2. Правове регулювання громадських об’єднань. Вибори і референдум.

Конституція Франції 1958 року уперше визначила (ст. 4) роль політичних партій і угруповань, які активно впливають на політичне життя країни і сприяють вираженню думок у ході виборів. У Франції діє кілька десятків політичних партій, з яких на виборах до парламенту, зазвичай, бере участь понад 40. Партійна система Франції дуже динамічна, оскільки партії часто виникають, зникають, зливаються, блокуються, змінюють свою політичну орієнтацію й назви.

До найбільш значних політичних партій лівої частини політичного спектра належать такі партії: Французька соціалістична партія (близько 900 тис. членів). Французька комуністична партія (близько 400 тис. членів). Об'єднана соціалістична партія, Рух лівих радикалів. Рух реформаторів. До лівих партій примикає і партія "Зелених", яка на виборах 1977 року набула парламентського представництва. До правих партій належать: Республіканська партія (близько 160 тис. членів). Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, партія "Центр соціальних демократів" (30 тис. членів), Національний фронт (25 тис. членів) займає вкрай пра​ві центристські позиції, виступаючи, зокрема, за вигнання з країни емігрантів з колишніх колоній. Важливу роль у політичному житті країни відіграє партія Об'єднання в підтримку Республіки" (близько 900 тис. членів), заснована 1958 року прихильниками генерала де Голля. Партія відстоює самостійність Франції на міжнародній арені та "асоціацію праці й капіталу" у внутрішній політиці. Ця партія, як і Республіканська, за своєю політичною орієнтацією є право-консервативною, що захищає режим сильної влади. На парламентських і президентських виборах 1995 року вона досягла значних успіхів, її лідер був обраний Президентом Республіки, а спільно з правоцентристськими силами вона дістала абсолютну більшість місць у Національ​них зборах.

Правоцентристські політичні групи створили політичне об'єднання — "Спілку за французьку демократію" (СФД), що найбільшого успіху досягло 1974 року, коли його лідер був обраний Президентом Республіки. На місцевих муніципальних і кантональних виборах СФД має стабільний успіх. В останні два десятиліття СФД виступає в основному як мо​лодший партнер об'єднання в підтримку Республіки.

Вкрай праві ("Національний фронт" ле Пена) виступають з ультраправих націоналістичних позицій (за наведення порядку, виселення з країни арабів і мусульман, "чистоту нації", висувають інші політичні гасла). Популярність партії постійно зростає, ле Пен на президентських виборах 1995 року набрав близько 15% голосів і ледь не вийшов у 2-й тур із соціалістом Л. Жоспеном, випередивши Ж. Ширака.

В історії П'ятої республіки (тобто за останні 40 років) у Франції було тільки п'ять президентів, причому чотири з них — праві.

Визначаючи статус політичних партій, Конституція закріплює принципи їх створення і діяльності та основні напрямки діяльності. Стаття 4 Конституції проголошує, що партії створюються і здійснюють свою діяльність вільно, сприяють вираженню думок голосуванням і повинні поважати принципи національного суверенітету і демократії.

У Франції, як у деяких інших країнах, немає спеціального закону про політичні партії, а їх створення і діяльність регулюються більш загальним законом про асоціації 1901 р. Вважається, що це зумовлено самим статусом партій як звичайних асоціацій і характеризується відсутністю юридичних ознак, які відрізняють їх від інших громадських об'єднань. Тому для своєї легалізації партія, як і будь-яке об'єднання громадян, повинна подати в префектуру департаменту поряд із зазначенням назви і мети її створення такі дані: місцезнаходження її органів, прізвища, заняття і місце проживання членів її керівництва. До декларації додаються два примірники Статуту партії.

Уперше в 1990-х роках у Франції було законодавче регламентовано питання про фінансування політичних партій громадянами і державою. 1988 року було прийнято Закон про фінансову гласність політичного життя, що встановив правила фінансування політичних партій і регламентував фінансові витрати. Розміри цих витрат держави визначаються за пропозицією бюро парламентських палат і вносяться в державний бюджет. При цьому половина виділених коштів розподіляється між партіями пропорційно до числа одержаних ними голосів на попередніх парламентських виборах, якщо вони мали своїх кандидатів не менш як у 50 виборчих округах або в одному чи кількох заморських департаментах і територіях. Друга частина загальної суми розподіляється між партіями пропорційно чисельності їх парламентарів.

