8. Основні етапи становлення і розвитку соціології: класичний період в розвитку світової соціології.

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні соціальні дослідження. Родоначальником позитивізму вважають Огюста Конта.

Засновником соціології вважають французького вченого, філософа-позитивіста О. Конта (1798 – 1857). У 1839 р. вийшов третій том його «Ку¬рсу позитивної філософії», де вперше використано термін «соціологія». Розглядаючи історію суспільства, О. Конт дійшов висновку про існуван¬ня трьох стадій розвитку людського інтелекту в історії людства:

– тео¬логічна (до 1300 р.) – панує релігійний світогляд, тому винуватцями усього, що робиться у суспільстві, є над¬природні істоти або трансцендентні сили (духи, Боги);

– метафізична (1300-1800 рр.) – панує абстрактно-умоглядне тлумачення речей, замість богів на арену вихо¬дять абстрактні причини і сутності, які сприймає розум (ідеї сувере¬нітету, права, легітимність уряду у політиці тощо). Зароджується кри¬тика існуючого суспільства;

– позитивна або наукова (з 1800 р.), коли стає відчутним вплив науки на суспільство, – вчені стають у центрі його духовного життя. Люди звертаються до законів, заснованих на емпіричній очевидності, експерименті. Розвиток стає відкритим, завдяки науці людина все більше пізнає реальність.

О. Конт, як і більшість тогочасних вчених, визнавав еволюцію і прогрес, який, на його думку, полягав у еволюції методів отримання і накопичення знань.

Видатний французький соціолог Е. Дюркгейм (1857 – І917). Центральним пунктом його на¬укового соціологічного мето¬ду було визнання об'єктивної реальності соціальних фактів. Він був послідовником пози-тивізму, але в його теоріях вже були помітні дві нові тенденції:

– позитивістський натуралізм – соціальні факти слід розглядати як речі, суспільство – як організм, частини якого виконують певні функ¬ції. Отже, існують суспільства нор¬мального типу і патології;

– специфічність соціальної реальності – її елементи, соціальні факти, це і є суспільство і предмет соціології. Ко¬лективні уявлення у суспільстві переважують індиві¬дуальні, вони формують особистість. Отже, суспільство – не що інше, як Бог. Важливим внеском у науку є розроблена Е. Дюрк¬геймом концепція соціальної солідарності, яка зростає від механічної до органічної залежно від росту спеціалізації виробництва. Солідарність – вищий мо¬ральний принцип і вища універсальна цінність.

Велике значення має його розробка поняття аномії як дезінтегра¬ції суспільства й особи. Аномія – це такий стан суспільства, коли ро¬зпадаються системи традиційних цінностей і норм, стає відчутною від¬сутність моральної регуляції по¬ведінки людини, контролю за нею. Цей стан є ненормальним відхиленням від загальноприйнятих норм і виникає у разі порушення стабільності у суспільстві.

Окремим було вчення К. Маркса (1818 – 1883), яке суттєво відрізня¬лося від позитивістського підходу:

– суспільство – не вищий продукт природи, а об‘єктивна реальність, яка саморозвивається. Саме в цьому і полягають основні причини розвитку суспільства;

– капіталістичний лад не еволюціонує, його треба ре¬формувати;

– принцип наукового знання відкидається. Захищається не людина як така, а лише один клас пролетаріату. Саме тому марксизм вважають не стільки теорією, скільки ідео¬логією;

– головне – це не дослідні дані про суспільство, а інтер¬претація категорій і понять. Саме завдяки цій тезі послідов¬ники марксизму не помітили змін, що відбувалися в капіталізмі.

Головне завдання соціології, за О. Контом, – вироб¬лення позитив¬ної політики наукового реформування сус¬пільства. Цей шлях повинен бути оптимальним, у ньому не повинно бути ні застою, ні рево¬люційної анархії.

М. Вебер (1864 – 1920) вважав, що природознавство досліджує живу і неживу природу за допомогою методу опису та пояснення, соціогумані¬тарні науки вивчають людину і суспільство за допомогою розуміння дій людей . Соціологія ви¬вчає соціальні дії, поведінку людини і спільнот. Він виділив чотири типи соціальних дій: традиційну, афективну, ціннісно-раціональну і цілераціональну

На його думку, суспільство – це соціум, що складається з соці¬альних дій індивідів, реальність, відмінна від природи, в ній діє свідома людина, у діях якої весь час зростає момент раціональності – основна тенденція розвитку людства. Завдання соціології – зрозуміти ці дії і об’єктивно, незалежно від пануючих ідеологій, оціни¬ти.

М. Вебера вважають засновником формальної соціо¬логії, представниками якої були Г. Зіммель і Ф. Тьонніс. Г. Зіммель (1858 – 1918) вважав, що суспільство – це не сукупність соціальних дій індивідів (як вважав М. Вебер), а соціальних відносин і міжособистісних взаємодій лю¬дей. Людина у суспільстві розвиває свою індивідуальність разом зі збільшенням соціальних груп. Одночасно іде процес відчуження, бо розвивається грошове господарство. Гроші – єдине мірило свободи: усе продається. Таким чином гроші знищують природу речей, людини, спусто¬шуючи її духовний світ і руйнуючи особистість.

9.Натуралістичні школи в соціології Мислителів другої половини XIX ст. приваблювали впевненість у нездоланності соціальної еволюції, визнання закономірності всього існуючого, точність висновків. Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позитивізмом, — еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства соціологи-позитивісти розглядали як прямолінійну еволюцію, а його структуру зводили до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план — природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, формувалися певні натуралістичні школи в соціології Географічна школа. Вона охоплювала натуралістичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводили їх географічному положенню і природним умовам. Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль, який обґрунтовував механічний географічний детермінізм, проповідував майже повну зумовленість діяльності людини природним середовищем. Школа німецької геополітики. Найяскравіший її представник — Карл Хаусхофер. Визначальними вважала суто природні причини, географічно детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту «життєвого простору» і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської агресії. За сучасних умов поняття «геополітика» має і позитивне тлумачення. Це — міждисциплінарний напрям, що вивчає залежність зовнішньої політики держав, міжнародних відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків, зумовлених географічним положенням країн, кліматом, природними ресурсами, розселенням тощо. Геополітика у такому розумінні передбачає вироблення геостратегії держави, основних напрямів її зовнішньополітичної діяльності. Расово-антропологічна школа. Її представники інтерпретували суспільний розвиток у поняттях спадковості, «расового добору», боротьби «вищих» і «нижчих» рас. Зародження її пов'язане з іменем Жозефа-Артюра де Гобіно (1816—1882), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.  Oрганічна школа. Розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства — аналогічно до розподілу функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831—1903) економічне життя суспільства ототожнював з обміном речовин в організмі.  Соціал-дарвіністська школа. Започаткована наприкінці XIX ст., спиралась на вчення Г. Спенсера, зводячи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Відповідні детермінантні чинники застосовувались і щодо суспільного життя. Найвідомішим представником цієї школи вважають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича (1838—1909).