12«Протосоціологія доби Відродження в Україні» Протосоціологічний період

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з´являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні процеси, розвиток людської культури. З розвитком суспільства, еволюцією процесів самопізнання та осмислення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об´єкт.

У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. Важливими є передісторія емпіричної соціології, особливості розвитку державознавства та політичної арифметики.

Протосоціологічні теорії відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, впливаючи на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення та розвитку суспільства.

Історія  соціологічної  думки  в  Україні  як  цілісний  процес  донедавна  практично  не  досліджувалася.  Нині  у  зв'язку  з  процесами  державотворення  та  національно- культурного  відродження  потреба  у  науковому  знанні  еволюції  вітчизняної  соціологічної  думки,  починаючи  від  її  витоків  і  до  інституціоналізації  як  академічної  науки,  набуває  особливого  значення.  Вона  відтворює  низку  проблем,  пов'язаних  зі  складними  процесами  становлення  і  розвитку  українства  від  початків  його  історії  до  сьогодення.  

Протосоціологічний  етап  її  розвитку  охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. і складається з декількох періодів: 

1. протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської  Русі  (праісторія,  Київська  держава,  княжа  доба,  литовсько-польський  період — ІV-кінець XV ст.); 

2.  протосоціологічне  знання  козацької  доби  (кінець XV-XVIIIст.); 

3. протосоціологія  доби  відродження  України  (кінець XVIIIсередина XIX ст)

  Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IXXIII ст.),  і  тісно  пов'язані  з  буттям  українського  народу,  формуванням  української державності — Київської  Русі,  яка  постала  в  результаті  об'єднання 

східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. 

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен  — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися  ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, інституціалізувалась  як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані  перші  переписи  населення  в  Україні,  формування  козацьких  реєстрів,  створення  війська реєстрових козаків і, навіть, конституції. 

Прийнято вважати, що українська соціологія, як науковий напрям  заявила про  себе  з 60-х  років XIX століття  дослідженнями  Женевського  гуртка  українських  учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада». Учені   досліджували  особливості  тогочасної  української  соціологічної  думки 

 Визначальна  риса  соціологічної  думки  в Україні кінця ХІХ ст. — тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з  завданнями  утвердження  національної  державності,  боротьбою  за  незалежність,  національно-культурне  відродження  тощо.  Специфічною  ознакою  вітчизняної  соціології  було  її  самовизначення  як  одного  з  засобів  державотворення,  розвитку  національної  самосвідомості.  А  перші  українські  соціологи  були  передусім  громадськими  діячами  і  їх  наукові  доробки  створювалися  на  теренах  їх  діяльності. 

Домінувало  у  тогочасній  соціологічній  думці  звернення  до  соціально-культурних  проблем.  Водночас  вона  виявляла  помітну  зацікавленість  соціально-політичними  та  економічними аспектами. 

Більш сприятливими для розвитку української соціології став кінець 80-х –90 х  років вже XX століття,  коли  вона  нарешті  відновила  статус  самостійної  науки.  У  червні 1988 р.  ЦК  КПРС  видав  постанову  «Про  підвищення  ролі  марксистсько- ленінської  соціології  у  вирішенні  вузлових  проблем  радянського  суспільства». 

Наприкінці 80-х років виникла принципово нова для радянської системи інституція  —  Всесоюзний  центр  вивчення  громадської  думки,  що  став  безперечним  лідером  у  масових  опитуваннях.  На  місцях  почали  відкриватися  нові  дослідницькі  центри.  Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано  Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з  підготовки  професійних  соціологів,  утворено  спеціалізовані  ради  із  захисту  дисертацій,  організовано  видання    журналу  «Соціологія:  теорія,  методи,  маркетинг».  Тож  соціологія  стала  універсальною  академічною  дисципліною,  основи  якої  тепер  вивчають у всіх вищих навчальних закладах країни. 

Сучасна  вітчизняна  соціологія,  продовжує  викристалізувати  свою  теоретичну  базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку.  Основні  напрями  сучасних  соціологічних  досліджень  стосуються  особливостей  соціально-статусної  стратифікації  в  умовах  перехідної  економіки,  процесу  формування  сучасної  ринкової  економіки,  факторів  виникнення  і  механізмів  подолання  соціальних  конфліктів  у  процесі  трансформації  українського  суспільства,  національних  аспектів.  

Активно  використовуються  прикладні  дослідження  щодо різних  сфер  соціально-економічного,  політичного  і  духовного  життя.  Значні результати  сучасних  українських  соціологів  напрацьовані  у  сферах  вивчення  історії соціології,  соціалізації,  соціальної  адаптації  людини  та  мімікрії  (А.  Лобанова,  А. Ручка,  В.  Танчер,  Ю.  Яковенко),  проблем  соціальної  структури  та  професійної орієнтації  молоді  (С.Макеєв,  В.Масальський,  В.Чорноволенко,  О.Якуба),  впливу засобів  масової  інформації  на  самовизначення  молоді  (Є.  Головаха,  В.  Іванов,  І. Лубкович,  В.Оссовський),  соціології  освіти,  культури  проблем  вищої  школи  (В. Андрущенко,  В.Астахова,  В.Бакіров,  Л.  Герасіна,  М.Лукашевич,  В.Піча,  Н.Побєда, М.Туленков,  Н.  Черний),  етносоціології  (Т.Рудницька,  М  Шульга),  соціології промисловості і підприємництва (В. Ворона, Б.Нагорнй,  В.Пилипенко, Є.Суїменко) та ін.

 Все активніше залучається до науково-дослідної діяльністі Соціологічна Асоціація  України  (САУ),  яка  з 1993 р.  є  колективним  членом  Міжнародної  соціологічної  асоціації.  В  Україні  з 1991 року  сформувалися  нові  соціальні  групи,  верстви  та  соціальні відносини.

 Процес диференціації суспільства супроводжується особливостями взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні  ролі  соціології  в  досліджені  і  науковому  аналізі  сучасних  суспільних процесів.  

Однак,  щоб  соціологія  посіла  відповідне  місце  у  науковому  та  практичному  житті,  потрібні  час  і  подолання  багатьох  соціально-економічних,  політичних  і  духовних  негараздів,  які  на  початку XXI ст.  переживає  українська  держава.  Низку  різноманітних  теоретичних,  методологічних,  організаційних  проблем  висуває  гуманізація  освіти.  Необхідне  справді  наукове  застосування  соціології  у  різних  галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою  під  прикриттям  так  званих  «соціологічних  досліджень».  Цьому  мала  б  сприяти  реалізація  Указу  Президента  України  від 25 квітня 2001 р.«Про  розвиток  соціологічної  науки  в  Україні»,яким  передбачено  започаткування  державних  наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток  соціологічних  і  соціально-психологічних  служб  на  підприємствах,  установах,  навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.