Контроль за фінансуванням політичних партій здійснюється Національною комісією по рахунках виборчих кампаній і політичному фінансуванню, перед якою партії фінансове звітують.

Проголошена Конституцією свобода створення політичних партій сприяла утвердженню у Франції багатопартійної системи. Основу цієї системи становлять, як правило, значні загальнонаціональні політичні партії і об'єднання, що активно впливають на функціонування всього державного механізму і формування політичного курсу країни. Існує також значна кількість порівняно невеликих за чисельністю і впливом політичних партій, у тому числі й у межах регіонів і департаментів. Політичний плюралізм і багатопартійність розкидаються у Франції як одні з головних умов демократії.

Давні традиції у Франції має профспілковий рух, в якому виділяються три основні об'єднання. Загальна конфедерація праці додержується у своїй діяльності комуністичного напрямку. Інше об'єднання — "Форс увриєр" ("Робоча сила") поділяє в основному позиції Соціалістичної партії. Французька демократична конфедерація праці містить 2300 профспілкових організацій, поєднує у своїй діяльності боротьбу за поліпшення становища трудящих з християнським світоглядом. У країні існують і дрібніші профспілкові об'єднання. Профспілки у Франції організовані в основному за виробничим принципом. Вони виконують важливу роль у виробничих радах на підприємствах. Проте при цьому необхідно мати на увазі значну роздрібненість профспілкового руху, орієнтацію керівництва профспілкових об'єднань на різні політичні сили.

Основною організацією підприємців Франції є Національна рада французького патронату, створеного 1946 року. Він об'єднує власників і керівників півтори тисячі компаній. Крім цього, у Франції діють торгові й промислові палати, об'єднані в Асамблеї палат торгівлі та промисловості, а також Торгову і промислову палати Парижа. Членство підприємств Франції у цих двох палатах є обов'язковим, оскільки вони здійснюють і деякі інші публічні функції.

Вибори і референдум

Процес формування виборних органів у Франції детально регламентований. Основні принципи виборчого права закріплені у ст. З Конституції Франції, а головні положення порядку обрання виборних державних органів — у відповідних ЇЇ розділах.

Докладно відносини, пов'язані з організацією і проведенням виборів, визначені нормами Виборчого кодексу. Проте слід зазначити, що особливістю цього Кодексу є те, що він не приймався Парламентом як єдиний акт і являє собою інкорпорацію виданих з 1852 р. норм органічних і звичайних законів.

Правове регулювання виборів. Активним виборчим правом наділені громадяни, що мають політичні та громадянські права, досягли до дня виборів 18 років (ст. 2 Кодексу). Не вносяться до списків виборців особи, засуджені за перераховані в Кодексі злочини до певних покарань, банкрути, а також ті, хто позбавлений судом права голосу і участі у виборах на встановлений у вироку строк.

Передбачається ценз осілості, який полягає в тому. що до списків виборців вносяться громадяни, котрі мешкають у комуні, як правило, не менше шести місяців.

Громадяни зобов'язані зареєструватися як виборці, але оскільки участь у виборах не є обов'язковою, невиконання цієї вимоги не карається. Громадяни Франції, що проживають за кордоном, можуть голосувати в дипломатичних представництвах або дати доручення будь-якому виборцю в тій комуні, де вони народилися або жили.

Пасивне виборче право надається для обрання в Національні збори по досягненні 23 років, у Сенат — 35 років, у регіональні та генеральні ради — 21 року, у муніципальні ради — 18 років. Для посади президента вікові межі не встановлено. Доктринально вважається, що вік тут збігається з визначеним для обрання у нижню палату парламенту.

Особливість пасивного виборчого права по виборах до місцевих рад полягає у тому. що обиратися можуть не тільки виборці відповідної територіальної одиниці, а й інші громадя​ни, що сплачують там податки. Проте кількість радників даної категорії обмежується

Не можуть обиратися кадрові військовослужбовці і, як правило, не допускається суміщення двох виборних мандатів і посад.

