10. Завершення поділу Африки (1880-90-ті рр.)

11. Суперництво великих держав в Океанії та Східнії Азії.

12. Англо-бурська війна 1899-1902рр.

Показавши обмеженість військової організації і слабкість міжнародних позицій Великобританії, активізувала міжнародні дії Росії, Німеччини, Франції та ін. Росія, наприклад, розпочала широкий наступ у Середній Азії, встановивши торгові та фінансові зв'язки з Афганістаном і Персією. Німеччина закріплюється у Туреччині. Незважаючи на протидію Великобританії, Франції і Росії, вона досягла згоди турецького султана на будівництво залізниці Босфор - Багдад і далі до Перської затоки. Неважко здогадатися, що ця залізниця мала б стати знаряддям широкої експансії Німеччини в країнах Близького і Середнього Сходу.

Загострення англо-німецьких суперечностей на рубежі XIX- XX ст. привело до зміни зовнішньополітичного курсу Великобританії. Втративши промислову гегемонію та можливість використовувати суперечності континентальних держав, Великобританія відмовилась від політики ізоляції, яка з блискучої перетворилась у досить небезпечну. Поряд зі старими ворогами - Францією і Росією постав новий досить небезпечний ворог - Німеччина. В урядових колах Великобританії склалась думка про те, що в цій ситуації країна потребує союзників.

Британський уряд не відразу усвідомив, що головним ворогом Великобританії став німецький імперіалізм. Тому він тривалий час додержувався тактики стримування англо-німецьких суперечностей. Під час війни з бурами, коли міжнародні позиції Великобританії похитнулись, Лондон бере курс на співробітництво з Берліном. Німецький уряд на цю ініціативу Великобританії відповідає тактикою лавірування: вступаючи в переговори з англійською дипломатією, виторговуючи колоніальні поступки, він водночас відмовляється від підписання союзницьких зобов'язань. Після цієї невдачі англійська дипломатія переорієнтовується і робить ставку на Японію. 30 січня 1902 р. було підписано англо-японський союзний договір, який дав можливість Японії розпочати війну з Росією, сподіваючись, що жодна держава не надасть останній військової підтримки, не ризикуючи наразитися на війну з Великобританією. Англо-японський союз 1902 р. означав кінець політики "блискучої ізоляції".

З 1902 р. англійська дипломатія поставила перед собою завдання врегулювати свої відносини з Францією і Росією - країнами, які мали стати її основними союзниками в боротьбі з Німеччиною. Щодо англо-німецьких переговорів, то вони велися з різних питань, проте про укладення союзу більше не йшлося.

Німецька колоніальна агресія дуже турбувала Францію. її правлячі кола не лише намагались повернути Ельзас і Лотарингію, а розширити свої колоніальні володіння шляхом захоплення німецьких володінь в Африці. На цій антинімецькій платформі було підписано в Лондоні 8 квітня 1904 р. англо-французьку таємну угоду. її головним змістом було визнання за Великобританією "права" на панування в Єгипті, а за Францією - на загарбання Марокко. Марокканське узбережжя, прилегле до Гібралтарської протоки, мало відійти до Іспанії. Англо-французьку угоду було підписано відразу з початком російсько-японської війни.

Відносини між Росією і Великобританією продовжували лишатись напруженими. Підштовхнувши разом з США Японію до війни з Росією, Великобританія надавала союзницьку допомогу японському урядові. Російсько-японська війна і революція 1905-1907 рр. в Росії вплинули на перегрупування сил. Поразка у війні підірвала міжнародний престиж царизму. Революція показала внутрішню слабкість режиму. Росія перестала бути небезпечним ворогом для Великобританії. Разом з тим царизм становив інтерес для англійських ділових кіл не лише як союзник у боротьбі з Німеччиною, а і як опора в боротьбі з міжнародним робітничим і національно-визвольним рухом. Російська революція пожвавила антиімперіалістичну боротьбу народів Сходу. У 1906 р. почалась революція в Персії, у 1908 р. - у Туреччині, у 1911 р. - у Китаї.

