Основні властивості фонеми

1.	Це найменша мовна одиниця
2.	Потенційно пов’язана зі значенням. До складу морфем і слів фонеми входять як мінімальні неподільні сегментні компоненти, що формують план вираження відповідних значущих одиниць, але самі позбавлені значення. Проте, наприклад, сполучники і, а, прийменники в/у, з, частки б, ж функціонують як однофонемні слова. В українській мові широко представлені також однофонемні морфеми, зокрема закінчення –а, ‑и, ‑і, ‑у, ‑о (вод-а, вод-и, вод-і, вод-у, вод-о), суфікси –н‑ (осін-н-ій), ‑л‑ (ве-л-а), ‑к- (річ-к-а)
3.	На відміну від одиниць вищого смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом комунікації, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні
4.	У будь-якій мові легко виділяється мовцями із суцільного мовленнєвого потоку, у якому фонеми розрізнюються не значенням, як це властиво знакам, а неоднаковим звучанням

Основні функції фонем

№ з/п	Назва функції	У чому полягає		Приклади
1.	Конститутивна (лат. сōnstitutivus < сōnstitutio – формувати, розташовувати)	Фонеми служать будівельним матеріалом для одиниць вищого порядку – морфем і слів	Іменник фарба складається з двох морфем: кореня й закінчення, являє собою певну усталену послідовність 5 фонем, з яких /а/ вживається двічі
2.	Смислорозрізнюва- льна, або дистинктивна (лат. distinguere – розпізнавати, розрізняти), або сигніфікативна (лат. significare – означати, значити, аналізувати)	Розрізнення морфем, слів (у тому числі форм одного слова) ґрунтується на відмінностях у їх фонемному складі	Іменники люлька і лялька поза контекстом сприймаються як різні одиниці тому, що до їх складу входять різні фонеми /у/ та /а/; слова мати – дати – лати – жати – шати розрізняються завдяки фонемам /м/ – /д/ – /л/ – /ж/ – /ш/
3.	Ідентифікаційна (лат. identificare – ототожнювати), або перцептивна (лат. perception – сприйняття, розуміння)	Полягає в розпізнаванні, ототожненні одних і тих же морфем і слів	Коли людина слухає, як хтось говорить, то із суцільного потоку мовлення її вухо виловлює окремі звуки, які вона розпізнає як реалізацію тих чи інших фонем, а завдяки цьому розпізнає також і складає із цих фонем морфеми і слова

Фонема − це втілення діалектичної єдності конкретного й абстрактного. Фонема не дана в досвіді безпосередньо. Її не можна почути, побачити, тобто кожна фонема − це абстрактне поняття фонології, що існує в нашій свідомості.

Разом з тим фонема − це перш за все звукова одиниця, певне узагальнення низки цілком визначених для даної мови, але неоднакових з артикуляційно-акустичного погляду, хоч і об’єднуваних єдиною функцією звучань.

Фонеми співвідносяться із звуками людської мови й реалізуються в них. Фонема як функціональна одиниця матеріалізується у звуках. Однак фонема і звук − це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:

- фонема − явище соціальне, фонема є впізнаваною незалежно від особливостей її вимови окремими людьми;

- звук − явище індивідуальне (сприймається органами чуття, вимовляється за допомогою органів мовлення);

- фонема − мовна одиниця, звук − мовленнєва одиниця;

- фонема − абстрактна одиниця, звук − конкретна фізична одиниця;

- фонема − величина стала, звук − величина залежна.

Фонема /б/ реалізується у звуках [б] – батько, [б’] – білка, [б˚] – Бог, [б’˚] – бюлетень; фонема /и/ − відповідно в [и] – ситець, [и^е] – дитина, [е^и] – тинок, [е˙^и] – киянин.

Кожна фонема реалізується в кількох звукових виявах. Їх може бути різна кількість. Звукові вияви утворюють звукове поле фонеми.

Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми, або варіантом (від грец. άλλος − інший та φωνή − звук, голос) − це відтінок звука в мовленні, реалізація фонеми, її варіант, зумовлений певним фонетичним оточенням.

Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми − це і є основний її варіант.

Головним виявом фонеми (основним варіантом, чи алофоном) називається звук, у якому дана фонема найчастіше реалізується в сильній позиції. Тобто такій, яка не залежить від певних фонетичних умов: місця в слові, наголошеності або ненаголошеності складу, впливу сусідніх звуків тощо.

Для голосних – це ізольована позиція, під наголосом, на початку слова, між твердими приголосними. Для приголосних – ізольована позиція, абсолютний кінець слова, уживання перед голосним заднього ряду (зазвичай перед [а]).

У фонології є ще поняття „інваріант”, яке не варто плутати з основним алофоном.

Основний варіант − це один з низки комбінаторних і позиційних алофонів певної фонеми, тобто це конкретне поняття, реалізація фонеми в сильній позицій у межах певного відрізку мовлення.

Інваріант − абстрактне поняття, що означає матеріальне узагальнення істотних для фонеми ознак. Тобто ідеальна характеристика будь-якої фонеми без її реалізації в мовленні в межах фонетичного слова. Наприклад, інваріант фонеми /д/ − це така одиниця, що є приголосною, передньоязиковою, дентальною, проривною, шумною, дзвінкою, твердою. Основний варіант фонеми /д/ − це реалізація її в сильній позиції в слові дах у звукові [д], який є приголосною, передньоязиковою, дентальною, проривною, шумною, дзвінкою, твердою фонетичною одиницею.

Розрізняють алофони обов’язкові та необов’язкові. До обов’язкових належать позиційні, комбінаторні, позиційно-комбінаторні; до необов’язкових − факультативні.