Принципи виділення фонем

Встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто можливості використання для диференціації морфем і слів) – обов’язково в сильній позиції.

Який же звуковий тип може стати фонемою? Той, що має найголовніші ознаки самостійності фонем.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів (несправжніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються тільки одним звуком. Звуки, за якими один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фонемами. Наприклад, звуки [т], [д], [с], [з] − різні фонеми, тому що вони розрізняють слова гатка − гадка, газ − гас, а звуки [е] та [е^и] належать до тієї самої фонеми /е/, тому що вони не розрізняють слова (пор.: [село́] − [се^ило́] тощо). Однак квазіомоніми не є найбільш раціональним засобом встановлення фонематичності звуків. Це стосується, зокрема, дифтонгів, африкат, подовжених звуків. Крім того, квазіомонімія може не охоплювати всіх пар фонем. Тоді єдиним критерієм виділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки [дˆж]; [ж], [т] і [т'] є самостійними фонемами, тому що вони вживаються в однакових фонетичних позиціях у словах: джерело − жерло, там − тямити.

2. Головні ознаки синонімів. Синонімічний ряд, його характеристика. Класифікації синонімів. Джерела виникнення синонімії. Евфемізми та перифрази. Стилістична роль синонімів.

Багатство кожної мови визначається наявністю в ній синонімів. Лексичні синоніми (від гр. συνώνυμος − одно­йменний) − це слова, що означають назву того ж поняття, спільні за своїм основним значенням, але відрізняються семантичними відтінками або емоційно-експресивним забарвленням (або тим і тим одночасно). Наприклад: квітка пахуча, запашна, ароматна.

Синонімія як тип лексико-семантичних відношень ґрунтується на тому, що слова, які належать до однієї частини мови характеризуються повним або частковим збігом своїх лексичних значень. Синонімами можуть бути іменники (вітання, овація, привітання, салют, поздоровлення, вшанування), прикметники (чемний, вихований, привітний, обхідливий, поштивий), дієслова (докоряти, картати, дорікати, журити), прислівники (важко, тяжко, сутужно, нелегко, непереливки, несолодко), прийменники (біля, побіля, край, окрай, попри, поблизу, коло, поруч, обіч). У разі переходу слів однієї частини мови в іншу синоніми добираються з тієї частини мови, в яку перейшло слово. Деякі слова у синонімічні відношення не вступають. Це власні назви, переважна більшість термінів.

Ознаки синонімів:

1. Здатні означати те саме поняття. Звідси випливає, що це слова, спільні чи тотожні за своїм основним значенням.

2. Чимось різняться між собою. Мають додаткові значеннєві відтінки, різний змістовий обсяг. Відрізняються мірою і якістю емоційного забарвлення, стилістичною належністю до певного жанру мови; виявляють різну активність у мові, характеризуються неоднаковою сфрою поширення та здатністю сполучуватися з іншими словами в реченні.

Синоніми об’єднуються у синонімічні ряди, або синонімічні гнізда.

Синонімічний ряд – системне утворення, що обєднує слова, які означають одне поняття. Очолюється домінантою - стилістично-нейтральним словом, що найповніше втілює в собі семантику цього ряду. Деякі члени синонімічного ряду називають те саме поняття без будь-яких відтінків і забарвлення, інші до основого змісту додають нові ознаки, які розширюють чи звужують основний зміст поняття або надають названому емоційно-експресивного забарвлення. Серед синонімів одного синонімічного ряду є слова, що належать до загальновживаної лексики, і такі, вживання яких повязане з певними стилями літературної мови чи однією з груп загальнонародної мови: красивий – гарний – вродливий – файний (останнє слово – діалектизм).

Розглянемо такий синонімічний ряд:

Говорити – казати – гомоніти – торочити – лепетати – базікати.

Із дієсловом «говорити» прямо чи опосередковано пов’язані своїм змістом усі члени синонімічного ряду. Оскільки ця пов’язаність не є лінійною, ланцюговою, а становить синонімічну структуру, безпосередньо домінанті «говорити» підпорядковуються групи: а) казати, мовляти, промовляти; б) глаголити, ректи; в) гомоніти, балакати; г) базікати, пащекувати, то поняття „синонімічний ряд” доцільно позначати „синонімічний блок”.

Домінанта – це стилістично-нейтральне слово, що найповніше втілює в собі семантику цього ряду.

Домінанту або стрижневе слово у синонімічних словниках використовують як реєстрове слово.

У синонімічному ряді в процесі лексикографування синоніми розташовуються за принципом градації, з урахуванням семантичної й стилістичної близькості синонімів ряду до стрижневого слова, а також сфери вживання слів.

