9.Поняття літературного процесу.Зовнішні та внутр.. Фактори розвитку л-ного процесу

Термін "літературний процес" виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни "літературна еволюція", "літературне життя". "В сучасному літературознавстві утвердився погляд на історію літератури як на зміну типів художньої свідомості: міфопоетичної, традиціоналістської, індивідуально-авторської. Ця типологія враховує структурні зміни художнього мислення".Літературний процес — важливий предмет історії літератури. Класи-цисти, романтики, прихильники біографічного методу вивчали кращі твори геніїв. Літературознавство другої половини XIX ст. здолало вибірковість у вивченні літератури, предметом його дослідження стали всі твори письменників незалежно від рівня художності та ідеологічного спрямування.Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Вій включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. В історії літератури були випадки, коли значні твори недооцінювалися, а посередні переоцінювалися. Радянське літературознавство, наприклад, недооцінювало ранню лірику П. Тичини і переоцінювало твори типу "Партія веде", "Пісня трактористки". Недооцінювалися твори модерністів, авангардистів, письменників діаспори. Часто виникає диспропорція між популярністю і культурно-естетичним значенням творів. Твори письменників іноді приходять до читача через тривалий проміжок часу. Кожна національна література має свої закони розвитку. Розквіт гуманізму в італійській літературі припадає на XV ст., в англійській — на XVII ст. Класицизм у Франції активно розвивався в середині XVII ст., а в Росії — у другій половині XVIII ст.На розвиток літератури впливають соціально-економічні особливості суспільства. Економічні відносини можуть сприяти або завдавати шкоди мистецтву. Однак не можна прямо пов'язувати розвиток літератури з матеріальним виробництвом. Історія літератури знає приклади, коли в періоди занепаду соціально-економічних відносин з'являлися визначні художні твори. Важливу роль у розвитку літератури відіграють внутрішні фактори, зокрема спадкоємність, взаємовпливи, традиції, новаторство.

10. Історія літератури як теоретична проблема. Історії індивідуальні та колективні. Основні історії української літератури.

Питання історії літератури, на сьогодні, належить до найбільш обговорюваних в європейському та північно-американському літературознавстві. Незважаючи на те, що сама історична наука й водночас літературознавство нараховують не одне тисячоліття – на цьому тлі історія літератури виглядає доволі юною. Однак, незважаючи на такий недовгий вік (близько трьох століть), вчені активно обговорюють проблему кризи, а подекуди й смерті, історії літератури. Постановка такої проблеми, на нашу думку, може засвідчувати принаймні дві речі: вичерпаність предмету дослідження, тобто коли перед дисципліною перестають виникати питання, які можуть бути об’єктами досліджень; та вичерпаність шляхів розвитку самої наукової системи історії літератури, коли випробувані усі можливі методи та способи історико-літературних інтерпретацій.  Такі думки безпосередньо пов’язують із загальною кризою усієї історичної науки, витоки якої знаходимо в теорії й практиці деконструктивізму та постмодернізму. Цьому також сприяло зближення у 70-х роках минулого століття історичної науки з лінгвістикою, так званий «лінґвістичний поворот». Зокрема у сучасній теоретичній науці про історію побутує думка, що історія ніколи не може дійти до нас у «чистому вигляді», натомість історики завжди мають справу з текстами, мовою, мовними інтерпретаціями. Відтак, маючи справу з тією чи іншою історією, ми завжди змушені реконструювати ці тексти за допомогою риторичних фігур та метафор закладених у них [2]. Ця думка належить відомому американському теоретикові історії Гайдену Вайту. У своїй теоретичній концепції дослідник зосереджується саме на проблемі історичного письма як певної наративної оповіді: «Наративне письмо, – за Гайденом Вайтом, – це не розповіді про хронологічні послідовності випадків, а радше створення взаємозалежностей між минулими подіями та видами оповіді. Події, зафіксовані в анналах та хроніках, – це не сирий матеріал для подальшого вираження, а вже закодовані в тропах, які чекають подальшого наративного пояснення» [10; 176]. Виходячи з таких міркувань, сучасні історія – це постійні реінтерпретації вже відомого лише за допомогою іншої мовної практики. Відтак, питання автора та авторського мовного досвіду стає визначальним для історичного тексту. Концепція Гайдена Вайта є для нас важливою передусім тим, що вона може поширюватися на дослідження будь-якої історії, в тому числі й історії літератури. З відходом практики великих наративних історій літератури та з приходом структуралістських підходів до літературних історіографій, питання мовних конструкцій та їх функціонування в межах історико-літературних текстів поруч з питаннями літературних таксономій та проблеми автора є актуальними для подальших перспектив розвитку історії літератури як науки. 