Особливе занепокоєння англійського і російського урядів викликала іранська революція, оскільки вона посилювала вплив на Сході німецького капіталу. Проект "Німецького банку" продовжити Багдадську залізницю до Тегерана дуже турбував як англійський уряд, так і торгово-промислові кола Росії, зацікавлені у перському ринку. Це у свою чергу дало поштовх англо-російському зближенню. Досить важливою передумовою досягнення англо-російського співробітництва було надання в 1906 р. лондонськими банкірами свого грошового ринку Росії. Після того, як було досягнуто компроміс із колоніальних питань, 31 серпня 1907 р. у Петербурзі відбулося підписання угоди між Великобританією і Росією. За умовами цієї угоди Персію було поділено на дві сфери впливу, між якими лишалась нейтральна зона як територія вільної конкуренції обох держав. Афганістан визнавався сферою впливу Великобританії. Договірні сторони зобов'язувались не втручатись у внутрішні справи Тибету і вести переговори з ним лише через китайський уряд. Таким чином, укладення англо-російської угоди завершує процес створення Антанти. Проте єдиного договору між трьома країнами не було: його підписали перед самою війною. Незважаючи на те, що в ньому Німеччина не згадувалась, було зрозуміло, що Антанта протиставлялась австро-німецькому блоку.

Отже, формування двох протилежних дипломатично-військових блоків: Троїстого союзу 1882 р. і Антанти 1907 р., що тривало три десятиліття і відповідало суті модернізації капіталізму, дійшло свого логічного завершення.

Створення Антанти було досить сильним ударом для Німеччини і свідченням переоцінки нею глибини англо-російських суперечностей. Тому німецький уряд бачив основне своє завдання в тому, щоб будь-що зруйнувати це небезпечне для нього угруповання держав. Ще в 1905 р. Вільгельм II вдався до спроби порушити франко-російський союз і під час особистої зустрічі з Миколою П умовив його підписати таємний союзний договір, скориставшись тяжким становищем Росії внаслідок російсько-японської війни. За цим договором 24 червня 1905 р. обидві держави брали на себе обопільні зобов'язання надавати одна одній допомогу в разі нападу третьої держави, що суперечило діючому франко-російському союзу. Договір так і не набрав чинності, бо проти нього виступила вся правляча російська верхівка.

У 1902 р. Італія і Франція підписали нову таємну угоду про нейтралітет, що означало відхід Італії від Троїстої угоди. Це свідчило не лише про давню італо-австрійську ворожнечу через східне узбережжя Адріатичного моря, а й про більшу зацікавленість італійської буржуазії у французьких кредитах і вигідній торгівлі.

Новий міжнародний конфлікт, який спалахнув у 1908 р. у зв'язку з анексією Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини (Німеччина підтримувала союзницю), ще більше показав гостроту суперечностей між двома імперіалістичними угрупованнями. Він також виявив тріщину і всередині Антанти. Росія, наприклад, не дістала підтримки Великобританії і Франції в тому, щоб реалізувати свою частину досягнутої з австрійцями згоди відносно відкриття проток для російських військових суден.

У 1910 р. німецька дипломатія, використовуючи англо-російські суперечності в Персії, вдалася до ще однієї спроби відірвати Росію від Антанти. На переговорах у Потсдамі німецький уряд запропонував визнати сферою російського впливу Північний Іран в обмін на згоду Росії не перешкоджати німцям у будівництві Багдадської залізниці. Найважливішим пунктом цього проекту був обопільний обов'язок Німеччини і Росії не вступати у ворожі одне одному угруповання. Маючи намір виграти час для переозброєння, російський уряд бажав поліпшити відносини з Німеччиною. Але цей договір означав, по суті, порушення союзу з Великобританією, що аж ніяк не входило в плани Росії. Угоду, названу Потсдамською, в 1911 р. все-таки було підписано, але в новій редакції. Вона торкалась лише перського і турецького питань; пункт про неучасть Німеччини і Росії у ворожих один одному угрупованнях було відхилено. Зусилля німецької дипломатії і на цей раз зазнали невдачі.