Лексична синонімія існує тільки в синхронії.

Синонімічні ряди за своєю природою можуть поповнюватись. Синонімічні ряди обєднуються тільки з гранично близькою семантикою, яким властиві також спільні граматичні категорії, які належать до однієї частини мови.

До синонімічного ряду разом з окремими словами належать і фразеологізми. Наприклад, до синонімічного ряду говорити-казати, крім зазначених, належать слова балакати, шепотіти, щебетати, варнякати, патякати, базікати, а також фразеологізми точити ляси, правити теревені, пісню співати.

Багатозначне слово залежно від його конкретних значень може бути домінантою різних синонімічних рядів:

добрий (про людину), чуйний, співчутливий, доброзичливий, щирий, людяний, уважний, приязний, прихильний;

добрий (про спеціаліста), квалі­фікований, досвідчений, умілий, знаючий, компетентний;

добрий (про врожай), багатий, високий, щедрий, рясний, великий. Відпо­відно й те ж саме слово в різному контексті може замінюватися різними синонімами. Наприклад, до слова примітивний, коли йдеться про організми, синонімом виступає слово одноклітинний; про культуру – первісний, нерозвинений; про смак – грубий, невибагливий, невитончений; про світогляд – обмежений; про жарт – дешевий; про твір – недосконалий, недовершений.

Семантична класифікація синонімів.

За значенням синоніми поділяються на:

І. Абсолютні синонімів – це слова з тотожними, однаковими, ідентичними лексичними значеннями: азбука − абетка − алфавіт, визначення − дефініція, мовознавство − лінгвістика, обрис − контур, відтінок − нюанс, іспит − екзамен, площа − майдан, лю­бий − милий, баритися − гаятися, скрізь – усюди, равлик – слимак, багно – болото, оплески – аплодисменти, індустрія – промисловість, рішення – ухвала, вежа – башта, борошно – мука, кавалерія – кіннота, воротар – голкіпер, асиміляція – уподібнення, уверх – вгору, ювілей – річниця, горизонт – обрій, дескриптивний – описовий, квантитативний – кількісний, губно-губний – білабіальний, фотографія – знімок − світлина, евфонія – милозвучність, буква − літера, спектакль – вистава.

Вони використовуються в мовленні для того, щоб уникнути по­вторів.

ІІ. Квазісиноніми (лат. quasi – майже, приблизно) – це слова з близькими, але не тотожними значеннями.

Квазісиноніми поділяються на три групи:

1. Ідеографічні (семантичні, понятійні, значеннєві) – це синоніми, які, позначаючи той же предмет, явище, ознаку, процес та ін., відрізняються окремими елементами своїх значень, тобто обсягом семантики: хотіти − бажати, жадати, прагнути; рішучий − твердий, незламний, непо­хитний; дорога − шлях, тракт, путівець, траса, шосе, ав­тострада; хотіння – охота, бажання, жадання, жадоба, жага; вражати – дивувати, приголомшувати, потрясати, досягнення – здобуток, завоювання, поважний – серйозний, солідний, статечний, важний, величний; дощ – злива; метелиця – снігопад, завірюха, віхола.

2. Стилістичні – це синоніми, які різняться елементами значень, сферою вживання, належністю до лексики активного чи пасивного вжитку, емоцій­но-експресивним забарвленням і є характерними для певного стилю: зрозуміти − второпати; дурний − дур­ноголовий, дурноверхий; обличчя – пика; обличчя – лик; гордовитий – бундючний; жіночий – бабський; іграшка – цяцька; господар – ґазда.

3. Семантико-стилістичні – це синоніми, які відрізняються один від одного і за обсягом значення, і за емоційно-експресивним забарвленням: витрачати – промотувати, охоче – радо – залюбки, успіх – торжество – тріумф, пити – хлистати, поганий – паскудний – мерзенний, бешкетник – зірвиголова – палисвіт, литися – ринути – хлинути.

За будовою синоніми бувають однокореневі (гаснути – погасати – згасати – загасати; тухнути – потухати – затухати; лишати – залишати – полишати; змовчати – промовчати – перемовчати; славний – славетний; темрява – темінь − темнота – тьма – пітьма; заклик – поклик – клич; доволі – уволю; навколо − довкола) та різнокореневі (бурштин – янтар, восьминіг – спрут, витрати – видатки – кошти, фіаско – невдача, фальшивий – несправжній, рідкісний – унікальний, ренегат – перевертень, віз – хура, добрий – чуйний, пейзаж – краєвид, фотографія – світлина, тираж – наклад, воротар – голкіпер, лоб – чоло, щоки – ланіти, подорож – вояж).

