3. Торговельна політика. Теорія абсолютних і порівняних переваг.

Розвиток зовнішньої торгівлі відбувається на основі вигод країнам, які беруть у ній участь, або, іншими словами, чим визначаються напрями зовнішньоторговельних потоків.

Участь кожної країни у світовому поділі праці породжує проблему її економічної доцільності, інтерес до якої економічна наука проявляє вже давно.1 А.Сміт сформулював теорію абсолютної переваги і, полемізуючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньоторговельних потоків, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є. Д. Рікардо довів, що принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком загального правила, і обгрунтував теорію порівняльної переваги, що є теоретичним обгрунтуванням економічної доцільності міжнародного поділу праці. Історично світові економічні відносини починалися із торгівлі товарами. Тому дана теорія й спирається на порівняльні переваги в торгівлі.

Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Рікардо. Вона грунтується на положенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються з виробництва тих товарів, які мають відносно більш низькі витрати порівняно з іншими країнами.

Б І Л Е Т № 4

1. Технократичні теорії Дж.Гелбрейта і в. Ростоу. Нове індустріальне суспільство.

Чи не найпопулярнішою, ще виразніше пронизаною неоеволюціоністським духом була теорія стадій економічного зростання Волтера Ростоу (1916 р.н.), з якою він виступив на початку 50-х років XX ст. Підґрунтям теорії є рівень технологічного розвитку суспільства, якому на кожній стадії відповідає "провідна ланка в економіці". У праці "Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест" (1960) В. Ростоу вважає, що дав теорію економічної історії в цілому, яка є сучасною альтернативою марксизму. Ця теорія спрямована проти марксистського вчення про закономірну зміну суспільних формацій і була одним з головних знарядь антикомунізму.

На думку В. Ростоу, людство прямує від нужденного життя первісності до суспільства "масового споживання" індустріальної доби. Не приділяючи особливої уваги раннім стадіям економічного розвитку людства, які він вважає застійними, зі слаборозвинутим рівнем споживання, та називає "традиційними", В. Ростоу зазначає, що справжнє економічне зростання починається з XVII—XVIII ст., і спочатку виділяє п´ять стадій економічного зростання.

Перша стадія — традиційне суспільство, для якого характерне використання ручної праці, розвиток сільського господарства як основи економіки, низька продуктивність праці, повільні темпи техніко-економічної еволюції.

Друга стадія — створення передумов для зрушення. Рушійними силами, що підготували суспільство до зрушення були: розвиток економіки, ринку, вільної конкуренції, накопичення капіталу і зростання капіталовкладень в народне господарство.

Третя — стадія зрушення (підйому) або промисловий переворот зі швидким розвитком окремих галузей промисловості й заміною ручної праці на машинну.

Четверта — стадія наближення до зрілості, коли було досягнуто швидкого і постійного прогресу всіх галузей господарства.

П´ята — стадія, що забезпечує високий рівень масового споживання.

В 70-ті роки В. Ростоу додав шосту стадію — пошуку шляхів якісного поліпшення життєвих умов людини — і в праці "Політика і стадії зростання" (1971) намагався поєднати свою концепцію з аналізом економічної політики, вважаючи, що її визначає рівень технологічного розвитку суспільства.

Зрозуміло, що в цю схему погано вписувався радянсько-китайський соціалізм. Американські вчені зараховували цей тип суспільства до попередніх традиційно-деспотичних, але визначали його певну причетність до індустріальної стадії у зв´язку з наявністю великого промислового виробництва, яке, на відміну від розвинутих країн Заходу, спрямоване не на задоволення споживчого попиту, а на державні, насамперед військові, потреби.

У «Новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку зв’язує з технічним прогресом. Технічний прогрес у нього є сутністю, що саморозвивається, породжує сама себе. Технічний прогрес і організація визначають економічну форму суспільства.

Гелбрейт виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Дрібне виробництво не відіграє значної ролі в сучасній економіці. Її основу становлять великі корпорації, породжені передовою технікою. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства». «...Індустріальна система, — писав він, — це визначальна риса «нового індустріального суспільства»

Індустріальна система, за Гелбрейтом, у свою чергу, визначається високорозвиненою технікою, котра зумовлює всі інші її ознаки: панування корпорацій у вирішальних сферах економіки; необхідність великих капіталовкладень; ускладнення умов і зростання витрат часу на виконання завдань, що постають перед виробництвом у зв’язку зі збільшенням ролі наукових досліджень і необхідності належних лабораторних випробувань; підвищення вимог до кваліфікації робітників і керуючих корпораціями; і, нарешті, потреба у ліквідації ризику для великих корпорацій, котра потребує планування.

В «індустріальному суспільстві» зростає і роль держави, яка мусить узяти на себе частину витрат для забезпечення технічного прогресу і зменшення ризику підприємств від його запровадження. Тобто саме техніка визначає всю економічну структуру суспільства.

"Техноструктурою" є «союз знань і кваліфікації». Це основний керівний персонал великих корпорацій, який складається із людей, що спеціалізуються на керівництві виробництвом, збутом, фінансами, корпоративним плануванням, тобто тих, хто приймає рішення. Він підкреслює, що це керуючий інтелект — мозок підприємства. Це група людей (не тільки менеджерів), яка «охоплює всіх, хто володіє спеціальними знаннями, талантом або досвідом групового прийняття рішень»

Важливою рисою «індустріальної системи» Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Планування має забезпечити здійснення передбачених фірмою, корпорацією результатів і «замінити ціни й ринок, як механізм, що визначає те, яка продукція буде виготовлятись, авторитетним рішенням, котре встановлює, що буде виготовлятись і споживатись і за якими цінами».

Проте Гелбрейт не міг ігнорувати реальних суперечностей капіталізму, не міг не бачити бідності, безробіття тощо. І якщо в другому виданні «Суспільства достатку» (1969) він називає бідність «пережитком», «залишковим явищем», то в книжці «Нове індустріальне суспільство» він заявляє, що ці вади притаманні лише тій частині економіки, що перебуває поза «індустріальною системою», тобто сфері дрібного виробництва. Що ж до «індустріальної системи», то вона керується суспільними інтересами, а відтак не призводить до злиднів, бідності і класових антагонізмів.

Велику роль в «індустріальному суспільстві» Гелбрейт надає державі. Технічний прогрес у нього автоматично зумовлює необхідність втручання держави в економічне життя. Він визнає необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподіл національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому він підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації Гелбрейт розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.