерігаємо в монументальній скульптурі білоруса М.Микешина (1835-1896) - пам’ятнику Б.Хмельницькому. Це найвдаліший кінний пам’ятник у Європі, який органічно вписується в ансамбль Софійської площі. Л.Позен (1849-1921) створив пам’ятники І.Котляревському і М.Гоголю в Полтаві, композиції до «Кобзаря», горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», реалістичні композиції «Запорожець у розвідці», «Скіф».

У Львові в класичному стилі працювали А.Шімзер (1790-1836), П.Філіппі, Г.Красуцький, який оздоблював будинки, створював надгробні пам’ятники на Личаківському кладовищі. На Заході України у цей час творили скульптори К.Островський, О.Северин, С.Левандовський.

Чималих здобутків у ХІХ ст. набула українська музична культура. Віками створювалася народна пісенно-фольклорна культура. Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат, мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи. Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Ще у ХVІІІ ст. було створено цілий ряд культурно-музичних осередків у Києво-Могилянській академії, Харківському колегіумі, у Глухові, Полтаві, Переяславі. Українських співаків і композиторів запрошували до Придворної капели, вони стажувались в Італії. Творчу базу, фундамент цього розвитку заклали Д.Бортнянський, М.Березовський, А.Ведель. Крім того, діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі, Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах.

У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М.Вербицького (автора гімну України), І.Лаврівського. Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873) був оперним співаком (баритон), учився в Італії на кошти, зібрані за концерт Глінки, Даргомижського, Волконського 1839 р. За власним лібрето він написав першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), яка з 1884 р., коли вперше була поставлена М.Кропивницьким, не сходить зі сцени. Його творчості належать пісні «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться». У Петербурзькій консерваторії у М.Римського-Корсакова навчались М.Лисенко, Я.Степовий, П.Молчанов, Г.Давидовський, Г.Козаченко, Ф.Якименко. На українські теми М.Римський-Корсаков написав «Майську ніч» (1877 р.), «Ніч перед Різдвом» (1895 р.), ряд творів написав М.Мусоргський. Великий внесок в українську професійну музику зробили Петро Ніщинський та Петро Сокальський (1832-1887). Ніщинський написав твори для хору, солістів та оркестру: «Вечорниці», «Закувала та сива Зозуля», ряд обробок народних пісень. П.Сокальський - опери «Осада Дубно», «Майська ніч». Його праці про народну музику - важливий етап у розвитку української музичної фольклористики.

Особливий внесок в українську і світову музичну культуру зробив Микола Віталійович Лисенко (1842-1912) - український композитор, диригент, етнограф, основоположник національної музичної школи, автор опер, які заклали фундамент українського оперного мистецтва: «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Ноктюрн», «Енеїда», ряд дитячих опер. У музично-драматичній школі, яку він створив 1904 р., навчались українські композитори К. Стеценко (1882-1922), Я.Ревуцький (1889-1977), О. Кошиць.

В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І.Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. у Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються Михайло Щепкін (1788-1863) та Карпо Соленик (1811-1851), Іван Дрейсіг (1791-1888). Перу М.Кропивницького (1840-1910) належить понад 40 п’єс. Це, зокрема, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «По ревізії», «Пошились в дурні» та ін. Діяльність його театральної трупи - це віхи в розвитку українського театру і культури. Історичні твори і драматургія М.Старицького (1840-1904), його численні обробки - унікальне явище в історії української художньої культури. Найвідоміші його соціально-побутові драми - «Не судилось», «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», історична драма «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч». Його творчість - втілення любові до України, до її народу, його історії.

Український театр важко уявити без драм і комедій І.Карпенка-Карого (1845-1907). Відомі також драми І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, П.Мирного. Всі ці видатні драматурги, театральні діячі, письменники творили в умовах жорстких заборон Емського указу 1876 р. та заборони діяльності українських театральних труп 1883 р.

1882 р. була створена перша українська професійна трупа, у якій розквітла творчість М.Заньковецької, П.Саксаганського, багатьох інших акторів й театральних діячів. Вона започаткувала поширення нового типу театру.

Українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою, на яку спираються у своєму становленні наступні покоління. У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в умовах соціального і національного пригнічення. Водночас це була епоха творення національної самосвідомості й національної культури.