11.  Історія літератури як теоретична проблема. Історико-генетична методологія та створення історії національної літератури. Оскільки мовиться про українське літературознавство в тематичному розумінні (а не, скажімо, про дослідження інших літератур українськими літературознавцями), варто зауважити, що специфіка його об’єкта полягає саме в історичному вимірі. Навіть побіжне осмислення його історії переконує, що головні етапи української літератури (тобто давній, київський, середній, — від кінця XV до кінця XVIII ст., і новітній — від Котляревського) виявляють дуже слабкі взаємозв’язки, а то й, здається, узагалі їх не мають. Це питання, певна річ, треба досліджувати комплексно і на певній порівняльній основі. Тоді з’ясується, що аналогічні явища властиві й іншим літературам (наприклад, тим, де мовна база — це стосується низки європейських літератур — переходить від середньовічної латини до розмовних мов). Але в українській літературі перервність різкіша. Найбільш промовисто це проявляється в тому, що, власне, у самосвідомості даної літератури (тобто, очевидно, не колективу як цілості, а самих літераторів, інтелектуалістів, носіїв традиції та духовності) питання історичної безперервності й спадкоємності або не порушується, або має до себе негативне ставлення. До речі, хоч історію української літератури узвичаєно ділити на щойно згадані три основні етапи, можна постулювати, що цей останній етап, — новітньої української літератури, XIX і XX ст., — таки ділиться, за періоду революції й удержавлення української літератури, на два фундаментально відмінні етапи і що вони, може, більше, ніж в інших літературах, характеризуються саме перервністю традицій, тем, функцій і ролей читача тощо. Цей перелом не так між літературою XIX і XX ст., як між літературою, умовно кажучи, народницькою та модерною, потребує, ясна річ, осмислення й дослідження.

12. Літературна критика як галузь літературознавства і фактор літературного процесу. Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. Правда, окремі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства. Зокрема В. Брюхо-вецький зазначає: «Сучасне літературознавство становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною». До речі, сам В. Брю-ховецький не є послідовним у відстоюванні подібної думки. У надрукованій у цьому ж томі УЛЕ статті «Критика літературна» він стверджує, що літературна критика — «одна з трьох основних галузей літературознавства».

І все ж переважає позиція, згідно з якою літературознавство — це теорія літератури, історія літератури, літературна критика. Ці дисципліни називаються головними.

Літературна критика — це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне її завдання — всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство. «Літературна критика й історія літератури, — зазначали американські дослідники Рене Веллек (1903—1995) та Роберт-Пенн Воррен (1905—1989), — намагаються охарактеризувати те індивідуальне, що притаманне певному твору, письменнику, періоду, національній літературі. Однак зробити це можливо тільки за допомогою загальних понять, на основі теорії літератури».

Судження про літературу передбачає індивідуальність її розуміння, виражати його потрібно відповідною «літературознавчою мовою», що має певні стійкі поняття, правила їх уживання тощо.

Літературна критика. Як галузь літературознавства вона розглядає і висвітлює сучасний літературний процес, вдаючись здебільшого до інтерпретації сучасних їй літературних фактів, намагаючись відстежити нові тенденції та зміни у літературній творчості.

Природа критики діалогічна і виявляється передусім у тому, що письменник, реалізуючи свої світовідчуття і світобачення, створює художні образи, які критик (читач) береться розгадати. Водночас критик — не тільки інтерпретатор, а й співтворець; не «безпристрасний суддя», котрий намагається заховати власне Я, а творча індивідуальність, що виявляє себе, свої смаки хоч би у виборі літературного об’єкта та аспектів його інтерпретації.

