122. Філософська проблема буття взагалі.

БЫТИЕ – категория, фиксирующая основу суще­ствования (для мира в целом или для любой разновид­ности существующего); в структуре философского зна­ния выступает предметом онтологии; в теории познания рассматривается как базисная для любой возможной картины мира и для всех прочих ка­тегорий.

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв´язати філософія. Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з´ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда. Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією. Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю. У післякантівській філософії намітились дві тенденції: 1. Відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція). 2. Спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію. У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури. Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера. В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії. У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття: — матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим; — ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим); — некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.