3. Політичний режим: поняття і види.

Під політичним режимом слід розуміти особливості полі​тичного панування певних соціальних сил, що здійснюється правлячими угрупованнями, які з допомогою спеціальних ме​тодів, засобів та заходів безпосередньо управляють держа​вою.

У навчальних і наукових виданнях породжує заперечен​ня поширений погляд на політичний режим тільки як на один (поряд з формою правління і формою державного устрою) з елементів форми держави, на його характеристи​ку, виключно як сукупність методів, форм і засобів здійснен​ня політичної влади, не торкаючись її соціальної основи, на протиставлення політичного режиму державному.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави, він має значно шир​ший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціаль​ними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов прези​дентської і парламентарної республіки, конституційної та аб​солютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звід​си випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто роз​глядає політичний режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину політич​ного режиму.

По-друге, поняття "політичний режим" взагалі виходить за межі властивостей методів і засобів здійснення влади і по​няття "форма держави" в цілому, тому що має більш глибо​кий зміст, оскільки характеризується крім застосованих дер​жавною владою засобів ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє держав​на влада, залежать методи ЇЇ здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспіль​ний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Методи здійснення державної влади, що разом з її со​ціальною базою становлять основу характеристики політич​ного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використо​вується у діяльності держави сукупно, окремі з них можуть превалювати. До методів здійснення державної влади нале​жать організаційна і виховна робота, застосування примусу (силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Дер​жава може спиратися на методи парламентської боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інфор​мації, встановлювати режим терору, використовувати набір політичних прав і свобод людини і т. ін. Державні методи можуть бути законними (конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існу​вання чи відсутність у країні системи партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв'язку з державною забороною на їх існування, яка може тривати по​стійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталітаризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). По​ширеними є двопартійні (США, Велика Британія, Нігерія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи, кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте во​ни суттєво впливають на здійснення політичної (державної) влади. Політичний режим визначається методами діяльності як державних, так і недержавних політичних організацій (партій, рухів, суспільних утворень). Але діяльність цих ор​ганізацій відбувається у межах, визначених державними за​конами, пов'язана із здійсненням державної влади (прагнен​ня до її захоплення, боротьба за державну владу, опозиційна діяльність щодо існуючої влади, участь у різних формах у здійсненні державної влади; вирішення питань, що мають державне значення і т. ін.). Саме вплив на фракції політич​них партій, особливо тих, що складають парламентську біль​шість, є найважливішим засобом проведення державної по​літики головою уряду через парламент, спрямування його законодавчої та інших форм діяльності.

Щоб визначити характер політичного режиму, слід з'ясу​вати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і державний режими. Здійснення політичної влади розуміється як державна монополія, завдяки чому по​літичний режим є завжди режимом державним.

Політичний режим — це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих факторів неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може привести до зміни режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-істо​ричний етап її розвитку. Основне значення для встановлен​ня характеру режиму має в усякому разі властива йому со​ціальна база та наявність безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демок​ратичні та режими авторитарні.

Демократичний режим

Демократичному режиму як одному з величезних завою​вань світової цивілізації притаманна широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: чим шир​ше його соціальна база, тим демократичнішим він є. У роз​винених демократичних державах цю базу становить весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітима​ція влади (її визнання громадською думкою) у даних дер​жавах відбувається під час проведення загальних, заснова​них на демократичних принципах виборів. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта — народу — іншому суб'єкту — державі. Отже, влада сприймається сус​пільством не тільки як законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний суверенітет пе​ретворюється на суверенітет держави, обмежений лише не​обхідністю дотримуватися основних прав людини.

Наявність певних ознак громадянського суспільства зу​мовлює створення демократичного режиму. Необхідно та​кож, щоб у країні склалися конкретні форми самоврядуван​ня. Його існування й розвиток є однією з ознак і важливим напрямом функціонування та поширення демократії.

За умов демократії має бути виключене зловживання владою. Свобода кожної людини поєднується зі свободою всіх громадян. У суспільстві право панує як міра свободи, за​гальної і рівної для всіх.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід'ємних прав лю​дини, на участі населення у формуванні і діяльності держав​них органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками демократичної держави є визнання найвищої цінності особистості, захище​ність її природних і невід'ємних прав. належне забезпечення всіма економічними, політичними, ідеологічними та юридич​ними гарантіями у тому числі судовим захистом проти будь-яких порушень, охоплюючи ті, що мають бути з боку суто державних структур. Демократичний режим, що діє в інте​ресах громадян, є обов'язково конституційним. Належить, щоб його функціонування було засноване на визнанні при​мату права перед державою, обмеженості останньої правом, неухильному дотриманні законності, спрямованості на до​держання принципів правової держави (наприклад, верхо​венство правового закону, відповідальність не тільки людини перед державою, а й держави перед людиною).

