3. Функції соціології як науки.

Будь-яка гуманітарна наука виконує специфічні й універсальні функції, які можна об'єднати у дві групи — пізнавальну (гносеологічну) та соціальну. Завдяки реалізації пізнавальних функцій стають доступнішими відомості про певні сторони життя соціальних об'єктів, їх властивості, відносини, а соціальна функція дає змогу оптимізувати процеси, відносини, зв'язки.

Функції соціології визначають не тільки задачі, але й місце соціології в системі наук. Поділяють такі функції:

- теоретично-пізнавальна (гносеологічна) – концентрація, роз’яснення, збагачення існуючого соціального знання, розробка законів і категорій на основі дослідження соціальної дійсності. Це основна функція соціології, яка дає оцінку пізнання світу з позиції інтересів особистості

- описова – систематизація, опис, накопичення дослідницького матеріалу

- критична – реалізовуючи її соціологи диференційовано підходять до дійсності

- прогностична – науково обґрунтоване прогнозування соціальних процесів, розвитку соціальної ситуації в майбутньому

- перетворювальна – містить висновки, рекомендації, пропозиції, оцінки стану соц. суб'єкта, який слугує основою для відпрацювання та прийняття рішень

- інформаційна – зводиться до збирання, систематизації та накопичення інформації, яка отримана внаслідок дослідження

- світоглядна – соціологія приймає активну участь у соціальному та політичному житті суспільства та своїми дослідженнями сприяє суспільному процесу

4. Місце соціології в системі гуманітарних дисциплін.

Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Протягом тривалого часу соціологічне знання накопичувалося в надрах філософії. І навіть після того, як соціологія в особі Конта та Є.Дюркгейма проголосила свою незалежність від філософії як справжню науку про суспільство, філософія продовжувала відігравати помітні роль у соціологічних вишукуваннях. У соціальної філософії соціології дуже широка область збігу об’єкта вивчення. Їхнє розходження більш виразно виявляється в предметі дослідження. Предметною сферою соціально-філософських міркувань є дослідження громадського життя, насамперед, з погляду рішення світоглядних проблем, центральне місце серед яких займають проблеми смислу життя. Самостійний розвиток соціології саме і пов’язане з тим, що вона почала активно освоювати при аналізі соціальних процесів кількісні методи з застосуванням складних математичних процес, у тому числі теорію імовірності, збір і аналіз емпіричних даних, установлення статистичних закономірностей, виробила певні процедури емпіричного дослідження. При цьому соціологія спиралася на досягнення статистики, демографії, психології та інших дисциплін, що вивчають суспільство та людину.

5. Основні етапи становлення і розвитку соціології: античний етап в розвитку протосоціологічних знань;

Протосоціологічний період

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва.

Протосоціологічні погляди античних мислителів

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. є. — IV ст. н. є. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тоді вже панували патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна політична і соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади, будучи прикладною за своєю суттю. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя. Міфологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втіленим в усну творчість — міф (грец. Mythos — сказання, слово). Але'вже на цьому етапі нагромаджується знання про суспільне життя, формуються теорії права, моралі, держави, суспільства.

Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично обґрунтованого розмежування суспільства і держави. Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 460— 370 до н. є.) стверджував, що шляхом забезпечення потреб людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей вважав поділ праці, результати якого оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім'я — Арістокл (427— 347 до н. є.), соціальну філософію якого можна вважати як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Поняття «суспільство» ототожнюється спочатку у Платона з поняттям держави, потім суспільство, на його думку, розпадається, зовнішнім проявом чого є поляризація справедливості й несправедливості. Держава Платона — це ідеократія. Його підхід до цієї побудови можна назвати етичним раціоналізмом, що насправді ототожнюється з утопізмом і впроваджуватися без насильства над людиною не може. Виховання і просвіта займають важливе місце у системі соціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо. Отже, Платон був одним з перших, хто спробував пояснити причини соціальної нерівності, тобто створив власну теорію соціальної стратифікації.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Арістотель (384—322 до н. є.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши у спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати «Політику», «Етику», «Риторику».

За Арістотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об'єднанням родових громад.

Інший основний елемент будь-якої історичної держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, немислима без панів і рабів.

Арістотелівська ідеальна держава відображає насамперед давньогрецький ідеал помірності й гармонії, тобто найоптимальнішу комбінацію елементів суспільно-політичних форм і «людського матеріалу».

Арістотелівська система містить багато наукових знань, які входять до предметної сфери протосоціоло-гії, розглядає питання способу життя, дозвілля і вільного часу, соціального управління і соціальних цінностей тощо.