Функція літературної критики історично змінна. Свого часу І. Франко визнавав, що критика «добролюбовського» типу служить «пропаганді суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики», а критика a la Леметр (французький літературний критик) — занадто суб’єктивний, особистісний підхід до явищ літератури, не здатний виявити «критичні здібності» (трактат «Із секретів поетичної творчості»). Американський літератор Томас-Стернз Еліот (1888—1965) наголошував, що функцією критики є «тлумачення творів і формування смаків», проте і «тлумачення», і «смаки» залежать від багатьох чинників і ніколи не можуть бути зведені до абсолюту, — їм притаманна множинність виявів. «Пошуки істини», яку визнали б усі, — ефемерне заняття, коли йдеться про художній твір, у якому можна відшукати безліч смислів і значень. Переконливою може бути інтерпретація творів тоді, коли цим займається критик, котрий володіє «знанням наукових фактів», має «розвинуте почуття естетичної вартості, добрий смак, розуміння критичних принципів і вміння їх застосовувати».

Сучасний стан української літературної критики зумовлений суспільними змінами, що сталися за останні десятиліття. Ідеологічно тенденційна «партійна критика», основана на тотальному контролі літературного процесу, виховуванні письменників у дусі соціалістичного реалізму, відійшла у минуле, а критика на нових засадах лише формується. Це живить звинувачення у невиконанні нею своїх функцій. Насправді літературна критика продовжує існувати, хоч і в іншому форматі. Основна причина її інакшості зумовлена зміною формату і статусу художньої літератури, пристосовуванням до нових умов суспільного буття. Вона перестає бути національним оберегом, «виразником народних дум», а розвивається за логікою вільного мистецтва, яке не збирається переконувати у чомусь читача, до чогось його закликати. Література набуває ознак індивідуального самовиявлення. Тому і критика більше покладається на естетичні смаки і судження, ніж на категоричні оцінки чи присуди. Її перспектива полягає не у відстежуванні та оцінюванні літературного процесу, а у довільних міркуваннях про сьогочасну літературу.

