2. Колізійні прив'язки в сфері деліктних зобов'язань

Головним колізійним правилом для врегулювання деліктних зобов'язань в МПП традиційно виступає колізійна прив'язка «закон місця заподіяння шкоди» (lex loci delicti), яка передбачає підпорядку­вання делікту правопорядку місця його вчинення.

Тим не менше, вона не виступає загальновизнаною головною колізійною прив'язкою. Залежно від того, якою мірою використовується формула прикріплення «закон місця заподіяння шкоди», в літературі правові системи пропонується поді­ляти на три групи. Перша – це правові системи, що повністю її дотримують; у другій групі правових систем цей принцип діє кумулятивно з іншими; у третій – як виняток.

До першої групи належить більшість правових систем, насамперед - правові системи «сім'ї континентального права», при цьому частина з цих держав (Греція, Італія, Німеччина, Польща, Угорщина, Франція) встановлюють винятки з вказаної прив'язки чи певні її обмеження. У другій групі правових систем принцип застосуван­ня закону місця заподіяння шкоди використовується, здебільшого, з додатковими колізійними прив'язками, а іноді зустрічається кумуляція прив'язок, внаслідок чого виникає необхідність врахування вимог законодавства декількох правових систем. Так, право Єгипту, Колумбії, Німеччини, Сирії поєднує принципи закону місця запо­діяння шкоди та закону суду. До третьої трупи правових систем належать такі, що в основному відхиляють закон місця заподіяння шкоди, використовуючи його тільки як виняток. В цих державах при визначенні прав і обов'язків сторін у справах за по­зовами з правопорушень, вчинених за кордоном, посилаються на закон суду (lex fori) (Великобританія, Австралія, Канада, Японія) [5, с. 510; 9, с. 379-380].

Проте в сучасній доктрині МПП ця формула прикріплення зустрічає заперечення, обумовлені як теоретичними, так і практичними мірку­ваннями. В значній мірі заперечення зводяться до того, що у деліктних зобов'язаннях подібна колізійна прив'язка опосередковує не волю сто­рін, а об'єктивну ситуацію, в якій вчинюється делікт. «Жорсткість» цієї прив'язки ускладнює пошук справедливого у кожному окремому випадку рішення. Зокрема, не всі правопорядки розглядають певні дії як протиправні або однаково оцінюють їх протиправність [1, с. 369-370].

Так, англійська доктрина та судова практика пішли у цьому питанні шляхом використання принципу «подвійної позовної сили». Відповідно до нього, для подання позову в Англії, що випливає із завдання шкоди за кордоном, необхідно, щоб:

1) ді­яння було протиправним з точки зору англійського права, якщо тільки воно мало б місце в Англії, і має бути забороненим за правом тієї держави, на території якої воно реально було вчинене;

2) таке правопорушення має надавати зацікавленій особі можливість заявления цивільно-правових вимог як за правом місця завдання шкоди, так і за законом суду.

Ще одним проблемним питанням є випадки вчинення делікту за межами територіальних юрисдикцій (наприклад, відкрите морс або повітряний простір над ним), коли відсилання до закону місця вчинення делікту взагалі не спрацьовує. Крім того, можлива ситуація, коли місце вчинення делікту не збігається з місцем, де реально настали шкідливі наслідки відповідної дії. Так, німецьке право розрізняє такі поняття, як «місце дії» і «місце результату». Якщо місце дії і місце результату знаходяться в різних державах, німецький суд (суд­дя) за своєю ініціативою застосує правопорядок, який в найбільшій мірі сприятливий для захисту потерпілої сторони, потерпіла сторона може і сама вибирати той або інший з двох законів.

Необхідність вирішення цих та інших подібних питань привели до виникнення нових підходів щодо колізійного регулювання деліктної відповідальності, сутність яких зводиться до комбінованого застосу­вання колізійних прив'язок, коли в законі передбачаються або певні альтернативи використання формул прикріплення делікту до відпо­відних правових систем, або одна з них використовується як головна, а інша (або інші) – як додаткові.