Більшість із наведених у прикладах синонімів є загаль­номовними, синонімічні зв’язки між ними не залежать від контексту. Слова, які є синонімами лише в певному контексті, називаються контекстуальними синонімами. Наприклад: Бій палав недовго, не більше півгодини, але був він жорстокий і кривавий (О. Довженко). І вдень і вночі кипіла робота. Виділені слова є контекстуальними синонімами до тривати. Я винен, браття. Всі ми винні Наш гріх судитимуть віки за беріїв, за Соловки, за чорні, зганьблені, злочинні, переґвалтовані роки (І. Світличний). В далечині туманній, темній, димній злилися низина і вишина (Є. Маланюк). І в’яне, сохне, гине, гине твоя єдиная дитина (Т. Шевченко).

Джерела виникнення синонімії

Потреба передати лексичним значенням нові значеннєві відтінки зумовлює виникнення синонімів. Виникає потреба не тільки назвати предмет чи явище, а й висловити своє ставлення до нього. Це створює умови для виникнення стилістичних синонімів.

Синоніми виникають:

а) за рахунок творення нових слів: перемогти, подолати, здолати, побороти, подужати; відрада, розрада, утіха, задоволення, приємність, насолода; нишком, нишком-тишком, крадькома, потай, потайки, потайці, потаємно, приховано;

б) внаслідок запозичень: невдача – фіаско; рідкісний – унікальний, раритетний; підробка – фальшивка, імітація; підмурівок, підвалина – фундамент; перевертень – ренегат, манкурт, яничар;

в) за рахунок розмовно-просторічних слів та діалектизмів: садиба – обійстя, селитьба, ґражда; капці – патинки, човганці, виступці; віз – хура, фіра, підвода, теліга, каруца, мйжа;

г) унаслідок розвитку багатозначності слів: зручний, відповідний, слушний, сприятливий (про час); попелястий, мишастий, олов'яний, сріблястий, сталевий (про колір);байдужий, холодний, офіційний, сухий (про стосунки між людьми).

Евфемізм – слово чи вираз, яке замінює заборонене або небажане слово, на яке накладене табу, пом’якшує зміст висловлюваного, непрямо або приховано, ввічливо визнаючи назву певного предмета, явища шляхом використання іншої ознаки. Евфемізи допомагають уникати заборонених, небажаних слів, тих, на яких накладено табу. Евфемізм є наслідком лексичного табу (заборони), який завдяки різного роду упередженням, марновірствам, релігійним віруванням накладається на вживання назв певних предметів і явищ навколишнього світу, внаслідок чого людина удається до виразів іносказань. Характерно, що нові позначення „непристойних” предметів і явищ з часом втрачають характер евфемізмів, починають сприйматися як пряма вказівка на „непристойний” предмет і в свою чергу стають „непристойними”. В основі явища евфемізму лежать глибоко архаїчні пережитки мовних „табу” (заборон вимовляти прямі найменування таких небезпечних предметів і явищ, як, наприклад, богів, хвороб або мертвих, оскільки акт назви, згідно дологічного мислення первісної людини, може викликати саме явище) – такі евфемізми на зразок „нечистий” замість „чорт”, „покійний”, „небіжчик”.

Причини появи евфемізмів:

- наявність цензури (економічна допомога замість військова агресія, центр перевиховання замість концентраційний табір);

- бажання зберегти військову чи державну таємницю (завод № 95, підприємство № 123, одна сусідня держава, один дипломатичний представник, з інформованих джерел, Головний конструктор – тільки після смерті акад. Корольова стало відомо його прізвище широким верствам населення);

- бажання позбутися грубих слів у мовленні (дурень – нерозумний, недалекий; помиляєтесь, вигадуєте замість брешете);

- з етичних міркувань (міні-зачіска (жарт.) − лисина, люди поважного віку);

- лікарська етика (Z21 – СНІД, tbc – тебеце – сухоти, летальний кінець замість смерть).

Перифраза – описовий мовний зворот, ужитий для називан­ня предмета через якусь характерну його рису. Наприклад, щоб у тексті не повторювати раз у раз слово Київ, уживають пери­фразу столиця України, місто Кия; лев – цар звірів; вугілля – чорне золото, тверде паливо; газ – блакитне паливо; засоби масової інформації – четверта влада; рибалка – лицар гачка і наживи. Перифраза часто несе в собі оцінку явища; вона може мати позитивне, схвальне або негативне, іронічне значення. Внаслідок цього підвищується емоційність повідомлення, ви­являється ставлення автора до повідомлюваної інформації. Проте перифрази часто виступають засобом стреотипізації інформації та перетворються на шаблони.

