Зразки усних відповідей на теоретичні питання державної атестації студентами на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”

1. Предмет і завдання фонології. Поняття фонеми, основні її властивості. Функції фонеми в системі мови. Фонема і звук. Інваріант і варіанти фонеми, їхні типи. Дистрибуція. Кореляція. Нейтралізація. Принципи виділення фонем.

У людській мові найменші звукові одиниці виконують певні функції – вони служать для формування, розпізнавання і розрізнення морфем, слів, словоформ. Цей функціональний аспект звукових одиниць вивчається у фонології.

Ця галузь мовознавства зароджується в 70-х роках XIX ст. в дослідженнях німецьких учених Вінтелера та Зіверса, а пізніше О. Єсперсена, які підготували перехід до нового погляду на звукові одиниці мови й разом з тим поділ підходів до опису звукової сторони мови на власне фонетичний та фонологічний. Переломними стали ідеї Яна Бодуена де Куртене. Науковець розмежував учення про звуковий бік мови на антропофоніку, що має справу з фізичною, матеріально вираженою звуковою субстанцією, і психофонетику, де звукова оболонка мови розглядалася як явище психічне, ментальне, а тому функціональне. Великий внесок у розвиток функціональної фонетики внесли магістерська дисертація Л. Щерби (1912), кавказознавчі роботи Н. Яковлєва 20-х рр. XX ст.

Функціональна фонетика як самостійна лінгвістична дисципліна виокремилася у 20−30-х рр. XX ст. і стала називатися фонологією. Засновниками фонології були представники Празької лінгвістичної школи: Микола Сергійович Трубецькой (1890−1938), Роман Осипович Якобсон (1896−1982), Сергій Карцевський (1884−1955), які виклали основні ідеї фонології на 1-му Міжнародному конгресі лінгвістів (Гаага, 1928). Особливу роль у становленні фонологічної мовознавчої дисципліни зіграла праця М.С. Трубецького „Основи фонології” (1939) − перший систематичний виклад завдань, принципів та методів фонології.

Фонологія (від грец. φωνή – „звук, голос” і λóγος – „учення”) – розділ лінгвістики, що вивчає соціальну функцію звукових одиниць мови як засобу розрізнювання морфем, слів та їхніх форм.

Фонологія визначає принципи і методи встановлення складу фонем, вивчає їхні модифікації, зв’язки та опозиції, що існують між окремими фонемами та їхніми групами.

Синхронічна фонологія вивчає фонологічну систему мови в певний історичний період, часто на сучасному рівні.

Діахронічна фонологія займається фонологічним поясненням звукових змін фонологізації, дефонологізації та рефонологізації звукових відмінностей, тобто, наприклад, перетворення позиційних варіантів однієї фонеми на самостійні, або, навпаки, зникнення певної фонемної опозиції, або зміни підстави для фонемного протиставлення.

Завдання фонології

1.	Встановити фонематичні засоби передачі думки в сучасній українській літературній мові
2.	Визначити систему головних значущих одиниць – фонем – і дати їхню класифікацію
3.	Дослідити, якими ознаками розрізняються головні значущі одиниці між собою, які варіанти фонем з’являються в різних фонетичних умовах
4.	Визначити основні функції фонем
5.	Вивчити смислове значення інших одиниць – наголосу, інтонації, фонологічного складу як форми організації фонем

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального критерію, суть якого полягає насамперед у з’ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Фонема − (гр. φώνημα − звук, голос) − це мінімальна одиниця мовної системи, яка об’єднуючись у процесі мовлення з такими ж одиницями в різноманітні комбінації, утворює при цьому значущі одиниці мови (слова, морфеми) і водночас служить засобом їхнього розпізнавання й розрізнення.