На всіх виборах існує виборча застава. При виборах Президента Республіки сума застави дорівнює 10 тис. франків, при обранні сенаторів — 2 тис., депутатів — 1 тис. франків.

Важливим етапом виборчого процесу є висування кандидатів. Законодавче визначено: кожний французький громадянин, який має активне і пасивне виборче право, може бути кандидатом у представницьку установу. Практично кандидати висуваються тільки політичними партіями й організаціями. На парламентських виборах кандидат не може бути висунутий більш як в одному окрузі. При цьому не забороняється члену однієї палати парламенту балотуватися в іншу. Але у разі обрання він припиняє своє членство в першій палаті.

Парламентарі можуть висувати свої кандидатури в інші представницькі установи.

них багатьох парламентарів і членів Уряду на відміну від установленої Конституцією несумісності членства в Уря​ді та парламенті.

Депутати Національних зборів (близько 600) обираються в два тури за уніномінальною та мажоритарною системами. У першому турі для обрання необхідно одержати абсолютну більшість голосів, але не менше чверті загальної кількості виборців, зареєстрованих по виборчому округу. Якщо такої більшості не дістав жодний кандидат, то через тиждень про​водиться другий тур, в якому балотуються всі кандидати, що одержали в першому турі не менш як 12,5% голосів виборців, зареєстрованих у даному виборчому окрузі. Якщо таку кількість голосів отримав тільки один кандидат, то в другому турі беруть участь два кандидати, що набрали в першому турі найбільшу кількість голосів. У першому турі обирається незначне число депутатів. (В умовах багатопартійності це своєрідне випробування сил.) У другому турі політичні партії блокуються і висувають кандидата, що набрав найбільшу кількість голосів.

Невеликі політичні угруповання в другому турі, як правило, участі не беруть.

На відміну від Національних зборів Сенат (понад 300 сенаторів) обирається непрямими виборами, що забезпечує йо​му інший політичний склад.

Ця палата парламенту формується шляхом непрямих виборів і поновлюється на третину кожні три роки.

Сенатори обираються за департаментами виборними колегіями (колегіями вибірників), що складаються з обраних у департаменті депутатів Національних зборів (близько 600) та регіональних і генеральних радників (понад 3 тис.) даного департаменту, делегатів муніципальних рад або їхніх заступників (близько 108 тис.). У зв'язку з тим, що депутати від комун у багато разів перевершують за чисельністю інші категорії вибірників, можна вважати, що французьких сенаторів практично обирають представники комун.

Від департаменту обираються два і більше сенаторів (усього сенаторів, як уже зазначалося, понад 300).

Вибори сенаторів, таким чином, в основному як би триступеневі: спочатку обираються муніципальні радники, потім вони зі свого середовища обирають представників у виборну колегію і, нарешті, ці представники беруть участь у виборах сенаторів.

У 13 департаментах Франції, що обирають по п'ять і більше сенаторів, вибори проводять за пропорційною виборчою системою абсолютної більшості за правилом найбільшої середньої. У цих департаментах вакансії, що з'явилися після виборів, заміщуються необраними кандидатами з того самого списку, за яким був обраний екс-сенатор.

В інших департаментах, де сенаторів не більше чотирьох, вибори проводять за мажоритарною виборчою системою у два тури. При цьому одночасно із сенаторами обираються їхні заступники.

Президентські вибори. Порядок обрання Президента Республіки за всю історію П'ятої республіки змінювався один раз. Замість колегії вибірників, що обирали Президента до 1962 року, були введені прямі вибори. Вибори Президента регламентуються ст. 7 Конституції, законом про вибори Президента Республіки загальним голосуванням і Декретом про застосування цього закону.

Новий порядок обрання Президента зміцнив його лідируюче становище в системі державних органів. У Конституції не визначається можливість або неможливість переобрання Президента. Отже, кількість переобирань президента на новий строк не обмежена. Законодавство не встановлює мінімального віку для кандидатів на цю посаду. Президент обирається на п'ятирічний строк (референдум 24 вересня 2000 р.).