Крім загальноприйнятих, загальнозрозумілих перифраз, виділяються ще й ситуативні, індивідуально-авторські, зміст яких зумовлений конкретним контекстом. Це стилістичні фігури. Наприклад:

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю…

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? (Ліна Костенко).

Письменницю Марію Матіос називають „Стефаником у спідниці”, Марію Заньковецьку – „чарівницею українського кону”, Євгена Маланюка – „імператором строф з берегів Синюхи і Гудзону”, Михайла Грушевського – „батьком української історії”, хутір „Надію” – „українськими Афінами”.

Стилістична роль синонімів:

1. Допомогти позбутися повторів.

2. Точно передати відтінки у значеннях.

3. Допомогти глибше, повніше, всебічніше описати якесь явище.

4. Використати для зосередження уваги на відмінностях.

5. Із метою створення комічних ситуацій.

Наприклад, у Т. Шевченка в первісному варіанті було таке речення: Ми просто йшли: у нас нема і йоти кривди за собою. У процесі роботи над твором поет, використовуючи синоніми, виправив наведене речення на точніше, влучніше: Ми просто йшли: у нас нема й зерна неправди за собою. У вірші Лесі Українки «Велет» читаємо: Той велет сильним був колись не тілом лиш, а й духом. Всі людські пута й кайдани зривав єдиним рухом, його збороти не могла ніяка міць ворожа. У первісному варіанті цього вірша замість слова збороти спочатку стояло подужать, потім – зломити. У рукописі повісті М. Коцюбинського „Fata morgana” було написано: Стережете панське добро? Ха-ха! Стережіть, стережіть, щоб не пропало. Потім виправлено на: Стережете панське добро?Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало.

Як удало майстри слова використовують синонімічне багатство мови, свідчить невеликий уривок з оповідання Марка Вовчка „Козачка”: „Занедужала перше мати: таки вже старенька була; похиріла неділь зо дві, та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував”. Щоб не повторювати ті самі слова й привернути увагу до певних явищ, тут ужито синоніми мати і ненька, занедужати і похиріти (синоніми до захворіти, прохворіти), померти і переставитися, подружжя (синонім до дружина), вік ізвікувати (синонім до прожити).

Синоніміка широко використовується в народних піснях: „Найстарший брат рече-промовляє...” „Став середульший брат - плакати і ридати...” „Бідні невольники прохали та благали...” „Поле килиїмське хвалить-вихваляє...” „То не вовки-сіроманці квилять та проквиляють...”

Якщо, підкреслюючи якусь думку, вживають поспіль кілька синонімів, то їх розташовують у порядку збільшення або зменшення якостей чи ознак, названих ними. Наприк­лад, у реченні „В’яне, сохне, гине, гине твоя єдиная дитина” (Т. Шевченко) дії, які передають загибель, називаються в їхньому наростанні. Ще приклади: „На обличчі його лежав вираз безнадії й розпачу” (В. Собко). „Голос Івана Івановича стає теплим, інтимним”(М. Івченко). „В далечині туманній, тем­ній, димній злилися низина і вишина” (Є. Маланюк). „Я винен, браття. Всі ми винні. Наш гріх судитимуть віки за беріїв, за Соловки, за чорні, зганьблені, злочинні, переґвалтовані роки” (І. Світличний).

Ампліфікація (лат. amplification, від amplificio – поширюю, збільшую) – фігура мови, що полягає в нагромадженні синонімів або однотипних виразів для підсилення емоційного впливу вислову. У художній літературі, промові використання кількох однорідних означень для підсилення характеристики явища. Наприклад: Пісня та мила, пісня та люба, Все про кохання, все про любов (Народна пісня). Звідти (з концтабору) не поверталися, були втрачені світом безнадійно й безповоротно, як листя з дерев, як дощі з хмар, як розтанулі сніги повесні (П. Загребельний). Убогії ниви, убогії села, убогий, обшарпаний люд (Б. Грінченко). Ампліфікація нерідко ототожнюється з висхідною градацією. Ампліфікація вживається переважно в мові фольклору (Слава не вмре, не поляже... − з дум) та літературних стилізаціях під фольклор (наприклад, у Марка Вовчка, чиї тексти бувають навіть перенасичені ампліфікацією: вони говорили й балакали, докучить і обридне, не посмирили її ані робота, ані труди); у мові худож. літератури, особливо в поезії (Погибнеш, згинеш, Україно...; А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі − Т. Шевченко).