35. Формальна школа у літературознавсті

Формальна школа - неофіційна назва групи російських літературознавців і лінгвістів, які об'єдналися наприкінці 1910-х рр. у Петербурзі й Москві загальних методологічних підставах і по суті, зробили з літературознавства науку світового масштабу, підготувавши празьку структурну лінгвістику,тартуско-московскую структурну поетику й усе європейський структуралізм загалом.

Головним ідейним натхненником Ф.ш. був Віктор Борисович Шкловський. Історія Ф.ш. починається з його статті 1914 р. "Воскресіння слова" і офіційно закінчується його ж статтею 1930 р. "Пам'ятник наукового помилці", де він поспішив через зовсім іншої політичної атмосфери відступити від позицій Ф.ш. Шкловський був надзвичайно складній постаттю у російській культурі, Протягом років першої Першої світової він командував ротою броньовиків, а 1930-ті рр. злякався і зрадив свою дитину - Ф.ш. Проте він був однією з найяскравіших представників російської словесної культури та залишався таким завжди - і як адепта, і як зрадника. Коли середині 1910-х рр. вона прийшла навчання у семінарій відомого історика літературиВенгерова, той запропонував йому заповнити анкету. У цьому анкеті Шкловський написав, що метою є будування загальної теорії літератури та доказ марності семінаріяВенгерова.

Формалізм спочатку був дуже гучним течією, оскільки розвивався паралельно з російським футуризмом і був різновидом наукового авангарду (див. авангардне мистецтво).Ранній формалізм (насамперед у особі Шкловського) був досить механістичний. За спогадами Лідії Гінзбург, Тинянов характеризувавШкловском, що той хоче вивчати літературне твір оскільки що це автомобіль і можна розібрати і знову зібрати (порівн. подібні методики аналізу та синтезу в генеративної поетику). Справді, Шкловський розглядав художній текст чимось подібне шахової партії, де персонажі - постаті і пішаки, виконують певні функції у грі (порівн. поняття мовної ігри в пізнього Вітгенштейна). Такий метод вивчення літератури найліпше підходив творів масової белетристики. І це ще одна заслуга Ф.ш. - залучення масової культури як найважливішого об'єкта вивчення. Ф.ш. побудувала теорію поетичного мови. Ось як, наприклад, Ю. М. Тинянов розмежовував вірш і прозу: "Деформація звуку роллю значення - конструктивний принцип прози. Деформація значення роллю звучання - конструктивний принцип поезії. Часткові зміни співвідношення цих двох елементів - рушійний чинник та прози і поезії".

36. Структуралістсько-семіотичний підхід до літератури.

