45. Агресія Італії проти Ефіопії «Вісь» Берлін-Рим (1936р.)

Агресія Італії проти Ефіопії й Ліга Націй. Італія готува­ла агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссі­нія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скарга­ми на порушення Італією договору про ненапад.

У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що ви­нуватців «інциденту» на кордоні вона... не виявила. Ефіо­пія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США ЗІ серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про ней­тралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомага­тимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй!

Негус Ефіопії Хайле Селассіє 1 у вересні 1935 р. ін­формував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька мі­сяців як відведеш на ЗО км від кордону. Та все було да­ремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.

Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної ар­мії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові.

Результат війни по суті визначався позицією великих держав. Яка ж була їхня позиція?

Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор ук­лав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про роз­членування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії.

США позбавили Ефіопію можливості купувати амери­канську зброю, але поставляли її Італії через посередни­ків. Так, якщо середньомісячний експорт зброї й військо­вих матеріалів зі США до Італії в 1934 р. не перевищував 25 тис. дол., то в жовтні 1935 р. (після нападу на Ефіопію) він становив 368 тис. дол., у листопаді — 584 тис. дол. Поставки нафти в італійські володіння в Африці 31934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.

З великих держав тільки Радянський Союз підніс го­лос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР за­кликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщи­на й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втри­малася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони викону­валися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги На­цій їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для іта­лійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.

Політика західних держав дала Італії змогу розгроми­ти Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська вийшли в Аддис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припи­няв активну партизанську війну проти Італії, сковуючи у своїй країні майже півмільйонну італійську армію.

Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейн­ську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.

З трибуни рейхстагу Гітлер заявив, що Локарнські уго­ди, мовляв, «погасли» і втратили своє значення у зв'язку з підписанням радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Він повідомив, що «символічні підроз­діли» німецької армії вступили в Рейнську зону. При цьому Німеччина лицемірно пропонувала Франції та Бельгії роз­почати переговори щодо підписання договорів про нена­пад протягом 25 років. Гітлер зазначив також можливість повернення Німеччини в Лігу Націй за умови реформи ор­ганізації й повороту Німеччині її колишніх колоній.

«Символічні підрозділи» німецької армії, які вдерлися в Рейнську зону, налічували 19 батальйонів і 12 артаде-рійських батарей, близько ЗО тис. солдатів та офіцерів. При цьому командири всіх частин отримали секретні па­кети, які було наказано відкрити при зустрічі хоча б од­ного французького солдата. Пакети містили наказ — не­гайно відійти на вихідні позиції у випадку появи фран­цузьких військ. Тож при найменшому опорі з боку фран­цузьких військ гітлерівський уряд був готовий відмовити­ся від ремілітаризації Рейнської зони. В 1938 р. в бесіді з австрійським канцлером Шушнігом Гітлер визнавав, що якби тоді, в березні 1936 р., Франція виступила проти, Німеччина б відступила. Гітлерівський генерал Йодль піз­ніше згадував: «У нас було неспокійне почуття картяра, який поставив на кін усю свою кар'єру».

Але ні Франція, ні інші західні країни не вжили жод­них заходів. Згодом підійшли інші німецькі частини. 99 % населення Рейнської зони підтримало гітлерівців. У січні 1937 р. Німеччина офіційно заявила, що односторонньо знімає свій підпис під Версальським договором.

У зв'язку з італійською агресією в Ефіопії надзвичайно загострилося питання про протоки, зокрема чорномор­ські. Рішення Лозаннської конферешщ 1923 р. явно не відповідали міжнародним обставинам 30-х років. 22 черв­ня — 21 липня 1936 р. в Монтре зібралася конференція учас­ників Лозаннського договору (крім Італії, яка потім приєдналася до їхнього рішення). 20 липня 1936 р. була укладена на 20 років Конвенція про режим чорноморських проток. Торговельні кораблі дістали право проходиш Дар­данеллами як у мирний, так і воєнний часи за нейтраліте­ту Туреччини. Якщо ж Туреччина перебуватиме в стані війни, це право мало поширюватися тільки на ті держави, які не воюватимуть проти Туреччини. Військові кораблі чорноморських держав тепер могли вільно проходити про­токами, а нечорноморських країн — з обмеженням (ЗО тис. т загального тоннажу й не більше ніж 20 тис. т кораб­лів однієї держави протягом не більше від 3 тижнів). Під час війни заборонялося проходження військових кораблів воюючих країн. Міжнародна комісія з питань Дарданелл розпускалася, контроль переходив до Туреччини, яка діс­тала право на ремілітаризацію зони проток. Конференція в Монтре була кроком уперед у визнанні особливих прав чорноморських держав (у тому числі СРСР) на визначен­ня режиму Дарданелл і Босфору.

Ускладнення обстановки у світі у другій половині 30-х років сприяло утворенню блоку агресивних держав. Німеччина, Італія та Японія не прихо­вували того факту, що прагнули реваншу, вважаючи себе обділеними вер-сальсько-вашингтонською системою міжнародних договорів, які були укла­дені після закінчення Першої світової війни.

Доброзичлива позиція Німеччини під час італійської агресії проти Ефі­опії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанію призвели до збли­ження позицій сторін. 25 жовтня 1936 р. в угоді, що складалась із п'яти пунк­тів, сторони задекларували спільність позицій у зовнішній політиці і домови­лись про розподіл сфер експансій в Європі і на Середземному морі. У дого­ворі містилося твердження «про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі». Із цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало назву вісь «Берлін - Рим», а їхні учасники — «держави осі». У своєму виступі Муссоліні говорив про «вертикаль Берлін - Рим», подібну осі, навко­ло якої повинні будуть групуватися інші європейські країни.

25 листопада 1936 р. було підписано німецько-японську «Угоду про­ти Комуністичного Інтернаціоналу» яка отримала назву «Антикомінте­рнівський пакт». Сторони домовилися протягом 5 років підтримувати спів­робітництво у справі обміну інформацією про діяльність Комінтерну і засто­совувати суворі заходи проти осіб, які прямо або побічно всередині країни чи за кордоном перебувають на службі Комінтерну.

Водночас було підписано і секретну військову угоду, у якій сторони зо­бов'язувалися «не вживати ніяких заходів», шо могли б сприяти полегшенню становища СРСР у разі його «неспровокованого» нападу на Німеччину або Японію, а також без взаємної згоди не укладати з СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. «Антикомінтернівський пакт» стимулював посилення агресії Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. широкомасш­табну війну проти Китаю.

6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до «Антикомінтернівського пакту».Утворилося об'єд­нання трьох агресивних держав, що дістало назву «вісь Берлін - Рим -Токіо». Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил усередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Великої Британії та Франції.

22 травня 1939 р. у Берліні був підписаній італо-німецькийдоговір про військовий союз, так званий «сталевий пакт». Згідно з його умовами, якщо одна зі сторін вступить у війну, друга зобов'язана також розпочати її і підтримати союзницю «на суші, на морі і в повітрі».

Таким чином, було остаточно сформовано військовий союз трьох агре­сивних держав, які стали ініціаторами розв'язання Другої світової війни.