37. Феноменологічна школа у літературознавстві.

Цілий ряд літературознавчих методологій і методів XX ст. мають своє коріння ще у XIX-му. До таких належить, окрім духовно-історичної школи, феноменологія (від грецьких слів – явище (феномен) і поняття). В її основі – феноменологічна філософія, засновником котрої був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859–1938), а продовжувачами – М. Шелер, Н. Гартман, М. Мерло-Понті та ін. Феноменологічну методологію у літературознавстві розробляли: передусім польський естетик Роман Інгарден (1893–1970), а також – К. Гартман, А. Пергер, Ю. Клайнер, Ж. Старобінський, Ж.-П. Рішар, Ж. Пуле, М. Дюфрен та ін. Серед українських науковців ідеї феноменології послідовно втілює Іван Фізер. Роман Інгарден розглядав художній твір як інтенціональний (від латинського – прагнення) предмет, тобто як об'єкт свідомості, поза якимось реальними взаємозв'язками. Водночас твір постає як багатошарова формація. Польський феноменолог виділяє чотири онтологічні шари (рівні) літературного твору (за Іваном Фізером): 1) рівень фонічної оркестрації тексту і побудованих на ній синтаксичних конструкцій вищого ряду; 2) рівень значення; 3) рівень усхематизованих аспектів; 4) рівень представлених предметів11. Феноменологічна теорія мала значний вплив на формування інших методологій новітньої герменевтики. Основоположником онтологічної (філософської) герменевтики (органічного продовження традицій класичної герменевтики) став німецький філософ Мартін Гайдеґґер (1889–1976), учень Е. Гуссерля. Його теоретична система розвивала попередні герменевтичні традиції, залучаючи також потенції онтології, феноменології та екзистенціалізму. Гайдеґґер вважав, що сутністю людського буття є мова, а сутністю мови – поезія. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу особливого значення набуває в літературознавстві, оскільки саме в художньому творі „відбувається істина" як „приховуюче розкриття сущого"12. Використовуючи структуру герменевтичного кола, Гайдеґґер вважає передумовою інтерпретації наявність системи передрозуміння (тезаурусу), тобто наявність попереднього уявлення про досліджувальний феномен. Своєрідними послідовниками онтологічної герменевтики стали Г.-Ґ.Ґадамер, П. Рікер, Е. Корет, Е. Штайгер та ін. Учень Гайдеґґера Ганс-Ґеорг Ґадамер, зокрема, писав: „Скрізь, де ми намагаємося збагнути світ, де скрізь здійснюється герменевтичний процес збирання світу в слово і в загальну свідомість"13. В українській науці можливості онтологічної герменевтики використовували В. Сімович та С. Смаль-Стоцький, а також чимало сучасних дослідників.

38. Герменевтика та рецептивна естетика: точки дотику. Герменевтичне коло.

Термін „герменевтика" (з грецької – пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського – тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики. Європейська традиція текстуальної інтерпретації бере свій початок від античної (тлумачення античних текстів, передусім поем Гомера) та християнської (тлумачення Старого та Нового Заповітів) герменевтики (середньовічну католицьку, православну і протестантську)1. Власне, останні дві називали ще екзегезою (від грецького – викладання, роз'яснення, вказівка). Термін екзегеза вживають іноді як синонім до герменевтики чи інтерпретації. Герменевтика покликана вже не стільки «зрозуміти» текст, скільки вкласти в нього нові «інтерпретації». Одним з основоположників філософської герменевтики є німецький філософ Ганс Георг Гадамер. Багато що запозичуючи у Дільтея і Хайдеггера,Гадамер надав герменевтиці універсальний сенс, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Предметом філософського знання з точки зору герменевтики є світ людини, що трактував як область людського спілкування. Саме в цій області протікає повсякденне життя людей, створюються культурні та наукові цінності.

Гадамер пропонує розглядати герменевтику не як вчення про метод і механізмах розуміння, а як вчення про буття, як онтологію. Спочатку Гадамер, не заперечуючи сформованих визначень герменевтики як методології розуміння, намагається синтезувати"мова" Хайдеггера і"ідею" ("логос") Гегеля і побудувати герменевтику як філософію,в якій суттєва роль відводиться онтології - наріжного "філософського каменю".