Винятково важливим для демократичного режиму є здійснення принципу поділу влади. Він не обмежується кон​статуванням існування законодавчої, виконавчої, судової та наглядово-контрольної гілок влади.

Кожна гілка здійснює певні функції. Відносини між ними засновані на взаємних стримуваннях і противагах, що гаран​тує певну рівновагу між владами. Це виключає узурпацію влади будь-якою з її гілок і забезпечує захист інтересів кож​ної особи.

Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень де​мократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійного чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої підтримки суспіль​ством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Політичне життя у країнах з демократичним режимом має проходити на засадах гласності та врахування громад​ської думки. Дуже важливо, щоб поряд з підкоренням мен​шості рішенням, прийнятим у конституційному порядку біль​шістю проводились консультації і дебати між окремими суб'єк​тами політичних відносин з метою узгодження різних точок зо​ру, досягнення компромісу або консенсусу, запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охоро​ну прав усіх громадян, включаючи тих, хто складає мен​шість. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю — етнічною, політичною, релігійною — збері​гаються визначені законом права. На неї поширюється прин​цип рівності всіх перед законом. Меншість має право вису​вати власні ініціативи, бути репрезентованою у різних дер​жавних органах (наприклад, парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, може критикувати виконання прийнятих рішень і т. ін. Більшість не уповнова​жена просто ігнорувати меншість, а зобов'язана уважно роз​глядати і обґрунтовано відповідати на її критичні зауважен​ня. Саме в інтересах меншості найважливіші політичні рі​шення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

Можливі різні рівні і зміст демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами розгорнутої або обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є невеликий про​шарок суспільства, а державне керівництво здійснюється вузьким колом осіб (аристократія, верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень демократизму залежить від питомої ваги при​мусу в процесі здійснення державної політики.

Щодо розвинутої демократії, то її виникнення можна очі​кувати ляше тоді, коли влада здійснюється безпосередньо або через представницький орган широкими верствами насе​лення і коли права кожної особи надійно захищені, незалеж​но від того, хто саме у даний момент при владі. Ця захище​ність має спиратися, в першу чергу, не на державний при​мус, а на високу свідомість представників державного апара​ту й усього населення.

Від філософів Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо) до політич​них ідеологів сучасності (Ш. де Голль) наголошується на пе​ревазі демократичного режиму, що спирається, головним чи​ном, на пряме здійснення народовладдя всім населенням че​рез референдуми, петиції, народні обговорення і т. ін., порів​няно з таким, основою діяльності якого є народне представництво, тобто парламентський режим, деякі перева​ги якого слід, однак, визнати. Лише він уможливлює прий​няття рішень на належному професійному рівні, узгодження в рамках представницького органу, різноманітних поглядів з допомогою компромісу. Парламентаризм дозволяє врахову​вати в ході державного управління переконання і права мен​шості. Саме тому представницьке правління більш сприяє формуванню корисного, обґрунтованого, ефективного зако​нодавства і становить вищий рівень демократичного режи​му. Усе це не виключає корисності, а в деяких випадках і не​обхідності сполучати парламентське правління з безпосеред​нім народовладдям. Останнє є пріоритетним тоді, коли вирі​шуються особливо важливі державні питання, прямо віднесені до компетенції суверенного народу, проведення ре​ферендуму з яких визначено законом як обов'язкове. Умо​жливлюється й те, що з появою сумнівів стосовно відповід​ності волі вищого представницького органу до волі народу, виникає необхідність проведення референдуму за народною ініціативою. У зв'язку з цим воля народу фактично пере​вершує над волею народного представництва.