Характеризуючи структуралізм та семіотику як методи аналізу художніх творів, слід зауважити,що ці поняття в літературознавствіхарактеризується значною складністю, певноюзбираністю, великим різноманіттям поглядів таідей, що часом протирічать один одному, тому ми зосередимось на загальних, найбільш характерних їх проявах, що здаються необхідними для реалізації поставленої нами мети.На нашу думку, можна стверджувати, щовикористання семіотичного методу влітературознавстві стало можливим тільки післядосягнення структуралізмом певного рівня розвитку, що і відбулось саме у 70-ті роки ХХстоліття. Цей період цілком справедливоназивають періодом "семіотичної критикиструктуралізму". У цей час семіотика отримала стрімкий розвиток в усьому світі, у результаті чоговплив семіотичного методу позначився на всіхгуманітарних науках, у тому числі й налітературознавстві. Інакше кажучи, певною міроювикористання семіотичного методу влітературознавстві було викликано необхідністюкритичного перегляду найважливіших положеньструктуралізму, переосмислення його основнихідей. Тут ми схильні погодитися з одним ізпредставників семіотичного напрямку вамериканському літературознавстві - РобертомСкоулзом, який зазначає, що "семіотика певним чином починає своє існування як аспект структуралістської думки" [1, с. 16]. Однак, одразу наголосимо, що це зовсім не означає, щоструктуралізм повністю поглинув семіотичнийметод у літературознавстві, він просто підготував грунт для позитивного сприйняття ідей апологетів семіотичної теорії. Адже, як відомо, висловлені ще на початку ХХ століття ці ідеї не були належним чином оцінені сучасниками Ч.С. Пірса та Ф. деСоссюра, оскільки літературознавство та критика виявилися просто непідготовленими до сприйняття їх оригінальних теорій. Тільки через півстоліття, переважно завдяки діяльності американської "нової критики" й, більшою мірою,структуралізму, були створені належні умови для"приживання" та плідного використання семіотичного методу в літературознавстві. Саме для літературознавства та критики ХХ століття характерним стало використання основних досягнень інших наук для здійснення аналізу художніх творів. Такі підходи до літератури отримали назву "зовнішні", на відміну від "внутрішніх", що аналізують художні твори власне літературними методами. Літературознавчасеміотика та структуралізм, які широковикористовують досягнення лінгвістики тасеміотики (як загальної теорії знаків), являютьсобою приклади саме "зовнішніх" підходів, чим певною мірою зумовлюється їх близькість . Крім того, як семіотика, так і структуралізм вважаються "сайєнтистськими" методами аналізу літератури.  . З упевненістю можна стверджувати, що семіотику та структуралізм єднає їх прагматичний характер.Структуралісти, а за ними й семіотикипіддають сумніву визнання унікальностілітературної форми дискурсу. Література розглядається ними як особливим чиноморганізована мова, одна з багатьох мов.Структуралісти та семіотики не визнаютьіснування "привілейованих" структур, знаків,систем. Тим самим література позбавляєтьсястатусу "унікального виду мистецтва" і розглядається як одна з багатьох знакових систем.Звичайно, такий погляд на літературу значновідрізняє семіотику та структуралізм від традиційної критики. Однією з причин близькості структуралізму й семіотики є той факт, що вони мають спільні джерела виникнення. Як структуралізм, так ісеміотика більшою чи меншою міроюхарактеризуються явно лінгвістичною орієнтацієюі спираються на найновіші концепціїмовознавства. Однак, сприйняття та подальшевикористання навіть спільних вихідних положень представниками структуралізму та семіотики все ж таки різниться. Під структуралізмом, як правило, розуміється"напрямок у літературознавстві, один з методів гуманітарних наук, розроблений з метою виявити,описати та пояснити структури мислення, щолежать в основі культури минулого татеперішнього" [2, с. 426]. Семіотикою ж (від гр.semеion - "знак") називають науку, що вивчає знаки та знакові системи. Отже, якщо в основі структуралізму, як видно з самої назви, лежить поняття структури, то семіотика центром своїх досліджень робить знаки,що також витікає з самого терміну "семіотика".Однак, одразу зауважимо, що знаки, будучиосновним об'єктом семіотики, як правило,функціонують тільки як елементи системи абоструктури, які, в свою чергу, підлягаютьдослідженню структуралістськими методами, щоозначає приділення певної уваги знакам з бокуобох напрямків. Але якщо структуралісти розглядають знаки лише як змінні елементипостійної структури, майже повністюабстрагуючись від значення цих елементів,семіотики намагаються здолати цей недолік, роблячи знаки основним об'єктом свого аналізу,зосереджуючись на їх значенні та процесі йогоутворення.Так, якщо завданням структуралістськогоаналізу вважається не виявлення унікальності танеповторності індивідуального тексту, а пошукивнутрішньої закономірності його побудови, "щовідображають абстрактно-родові ознаки тавластивості, начебто наявні в усіх літературнихтекстах, незалежно від їх конкретного змісту" [3, с.150], то семіотики мають більш практичну мету іспрямовують свої зусилля на те, щоб зробитибудь-який текст інтелігібельним шляхомзнаходження відповідного текстового коду.Істотно, що і семіотиків, і структуралістівцікавить проблема утворення значення. З точки зору структуралізму, значення розглядається як"відносне", таке, що встановлюється з відношень між окремими елементами структури в межах певної системи і утворюється ще до початку мовлення. З іншого боку, семіотична теорія значно більше уваги приділяє значенню окремих елементів, хоча тут утворення значення ставиться в повну залежність від колективної інтерпретаціїта майже повністю асоціюється з культурновизначеними кодами, а не з випадкамиперсональної конкретизації. На нашу думку, уцьому можна виявити певну схожістьструктуралізму та семіотики, що полягає в тому,що вони зосереджуються, більшою чи меншою мірою, на відношеннях між внутрішніми проявами, тобто глибинною структурою різних текстів та їх зовнішніми ознаками, поверхневими проявами. Так, структуралісти зосереджуються на виявленні структури, а семіотики спрямовують свої зусилля на виявлення кодів та встановлення конвенцій, завдяки яким утворюється значення.Характерно, що для семіотичної таструктуралістичної критики властивим єтекстоцентризм.