До здобутків перших інтерпретаторів сакральних (священних) творів в межах класичної герменевтики можна віднести: – виявлення, що таке смисл і виявлення різних смислів у Біблії – буквальний, алегоричний, моральний, анагогічний тощо (Оріген, Ієронім, Григорій Великий, Блаженний Августин, Бонавентура, Тома Аквінський та ін.); – вчення про знаки у Блаженного Августина; – перші визначення герменевтичного кола (розуміння частини, виходячи із контексту цілого і навпаки) у Флація Іллірійця та Фрідріха Аста; – дослідження природи знака, а також вихід на філософію мови у Локка, Кемпбела, Ріда, Монбоддо, Гарріса, Лейбніца, Вольфа; – ідея всезагальної герменевтики у Мейєра; – історико–філологічна інтерпретація та завдання герменевтики (розуміння і пояснення (експлікація)), сформульовані Ернесті; – розкриття історичної природи слова у Бека;

Рецептивна естетика. Даний напрям літературо­знавства заснували німецькі вчені з Констанського універ­ситету Роберт Яусс (нар. 1921 р.) — автор праць «Історія літератури як провокація для літературознавця» (1970 p.), «Маленька апологія для естетичного досвіду» (1972 p.), «Естетичний досвід і літературна герменевтика» (1977 p.), Вольфганг hep (нар. 1926 p.) — автор праць «Імпліцит-ний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Бек-кета» (1972 р.), «Акт читання: теорія естетичної відповіді» (1976 р.), «Лоуренс Стерн: Трістан Шенді» (1988 р.) — та американці Дж. Куллер, Е. Герш, С. Фіш. Обидва варіанти рецептивної естетики стали популярними ще в 70-ті роки. Це не естетика творчості, а естетика сприйняття. Об'єктивна цінність культури (і літератури) минулого не являє для неї інтересу. Рецептивна естетика повністю зосереджена на сучасній людині. Все, що було раніше, має значення лише остільки, оскільки на нього звернена свідомість нашого сучасника.

 

Рецептивна естетика надає читачеві всі можливості для творення власного тексту з даного. Адже літературний твір — це лише подразнювач, що збуджує, викликає до життя ціле море думок, емоцій, уявлень читача, пов'язаних з його власним, а не письменницьким, досвідом. В уяві чи­тача з'являються ідеї, поняття, які первісно не були закладені автором, і, навпаки, чимало з того, що хотів би вкласти автор у свідомість читача, лишається поза увагою. Двох схожих думок про твір, згідно з теорією рецептивної есте­тики, бути не може, адже саме читання вносить суб'єктив­ний момент.

 

Рецептивна естетика заперечує поширену думку про те, що в художньому творі відображена певна конкретна реальність минулого. На думку Р. Яусса, текст твору не може бути ні дзеркалом, ні копією навколишньої дійсності. Він, швидше, має віртуальний сенс, тобто специфічне, притаман­не тільки для даного твору значення (цілком відмінне від наукового). Це значення містить у собі щось раптове, часом провокаційне. В. Ізер вважав, що високохудожній твір має в собі стратегію заперечення, яка виявляє себе в різних формах, наприклад у запереченні персонажем певних устале­них норм людської моралі. Це дає авторові можливість розкрити принципову недосконалість, незавершеність і навіть непередбачуваність людської особистості.

Герменевтичне коло

Спочатку герменевтичний коло розробляється як коло цілого і частини: ціле слід розуміти виходячи з приватного, а кінцеве - виходячи з першого. Це правило було вироблено античної риторикою, а герменевтика Нового часу перевела його на мистецтво розуміння. Вже Ф. Шлейєрмахер застосував риторично-герменевтичне правило - «частини стають зрозумілими завдяки цілому, а ціле - виходячи з частин» - до внутрішнього світу «Я» . Так, наприклад, слово - частину ,відноснопропозиції, пропозиція - частину відносно тексту, текст - частина з приводутворчої спадщини цьогоавтора і т.д. Отже, зміст окремого завжди випливає тільки з взаємозв'язку і, тим самим, в кінцевому рахунку - з цілого.

Згідно Шлеєрмахеру, «розуміння - це завжди саморух в такому колі, в силу чого таким істотним є повернення від цілого до частин і навпаки. На довершення до всього схожі кола постійно розширюється ». Таким чином, зміст тексту розкривається тільки вданому, «взад-вперед» руху по колу ,між цілим і частинами. У такому ж русі ми вчимося розуміти чужу думку, чужу мову, чуже минуле і т.д.

Здобуток Шлейєрмахера, Гадамер бачить у тому, що він у процесі розуміння постійно вживає «прийом полярного діалектичного опису», випроваджуючицейзасібз старогопринципу цілого і частин і включає предмет (текст, мова тощо) у все більш широкі взаємозв'язки. Розглядаючи індивідуальність як «таємницю, яку неможливо до кінця розгадати», Шлейермахер вважав герменевтику не «механічної вправністю», а мистецтвом. Він вважав, що порозуміння має бути доведено до такого ступеня завершеності, як великий твір мистецтва.

Герменевтичний рух поколу (абільш- по спіралі) потрібен тому, що навіщо витлумачувати не зрозуміле за один раз - навіть при розумінні тексту рідною мовою.

Таким чином, Шлейермахер розглядає розуміння як рух по колу, який відбувається «туди і сюди» у межах тексту і сходитьв його закінченому розумінні. Попереднєвиявляється, на його думку, можливим тільки тоді, коли ми повністю перетворюємося в душевний стан автора, і вже з цієї точки зору припускаємовсі «загадки і дивацтва», що зустрічаються в тексті.