З цього питання в літературі наголошується, що з одного боку, інтер­еси держави та цивільного обороту вимагають, щоб для попередження чи компенсації шкоди, застосовувались норми деліктного права того правопорядку, де ця шкода була спричинена, а з іншого боку - за­слуговують також на увагу й інтереси учасників делікту, які бажають керуватися власним правом. У зв'язку з цим висловлюється навіть при­пущення, за яким колізійна прив'язка «закон місця заподіяння шкоди» у довгостроковій перспективі відступить в цілому (а не тільки в тому, що стосується дорожньо-транспортних пригод) на користь прив'язки «закон спільного місця проживання учасників делікту».

Так, якщо сторонами деліктного відношення, що виникло за кор­доном, виступають громадяни однієї держави, то в багатьох державах застосовується закон громадянства цих осіб. Відповідно, для вирішення питання про право, що застосовується до деліктних правовідносин за участю юридичних осіб, використовується критерій місцезнахо­дження їх адміністративного центру або відділення.

Якщо дія або бездіяльність мали місце на морському або повітря­ному судні, що перебувало за межами національної юрисдикції, то від­повідні правовідносини підпорядковуються праву держави, прапор якої у момент спричинення шкоди несло дане судно [5, с. 507-508].

Складніша ситуація виникає у випадках, коли шкідлива дія вчиняється в одній державі, а результат настає в іншій державі (забруднення навколишнього середовища, аварія на атомній електростанції). За відсутності міжнародної угоди в потерпілих, що знаходяться в різних країнах, залишається лише можливість звертатися з позо­вами про відшкодування шкоди в свої вітчизняні суди, що по ряду причин не може реалізовано.

Багатосторонні міжнародні договори («Паризька конвенція про відповідальність відносно третіх осіб в області атомної енергетики» (1960 p.). «Брюссельська угода про відповідальність власників атомних суден» (1962 р.) і «Віденська угода про цивільно-правову відповідальність за ядерну шкоду» (1963 р.) виходять з принципу компетентності судів країни, в якій відбулася відповідна дія. При цьому повинне застосовуватися право країни суду [2, с. 247].

Стосовно випадку, коли у місці здійснення делікту та в місці на­стання його наслідків діють різні правопорядки, то згідно з пануючою точкою зору компетентним є право, найбільш сприятливе у конкретному випадку для потерпілого. У подібних випадках, на думку ряду авторів, потерпілий с компетентним у судовому процесі зробити вибір права на свій розсуд [1, с. 372-373].

В середині XX в. американські юристи запропонували свій підхід щодо визна­чення права в деліктних відносинах, заснований на оцінці зацікавленості держави («врахування інтересу») при застосуванні свого або чужого правопорядку. При цьому до уваги бралось, який правопорядок найбільшою мірою порушувався у разі незастосування його положень в даній ситуації. Система, запропонована американською школою міжнародного приватного права, хоча й не змогла замінити на континенті старий колізійний принцип lex loci delicti commissii, разом з тим здійснила значний вплив на появу виключень з нього в європейських і деяких інших країнах. Одні виклю­чення стосувались особливого характеру дій (наприклад, необґрунтоване збагачення або розповсюдження неправдивих відомостей), інші були обумовлені тим, що дана колізійна прив'язка не вказує на найбільш тісно пов'язане з даним відношенням право. В останніх випадках особистий закон учасників правовідношення або право, що регулює договірні відносини по-суті, якщо делікт пов'язаний з яким-небудь контр­актом, виступають в якості більш доцільної альтернативи [5, с. 507].

Таким чином, крім «закону місця заподіяння шкоди» для врегулю­вання деліктних зобов'язань у національних законодавствах, а також у доктрині використовуються також такі колізійні прив’язки як «закон місця проживання (або громадянства) потерпілого», «закон місця ре­єстрації транспортного засобу», «закон прапора судна», «закон суду», «закон, що найбільш сприятливий для потерпілого», «закон спільного місця проживання учасників делікту» та ін.