Спалах суперництва між двома основними військово-політичними блоками стався внаслідок Балканських воєн.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Балкани стали об'єктом гострих суперечностей імперіалістичних блоків. Економічне і політичне піднесення Балканських держав, вперта боротьба за волю і незалежність Македонії й Албанії свідчили, що час отаманського уярмлення на півострові наближався до закінчення. Поразка Туреччини у війні з Італією в 1911 р. активізувала визвольну боротьбу балканських народів проти турецького поневолення. А держави Антанти підтримували її, сподіваючись використати новоутворені Балканські держави проти австро-німець-кого блоку. У буржуазії балканських країн були свої цілі: вона намагалась якнайшвидше поділити балканські володіння Туреччини.

Провівши протягом 1911 р. таємні переговори, Болгарія і Сербія у 1912 р. уклали договір про взаємодопомогу в разі нападу на одну із цих країн. За цим договором обидві країни зобов'язувалися спільно виступити проти спроби "будь-якої великої держави" (малась на увазі Австро-Угорщина) захопити балканські землі, належні поки ще Туреччині. У таємному додатку до договору було визначено його мету - війна проти Туреччини.

Війна з Туреччиною розпочалась у жовтні 1912 р. Протягом місяця турецькі війська було розбито сербами, які зайняли Північну Албанію. Болгарська армія розгромила турків і, залишивши у себе в тилу оточений Адріанополь, вийшла на підступи до Константинополя. Грецькі війська зайняли Салоніки і ввійшли в Албанію.

З грудня на прохання Туреччини воєнні дії припинились і в Лондоні розпочались мирні переговори, а одночасно з ними - конференція послів великих держав, на якій фактично вирішувались численні міжнародні проблеми. У лютому 1913 р. воєнні дії відновились, а після падіння Яніни й Адріанополя Туреччина знову запросила перемир'я. 30 травня 1913 р. у Лондоні було підписано мирний договір між Османською імперією і Балканськими державами. За Туреччиною в Європі залишалась мізерна територія. Та миру на Балканах не настало. Внаслідок загострення суперечностей між дипломатично-військовими блоками та здійснення ними шовіністичної політики на Балканах, особливо австро-німецькими правлячими колами, на півострові спалахнула друга Бал-папська війна. Розпочалась вона атакою болгарських військ на сербів 30 червня 1913 р. У конфлікт втрутилась Румунія, яка окупувала Північну Болгарію, і, нарешті, Туреччина, яка повернула собі Адріанополь. Становище Болгарії стало дуже критичним. 31 липня 1913 р. було укладено перемир'я, а 10 серпня 1913 р. у Бухаресті підписано мир. За ним майже вся Македонія увійшла до складу Сербії і Греції. Болгарську Добруджу захопила Румунія. Більшу частину Фракії було повернуто Туреччині.

У результаті Балканських воєн значно збільшились території Сербії, Греції і Чорногорії. Розвал Балканського союзу став великим здобутком австро-угорської буржуазії. Країни Антанти зміцнили свої позиції в Сербії.

Внутрішньополітична обстановка в південнослов'янських землях Австро-Угорщини в результаті Балканських воєн значно загострилась. Австро-угорська буржуазія почала шукати приводу для розправи з непокірною Сербією. Після другої Балканської війни послаблена і деморалізована воєнними невдачами Болгарія перейшла до табору австро-німецького блоку. Румунія зблизилася з державами Антанти. Військова могутність Сербії посилилася завдяки тісним зв'язкам з Росією. Албанія продовжувала бути "яблуком незгоди" між Австро-Угорщиною та Італією, які втягнули країну в стан повного політичного розладу.