Одним з різновидів демократичного режиму є лібераль​но-демократичний режим, в умовах якого передбачається су​воре обмеження міри втручання держави в суспільні і, особ​ливо, економічні відносини. Так, на ранньому етапі розвитку капіталізму державна влада фактично виконувала функцію "нічного вартівника" суспільних відносин. За останні роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються у США. У Великій Британії поворот до лібералізму був пов'язаний з правлінням консервативного на чолі з М. Тетчер уряду, який розгорнув активну діяльність щодо денаціоналізації націона​лізованих лейбористським урядом підприємств. Через змен​шення політичної ваги лівих сил у Франції за наших часів там розпочалися аналогічні процеси. Ряд авторів, констатую​чи існування ліберальних режимів у розвинених країнах у XIX ст., зазначає їх виникнення за сучасних умов у деяких країнах, що розвиваються (Індія, Філіппіни). Як ознаки цього режиму вони підкреслюють наявність вузької соціаль​ної бази правлячої еліти, неспроможність більшості населен​ня користуватися демократичними інститутами внаслідок його культурної відсталості. У певних країнах, що розви​ваються, політичні режими дійсно мають згадані особливос​ті, але навряд чи це є підставою для їх належності до лібе​рально-демократичних режимів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одно​часно як режим законності. Жодні зміни державного керів​ництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхи​литися від дотримання чинного, правового за змістом, зако​нодавства.

Безумовно, навряд чи можна стверджувати про існуван​ня в сучасному світі моделі ідеальної демократії. За наших часів в окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів демократії чи відхилення від них. Це, наприклад, порушення власного за​конодавства, спроба занадто обмежити окремі права люди​ни, вводити без істотних підстав режим президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збере​ження переважної частини ознак і принципів, притаманних демократичному режиму, не може розглядатися як знищен​ня цього режиму, не виключає його існування, хоча й у більш вузьких рамках.

Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демокра​тичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюра​лізму; формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авто​ритарного режиму провідне місце посідають примусові мето​ди державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичай​ні методи державного керівництва, відкрите насильство. У системі державних органів немає поділу влади, знеціню​ється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об'єднан​ня останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до ав​торитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади ан​тидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на за​гальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-со​ціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Автори​тарний режим установлюється шляхом державних переворо​тів (режими Піночета у Чілі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані, так званих "чорних полковників" у Греції). В Іспанії 1930-х років авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через анти​державний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячо​го демократичного режиму нового коаліційного уряду. У ре​зультаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися ін​ститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади від​носно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.

Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж демократичної і завжди становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної бюрок​ратії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансо​вої або земельної аристократії, расової меншості, група зако​лотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (чис​ленні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) і т. ін. За авторитар​ного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки гро​мадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентра​ція влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної дис​ципліни та відповідальність за її порушення. У цілому ця тен​денція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більш того, вимоги до підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для поліпшення організаційних основ державного керівницт​ва. Із застосуванням у рамках демократичного режиму від​повідних заходів нерідко складаються сприятливі умови для посилення ефективності впливу держави на розвиток еконо​міки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення ре​волюційних перетворень. Отже, згадані заходи за деяких умов можуть стати необхідними і корисними. Це має особ​ливо велике значення за так званих перехідних періодів або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Якщо елементи авторитаризму, виконавши своє завдан​ня, поступово зникають, це сприяє розвитку демократичного політичного режиму. Отже, наявність елементів авторита​ризму не завжди свідчить про існування власне авторитар​ного режиму. Авторитарний режим, як і демократичний, може перебувати на різних рівнях. Обмежений авторитаризм поєднує елементи демократичного й авторитарного режимів і, спираючись на існуючі в його рамках демократичні інсти​тути, хоч і не розвинені й належним чином не гарантовані (вибори, народне представництво, права людини), він здат​ний перерости у демократію.

