137 Проблема практики в історії філософії

Практика містить у собі діалектику об'єктивного і субєк-тивного, матеріального та ідеального. Об'єктивна сторона по­в'язана з тим, що саме в практиці людина взагалі виявляє об'єктивність природи, тобто те, що не залежить від її думок, бажань, настроїв, суб'єктивних уподобань, уявлень про власти­вості та відносини оточуючого світу. Більше того, сама катего­рія «об'єктивність» формується у людей насамперед завдяки їхній практичній діяльності. Практика немов би демонструє людині, що в процесі своєї життєдіяльності вона має робити не те, чого жадає, а те, що повинна, бути «скромною» у своїх намі­рах і не нав'язувати їх силоміць ні природі, ні суспільству.

Найперший факт процесів людського присто­совування — переробка предметів навколишнього світу для власних цілей — засвідчує, що дія людини тут не може здійсню­ватися довільно. Для того, щоб предметна діяльність була ре­зультативною, слід у цих процесах дотримуватися певної послі­довності операцій: знати спосіб, рецепт, «технологію» творення, які забезпечили б потрібний наслідок. Проте практика — це не лише спосіб виявлення об'єктивного, водночас вона містить у собі і суб'єктивний елемент. На прак­тиці ми виявляємо певною мірою те, на що здатні. А можливо­сті людини багато у чому визначаються рівнем суспільного розвитку. Людина може осягнути природу, «оволодіти» нею лише тією мірою, якою це дозволяють їй знання, знаряддя праці, техніка та технологія, вся система матеріальних посе­редників, а головне — якою «природа захоче», щоб над нею панували. Це означає, що зрозуміти сутність практики поза соціально-історичним контекстом, без урахування її соціокуль-турної детермінації неможливо. Існує і власне суб'єктивна сторона праці. Будь-яка проекція, грань, яка висвітлюється за допомогою практики в об'єкті, ви-вначається, з одного боку, багатовимірністю самого об'єкта, а з іншого - цілями, потребами, інтересами та знаннями самої людини.

138 Необхідність і свобода в практичній діяльності

На відміну від тварини, людина в процесі праці не лише змінює форму того, що надане природою, вона здійснює разом з тим і свою свідому мету, диктовану необхідністю, якій вона по­винна підпорядковувати свою волю. Процес праці завершуєть­ся отриманням певного результату, що його вже має людина в ідеальній формі (на початку цього процесу) — у формі інтере­су, задуму, проекту. Доцільна діяльність передбачає дві істотно різні ланки — акт цілебачення та акт цілереалізації. Остання передбачає: 1) інформаційно-пізнавальну діяльність (вивчення об'єкта); 2) ідеально-конструктивну діяльність (вироблення ідеальної моделі, майбутнього реального результату); 3) реально-конструктивну діяльність (практичне втілення мети). Таким чином, перетворювальна діяльність людини вже з самого початку міс­тить у собі діалектичну єдність матеріального та ідеального, сутнього та належного, предметно-чуттєвого та духовно-теоре­тичного.