13. Література в контексті культури: література та історія, література та суспільство, література та популярна культура, література та філософія. У різні періоди культурного розвитку людства літературі відводили різне місце серед інших видів мистецтва - від ведучого до одного з останніх. Це пояснюється пануванням того або іншого напрямку в літературі, а також ступенем розвитку технічної цивілізації. Наприклад, античні мислителі, діячі мистецтва Відродження і класицисти були переконані в перевагах скульптури та живопису перед літературою. Леонардо да Вінчі описав і проаналізував випадок, що відображає ренесансну систему цінностей. Коли поет підніс  Романтики на перше місце серед усіх видів мистецтв ставили поезію і музику. Показовою в цьому відношенні позиція Ф.В. Шеллінга, який бачив у поезії (літератури), «оскільки вона є созідательніца ідей »,« сутність усякого мистецтва ». Символісти вважали музику вищою формою культури. Проте вже у XVIII столітті в європейській естетиці виникла інша тенденція - висунення на перше місце літератури. Її основи заклав Лессінг, яка бачила переваги літератури перед скульптурою і живописом. Згодом цієї тенденції віддали данину Гегель і Бєлінський. Гегель стверджував, що «у словесного мистецтва в відношенні як його змісту, так і способу викладу незмірно більш широке полі, ніж у всіх інших мистецтв. Будь-яке зміст засвоюється і формується поезією, всі предмети духу і природи, події, історії, діяння, вчинки, зовнішні і внутрішні стану », поезія є« загальним мистецтвом ». У той же час у цьому всеосяжну зміст літератури німецький мислитель вбачав її істотний недолік: саме в поезії, за Гегелем, «починає розкладатися саме мистецтво і знаходить для філософського пізнання точку переходу до релігійним уявленням як таким, а також до прози наукового мислення ». Однак навряд чи ці особливості літератури заслуговують нарікань. Звернення Данте, У. Шекспіра, І.В. Гете, А.С. Пушкіна, Ф.І. Тютчева, Л.Н. Толстого, Ф.М. Достоєвського, Т. Манна до релігійно-філософської проблематики допомогло створити літературні шедеври. Слідом за Гегелем пальму першості літературі перед іншими видами мистецтва віддавав і В.Г. Бєлінський. «Поезія є вищий рід мистецтва. Поезія виражається у вільному людському слові, яке є і звук, і живопис, і певне, ясно виговоренное подання. Тому поезія містить в собі всі елементи інших мистецтв, як би користується раптом і нероздільно всіма засобами, які дані порізно кожному з інших мистецтв ». Причому, позиція Бєлінського є навіть літературоцентрістской більше, ніж у Гегеля: російська критик, на відміну від німецького естетика, не бачить в літературі нічого, що б робило її менш значною, ніж інші види мистецтва. Іншим виявився підхід Н.Г. Чернишевського. Віддаючи належне можливостям літератури, прихильник «реальної критики» писав при цьому, що, оскільки, на відміну від усіх інших мистецтв, вона діє на фантазію, «за силою і ясності суб'єктивного враження поезія далеко нижче не тільки дійсності, а й усіх інших мистецтв ». Справді, у літератури є свої слабкі сторони: крім нематеріальній, умовності словесних образів, це ще і національну мову, на якому завжди створюються літературні твори, і що випливає звідси необхідність їх перекладу на інші мови. Сучасний теоретик літератури оцінює можливості мистецтва слова дуже високо: «Література -« першим серед рівних »мистецтво ». Міфологічні та літературні сюжети і мотиви часто кладуться в основу багатьох творів інших видів мистецтва - живопису, скульптури, театру, балету, опери, естради, програмної музики, кіно. Саме така оцінка можливостей літератури по-справжньому об'єктивна. У сучасному суспільстві особливо актуальною є проблема духовного відродження, яке неможливе без опертя на досвід минулих поколінь, без формування і функціонування історичної пам’яті народу. Одними з найпродуктивніших генераторів її передавання є історичні художні твори як еволюціонуючи мистецька система, яка має давні традиції, значні творчі здобутки, розмаїтий жанровий масив, але ще не дістала належної уваги дослідників. Зіставлення історичних художніх творів з історіографічнимипрацями розширює й збагачує світоглядний комплекс, зокрема знання про минувшину, погляди на історію, її дослідження та вивчення, на шляхи і засоби використання історичного матеріалу в художній творчості й навпаки – художніх текстів у джерелознавчому й людинознавчому аспектах історичного процесу. Історична тема – своєрідний художній феномен у розвитку української літератури XIX – XX ст. Вонапосіла важливе місце в творчості багатьох письменників і користувалася особливою популярністю серед романтиків і реалістів, натуралістів і модерністів, оскільки, навіть модифікуючись, не змінювала своїх основних завдань об’єднати будь-яку спільноту певним набором світопотрактувальних, духовно-комунікативних, моральних, поведінкових норм, чиї інтерпретаційні коди в певний історичний час залишаються практично незмінними. Осмислюючи феномен історичної пам’яті в контексті сучасної світової культури та літератури, розглядаючи його як результат розвитку людства, маємо достатньо підстав вважати, що покликані ним до життя художні твори беруть дієву участь у процесах накопичення, зберігання, передачі буттєвої інформації та цивілізаційного досвіду сучасним і майбутнім поколінням. Окрім того, література має унікальну можливість відтворювати колективні настрої та інтегрувати свідомість соціуму, нації в світоглядні процеси суб’єкта, впливати на соціокультурний потенціал суспільства в цілому. В історичних творах різних літературних родів і жанрів українські письменники намагалися не тільки об’єктивно інтерпретувати минуле в емоційних картинах, дотримуватись історичної правди, а й формувати в читача чітку громадянську позицію, патріотизм, високу мораль. Ці два окремі ще з античності види діяльності в модерний період у межах певної конфіґурації культури, знання, освіченості підштовхуються до поєднання. Ми бачимо у XVIII столітті філософів, які пишуть романи, і ми бачимо, що саме у XVIII столітті відбувається філософська «контамінація» літератури, й літературу наділяють просвітницькою функцією, а отже, філософськими завданнями, водночас автори романів та поем активно черпають якщо не з філософських текстів, то з учених дискусій свого часу філософські ідеї, концепти, сюжети і, взагалі, спираються на конструкцію модерної людини, запропоновану філософією. В ХІХ столітті ця контамінація набуває помітного розмаху з огляду на визнаване за філософією місце в соціальному проґресі та на її інструменталізацію в системі освіти, а опріч того, філософія та література інституціюються, перша — як наука, а друга — як мистецтво, а звідси відмінність їх набуває функціонального характеру, і її починають мислити відповідно до відмінності двох парадигм чи двох дискурсів — наукового і мистецького. Втім, це не перешкоджає тому, щоб філософія і література в окремі періоди об’єднувалися в історії культури в цілому, скажімо екзистенціалізму чи постмодернізму.