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми авто​ритаризму, який можна назвати твердим, або передтоталітарним. Ці, досить різноманітні форми засновані на підвище​ній концентрації державної влади, пріоритеті держави, від​сутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні, значному обмеженні ря​ду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи ін​формації тощо); поширеному застосуванні репресивних захо​дів щодо противників існуючого режиму і т. ін. Якщо деякі інститути демократії формально зберігаються за такого ре​жиму (легальна опозиція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі — найбільш жорстокому йо​го різновиді. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що тоталітаризм є, поряд з демократичним і авторитарним ре​жимами, самостійним видом політичного режиму. Насправді йому властиві ті самі вкрай негативні риси, що характери​зують авторитаризм у цілому. Але за тоталітаризму вони на​бувають гіпертрофованого вигляду, і в той самий час зника​ють окремі властивості, притаманні режиму демократії.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної но​менклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. В умовах тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом з партією вона виступає в ролі адміністра​тивно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійс​нення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства — економікою, політикою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина розгля​дається як знаряддя досягнення мети, проголошеною прав​лячою верхівкою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії і держави. Ті мізерні права людини, що фор​мально проголошуються, вбачаються як подаровані держа​вою. Держава намагається контролювати навіть думки підда​них, широко пропагуючи лише програмні положення панів​ної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування "соціалістичних" пере​творень). Великого розмаху набуває соціальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов'язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньо​му СРСР, мусульманського соціалізму в Іраку, Лівії, іслам​ського фундаменталізму в Ірані). Правлячі структури здійс​нюють монополію на інформацію. Будь-які думки, незбіжні з офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи — своєрідного некоронованого абсолютного мо​нарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі вла​ди за спадщиною. Одноособова влада ідеологічно підтри​мується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди, що існували у XX ст., то​талітарних держав — класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-команд​ної системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао Цзедуна, ко​лишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тота​літарні режими складаються також на базі панування верхів​ки мусульманського духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким засто​суванням насильства. Воно спрямовано на створення атмос​фери загального страху, проти потенціальних ворогів усере​дині країни. За тоталітаризму особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі повноваження, в'язниць і концентраційних таборів. Характерним є створення розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У біль​шості таких країн складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться агресивна зовнішня полі​тика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних вбивств, ув'язнення, примусового переселення і довголітньої приму​сової, фактично рабської, праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власного народу — фізично було зни​щено понад мільйон кампучійців. Усе це викриває антина​родну сутність тоталітаризму як режиму відвертого свавіл​ля. Держава за таких умов стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого антиправовий характер, вони виконують роль простого знаряд​дя здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і уста​леного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держа​ва, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо. аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Пар​тійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбувається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія безпосередньо через свій апа​рат застосовує державний примус. Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, в умовах тоталітаризму складається своєрідна діа​лектична суперечність в розвитку суспільства. З одного бо​ку, спостерігається небувале зростання ролі держави, що має тотальний характер, її управлінського апарату. Особли​во поширюється роль каральних органів і армії. Але, з друго​го боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правля​чої партійної (або релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається різноманітність у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталітарна держава лише інколи прова​дить повну або часткову націоналізацію засобів виробницт​ва. Тому в умовах тоталітарної економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою велика приватна власність, у других — так звана змішана приватно-державна власність, у третіх — відбувалося повне усуспільнення засо​бів виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаску​вати свою антинародну сутність. Зберігається суто формаль​не існування деяких демократичних установ (насамперед, парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, уро​чисте прийняття "демократичних" конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснен​ня принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої монархії до демо​кратичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких ре​жимів, як фашистський, расистський, теократичний, війсь​кової диктатури і т. ін. є поверненням у новій формі від де​мократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.

Після ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на демократичних засадах на​стає посттоталітарний перехідний період, коли поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і демократичного режимів з поступо​вим нарощенням елементів демократизму і зменшенням еле​ментів авторитаризму.

У "чистому" вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток в межах демократичного режиму деяких ознак ав​торитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму — окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, в умовах перехідного періоду для де​мократичних перетворень корисними можуть бути навіть та​кі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформа​торської діяльності держави і які поступово зникатимуть з

вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існу​вання тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформу​вання старої системи під тиском громадської думки і полі​тичних конкурентів або з власної ініціативи державної вла​ди. У цілому перехід від вищого ступеню авторитаризму до нижчого і далі — до демократичного режиму може відбува​тися мирним шляхом, як це було з переходом від фашист​ського до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Лекція № 5. “Політичні партії і партійні системи”

План

1​ Поняття і сутність політичних партій.

2​ Виникнення і розвиток політичних партій.

3​ Партійні системи.

4​ Класифікація політичних партій.

5​ Ідеологія, програми, передвиборні платформи та основні функції політичних партій.

6​ Інституалізація політичних партій.

1​ Поняття і сутність політичних партій.

Політична партія (лат. — частина, група од​нодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів по​літичними методами, тобто шляхом завоювання влади, учас​ті в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є "найбільш політичними", оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени полі​тичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. По​літичний плюралізм — це легальна діяльність різних полі​тичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З Основного Закону ФРН 1949 р., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 р.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керува​ти країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям де​монструє, що опозиція здатна запропонувати свою концепту​альну модель управління, виходу з кризи, реформ і т. ін., як​що правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про набли​ження суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтверджен​ням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднан​ня за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — по​чатку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції вико​нують так звані “тіньові кабінети”. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени "тіньових кабінетів" перебу​вають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості квалі​фіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтрим​ки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють пар​тійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (США, Вели​ка Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).