Вибори президента проводяться не пізніш як за 35 днів до закінчення повноважень нинішнього президента. Для висування кандидата потрібно 5 тис. підписів осіб, що мають відповідний виборний мандат, — членів парламенту, регіональної або генеральної ради. Ради Парижа, Вищої ради французів, що проживають за кордоном, територіальних зборів заморської території, мера. При цьому ті, хто підписали​ся, повинні представляти в сукупності не менш як 30 департаментів і заморських територій, а представники одного й того самого департаменту або заморської території кількісно не можуть перебільшувати десятої частини тих, хто підписався.

Кандидатів у Президенти реєструє Конституційна рада, Що виконує функції Центральної виборчої комісії.

Якщо в першому турі виборів жодний кандидат не дістав абсолютної більшості голосів виборців, то через два тижні проводиться другий тур, в якому беруть участь два кандида​ти, що набрали найбільшу кількість голосів. З 1965 р. усі президенти обиралися в другому турі. Результати виборів оголошуються в десятиденний строк Конституційною радою.

Регіональні ради і збори Корсики обираються по департаментах на шість років за пропорційною виборчою системою за правилом найбільшої середньої. При розподілі мандатів враховують кандидатів, які дістали не менш як 5% поданих голосів. Регіональні ради кожні вибори поновлюються цілком.

Генеральні ради департаментів обираються за мажоритарною системою теж на шість років, але кожні три роки поновлюються на половину. Одномандатними виборчими округами є кантони — території, які історично склалися і які не мають нині ні адміністрації, ні самоврядування. Для обрання кандидата в першому турі потрібна абсолютна більшість по​даних голосів, але не менше чверті загальної кількості зареєстрованих виборців. У другому турі достатньо відносної більшості голосів за будь-якої кількості виборців, що брали участь у голосуванні.

Муніципальні ради обираються на шість років і кожні вибори поновлюються цілком. При цьому використовуються різноманітні виборчі системи. У великих комунах (понад 3,5 тис. жителів) застосовується мажоритарна виборча система, але за списками партій. Кожна партія, що бере участь у виборах, повинна висунути стільки кандидатур, скільки членів ради обирається, а виборець голосує за той чи інший партійний список.

У невеликих комунах вибори проходять за змішаною виборчою системою. У другому турі виборів достатньо відносної більшості.

Список, що набрав абсолютну більшість голосів у першому турі або найбільшу кількість голосів у другому турі, одержує половину місць у раді, а інші місця розподіляються між усіма списками за пропорційною системою із застосуванням правила найбільшої середньої.

Референдум. Конституційне право Франції передбачає широке застосування національних і місцевих референдумів. Стаття 3 Конституції визначає референдум як один із способів здійснення народом волевиявлення. Статті 11 і 89 Конституції безпосередньо визначають підстави й умови проведення референдумів. Необхідність проведення референдуму випливає також зі змісту ст. 53 Конституції, яка встановлює, що будь-яка зміна статусу тієї або іншої території (обмін, приєднання) не може бути дійсною без згоди заінтересованого населення.

Конституційний референдум передбачається, якщо закон про поправки до Конституції прийнято з ініціативи депутатів парламенту. Коли такий закон прийнято з ініціативи Прези​дента, то можливі як референдум, так і затвердження поправок конгресом парламенту, тобто на спільному засіданні палат парламенту.

Референдум може проводитися Президентом за пропозицією Уряду або за спільною пропозицією обох палат парламенту з питань, вичерпний перелік яких установлено ст. 11 Конституції в редакції 1995 року. Зокрема, це організація публічних влад, реформи в економічній і соціальній політиці та публічних службах, які здійснюють цю політику, ратифі​кація міжнародних договорів, що можуть відбитися на функціонуванні державних інститутів.

Місцевий референдум можливий з питань поступки, приєднання або обміну території держави, а також у разі об'єднання комун.

Якщо закон схвалений на референдумі, то він повинен бути промульгований протягом 15 днів після оголошення результатів референдуму. До такого закону не застосовується відкладальне вето президента.