14. Поняття літературного канону та деканонізації. Механізми функціонування та створення канону. У другій половині ХХ століття усталилосьтвердження про обслуговування літературою політики і влади. У літературознавстві утвер-джується так звана теорія, що включає цілий ряд постструктуралістських та постмодерністських напрямів (новий історизм, фемінізм, постколо-ніалізм, афро-американські та гей-лесбійськістудії). Як результат досліджень представниківцього руху в літературознавстві (Гарольд Блумозначив цей рух як “школа неприязні” – (School of Resentment) – У.Ф. – [див.: 14]) зароджуєтьсятеорія літературного канону. Вона почала розвиватися у 80-х роках ХХ століття в американському літературознавстві як результат так званих “культурних воєн” щодо списків обов’язкової та додаткової літератури до загально університетських курсів.  У межах теорії канону співіснують дві лінії його дослідження – інституціональна (соціологічна) та естетична(аксіологічна). Перша зорієнтована на роботу в рамках “інституціоналізації літературних цін-ностей” [4, 326], що включає такі складовіпарадигми літературного канону, як діяльність академічних інститутів, роль освітніх програм, літературної критики, видавничої сфери тощо. Представники цього напрямку трактують літературний канон як “інструмент соціальної домінації”, тому для них “канон – це ніщо інше, як авторитарна, догматична, встановлена“дискримінація”, заснована на економічній та політичній перевазі” [див.: 15]. Проти розуміння канону як “інструмента соціальної домінації” виступає Гарольд Блум у своїй праці “Західний канон. Книги і школавіків”. Автор не погоджується із думкою представників так званої “школи опору”, що “уформуванні канону завжди грає роль ідеологія … вони йдуть далі і говорять про ідеологіюформування канону, вважаючи, що створенняканону (чи його збереження) є сам собоюідеологічний акт” [14, 21]. Учений заперечує цютезу, формулюючи теорію “сильного автора”, згідно з якою “автор вривається в канон тільки задопомогою своєї естетичної сили, яка перш за все утворюється за рахунок володіння фігуративноюмовою, з’єднаною з оригінальністю, когні-тивною енергією, багатством мови” [13, 215]. Тобто він вважає, що твір стає канонічним лишезавдяки своїй естетичній силі, виступаючивзірцем мовного, стилістичного та риторичногонаповнення художнього тексту, як “культурнаграматика” пам’яті соціуму. З розвитком новочасних літературних напрямів (романтизм, реалізм) відбувається процес деканонізації художнього мислення, перехід від нормативного до оригінального мистецтва. Змінюється тип художньої структури: канони нормативної естетики втрачають принципове значення, у мистецтві утверджується "принцип індивідуальності" (І.Франко) як особистісна форма відношення мистецтва до дійсності. Література переходить від знання до споглядання, від належного до сущого, від загального до особливого, індивідуального. Оригінальність стає основною вимогою і одним із провідних критеріїв художності. Формується нова система естетичних понять (індивідуальність, оригінальність, своєрідність, талант, творчість, натхнення, світогляд, плагіат та ін.), принципово відмінна від попередньої. Становлення новоєвропейського типу літературної структури відбувається у всіх літературах, хоч здійснюється своєрідно і в різний час. В українській літературі цей процес тривав упродовж XVI-XVIII ст., знайшовши найповніший вияв у творчості Т.Шевченка. Водночас елементи як романтичної, так і реалістичної естетики з часом набували ознак нормативності, перетворювалися на своєрідні романтичні К., реалістичні К. У літературі соціалістичного реалізму, як і в мистецтві середньовіччя, естетичні К. ґрунтувалися на єдиній ідеологічній основі. Поняття К. використовується також у текстології у значенні канонічного тексту.