З давніх часів людина ставила перед собою питання, чи є певні закони, згідно з якими функціонує і розвивається суспільство, чи ці процеси протікають стихійно? З позицій деяких мислителів, у суспільному житті не існує ніяких об’єктивних закономірностей. На думку багатьох сучасних соціологів, суспільство є проста, механічна сукупність людей. Все суспільне життя, його закони, вважають вони, є породження людської свідомості. Закони можуть існувати лише тоді, коли вони створені людиною. Таке розуміння суспільства і закономірностей його розвитку є суб’єктивістським і веде до волюнтаризму. Заперечення закономірностей суспільного розвитку спричинює заперечення історичної необхідності, ставить суспільний розвиток у сферу випадковостей і свавілля окремих людей. Суспільство, як і природа, розвивається закономірно. Така діалектико-матеріалістична точка зору. Закони суспільного життя подібні до законів природи. Існують і діють незалежно від свідомості й волі людини. Люди не можуть створювати або знищувати суспільні закони. Вони можуть лише відкривати, пізнавати їх і використовувати у своїх інтересах у процесі суспільної практики. Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно. В суспільстві об’єктивні закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати. Це зовсім не означає, що закони втрачають свою об’єктивність. Вони діють так само нездоланно, неминуче, як і в природі. Це — історична необхідність. Але дія законів суспільства проявляється як тенденція. Це зумовлено взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивного фактора. Під об’єктивним фактором розуміють такі умови, які не залежать від волі й свідомості людей і визначають напрями й межі їх діяльності. Це передусім природні умови регіону, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, історично назрілі потреби суспільного розвитку та ін. Суб’єктивним фактором є діяльність народних мас, держави, класів, політичних партій, громадських рухів, окремих осіб — їх свідомість, воля, рівень розуміння об’єктивних потреб розвитку суспільства тощо. Люди у своїй діяльності змушені зважати на об’єктивні умови. Тільки їх врахування у конкретних історичних обставинах дає змогу вирішувати проблеми суспільного життя й розвитку. Разом з тим, наявність об’єктивних умов недостатня для перемоги нового, перетворення можливості в дійсність у розвитку суспільства. Рушійною силою історичного процесу виступають прогресивні, революційні елементи суб’єктивного фактора. Своєю активно-творчою діяльністю прогресивні елементи дають простір для дії об’єктивних законів розвитку. Але поряд з ними є й такі елементи, які перешкоджають соціальному прогресу, дії об’єктивних законів розвитку суспільства — фашизм, расизм, неонацизм та ін. Дію об’єктивних умов і суб’єктивних факторів у суспільному розвитку треба розглядати нероздільно, вїхдіалектичній єдності. Абсолютизація ролі свідомості, волі людей чи соціальних інституцій, ігнорування об’єктивних умов і законів веде до волюнтаризму й авантюризму. Фетишизація об’єктивних законів і умов при ігноруванні ролі суб’єктивного фактора, навпаки, породжує фаталізм, схиляння перед стихійністю. Співвідношення історичної закономірності і свідомої діяльності людей треба розглядати в діалектичному взаємозв’язку, який розкривається в категоріях необхідності і свободи. Історична необхідність — це те, що закономірно випливає з дії об’єктивних законів розвитку суспільства. Вона впливає на дії, вчинки людей, які, в свою чергу, зворотно впливають (як позитивно, так і негативно) на цю необхідність. Тим самим людина (суспільство) відкриває шляхи для розширення своєї свободи. Свобода є продуктом історичного розвитку людства. Дії об’єктивних законів людина уникнути не може. Свобода зовсім не означає протиставлення суб’єкта цим законам або «звільнення» від них. Такий шлях до свободи є ілюзорним. Від необхідності втекти неможливо. Реальна свобода досягається шляхом пізнання і використання необхідності. Свобода людини, як підкреслював Ф.Енгельс, полягає не в уявній незалежності від законів природи й суспільства, а в пізнанні їх та вмінні використовувати у своїй діяльності. Оволодіння природною необхідністю реалізується в розвитку продуктивних сил. їх прогрес можна інтерпретувати як поступовий процес звільнення людства від підкорення стихійним силам природи, тобто розширення свободи суспільства стосовно природи. Відношення до природи завжди опосередковане певною формою суспільних відносин, законами суспільного розвитку. Свобода суспільства визначається мірою оволодіння цими законами, їх перебування під свідомим контролем, подолання панування соціальної стихії. В міру розвитку суспільства, його продуктивних сил і виробничих відносин свобода розширює свої межі, панування людини над природними і суспільними процесами посилюється. У живій і неживій природі немає прикладів абсолютної свободи, свободи від усього, від будь-якої залежності. Ще складнішим і багатограннішим є соціальний зміст поняття свободи. При його аналізі необхідно підходити завжди конкретно-історично. Людина як частина природи і суспільства всіма своїми діями вплітається в різноманітні відносини з природою і суспільством, державою і нацією, класом та партією, трудовим колективом і сім’єю. Тому при визначенні свободи особи природно виникають питання: свобода від чого і від кого, а також свобода для чого і для кого? Свобода в чому? Абсолютна свобода неможлива не тільки тому, що людина включена у всезагальні зв’язки з природою і суспільством, а ще й тому, що завжди обмеженими є її власні можливості. Природні й соціальні умови завжди обмежували і будуть обмежувати свободу особи. Але можливості останньої постійно розширюються. Людина не може бути повністю незалежною від зовнішніх природних і суспільних умов. Це означає, що вона завжди має лише відносну свободу. При цьому, зрозуміло, рівень її свободи залежить від міри свободи суспільства, в якому вона живе. Для розуміння свободи важливе значення має пізнання необхідності. Однією із особливостей взаємозв’язку свободи і необхідності є те, що необхідність виступає основним елементом свободи, її об’єктивним змістом. Характеристика свободи як пізнавальної необхідності складає сутність її гносеологічного аспекту. Однак свободу не можна зводити тільки до необхідності. Досягнення свободи пов’язане з пізнанням дійсності й активною практичною діяльністю людини. Історична необхідність, на відміну від необхідності в природі, реалізується в діяльності людей. Необхідність обмежує свободу діяльності і разом з тим утверджує її. Існування необхідності в реальному світі створює умови для свідомої діяльності особи, для вибору. Людина в процесі і в результаті своєї діяльності пізнає необхідності не тільки в природі, але й у людському суспільстві. В результаті пізнання необхідності особа спрямовує свою діяльність у відповідності з нею. В процесі практичної діяльності наше пізнання необхідності може коригуватися, доповнюватися, уточнюватися і т.д. За рахунок цього відбувається розширення нашої свободи, яка необхідна людині для її розвитку. Чим краще ми пізнаємо природні й суспільні явища, власну природу, потреби, ідеали і т.д., тим ефективніше використовуємо свої сили, тим ширшої свободи набуваємо.