Балканські війни ще більше напружили міжнародну обстановку й загострили імперіалістичну боротьбу за світову гегемонію. Розмежувавши сили блокових і позаблокових держав, вони прискорили розв'язання Першої світової війни.

Отже, модернізація капіталізму і посилення нерівномірності економічного розвитку зумовили відповідний зміст міжнародних відносин, які були сфокусовані на формуванні військово-політичних союзів і розпалюванні монополістичними державами воєнних конфліктів за поділ і перерозподіл колоній і напівколоній.

Потреба звести до мінімуму можливість виникнення міжнародного конфлікту зумовила появу таких організацій як Інститут міжнародного права (1873 p.), Міжпарламентський союз (1887 р.) та Нобелівський комітет. У Лондоні відбувся перший мирний конгрес після тривалої підготовки з 1843 р. У Швейцарії, у Берні з 1891 р. став регулярно працювати Міжнародний комітет миру, координуючи діяльність національних комітетів та організовуючи міжнародні конференції, підтримуючи пацифізм.

З ініціативи російського царя Миколи П в Гаазі у 1899 р. та 1907 р. було скликано дві представницькі мирні конференції, на яких обговорювалися проблеми роззброєння, розв'язання міжнародних суперечок та правила війни на суходолі. Крім того, у 1900 р. було створено міжнародний суд, 1907 р. ухвалено Гаазькі конвенції. У 1908-1909 pp. у Лондоні зібралася міжнародна морська конференція.

Проте пацифізм не знайшов підтримки ні серед народів, ні серед політиків провідних держав. Державно-монополістичний капітал і його влада віддавали перевагу війні, а не миру, оскільки це становило їх природну суть і відповідало змісту модернізації.

13. Франко-російський союз 1891-93рр. Франко-російські переговори 1891- 1893 рр. і оформлення франко-російського військового альянсу.

Російський уряд без уповільнення зробило свої висновки з відмови уряду Капріві від поновлення договору перестраховки і зі спроб Німеччини зблизитися з Англією. Франція відтепер повинна була стати не тільки кредитором, а й союзником Російської імперій. Гірс, правда, в міру своїх сил гальмував зближення з Францією. Коли навесні 1891 французький уряд, отямившись від переляку, обгорнула його в 1887 р., поставило в Петербурзі питання про союз, воно спочатку отримало ухильну відповідь. Царському урядові скоро довелося про це пошкодувати: паризький Ротшильд тут же відмовив йому в черговому позику, раптом згадавши про долю своїх одновірців-євреїв в Російській імперії.

У військовому союзі Франція потребувала більше, ніж Росія. При цьому фінансову залежність царату від французького капіталу вона могла використовувати, щоб спонукати Росію зв'язати себе союзними зобов'язаннями. Не слід, однак, бачити в цій залежності єдину основу франко-російського союзу. Хоча й не так сильно, як Франція, але і царський уряд теж боялося залишитися ізольованим перед обличчям Німеччини. Особливо занепокоїлося воно після того, як 6 травня 1891 відбулося відновлення Троїстого - союзу, що супроводжувалося демонстраціями дружби між його учасниками і Англією.

У липні 1891 французький флот прибув з візитом до Кронштадта; при зустрічі ескадри цар Олександр III з непокритою головою прослухав "Марсельєзу". То було небаченим видовищем: самодержець всеросійський оголив голову при звуках революційного гімну.

Одночасно з Кронштадтської демонстрацією було укладено франко-російський консультативний пакт (самий термін, втім, у ту пору ще не вживався). Пакту була додана досить складна форма. 21 серпня 1891 Гірс послав російського посла в Парижі Моренгейму листа для передачі французькому міністру закордонних справ Рібо. Лист починалося з вказівки на причини, які найближчим чином викликали висновок франко-російської угоди. Гірс вказував на "положення, що створилося в Європі завдяки відкритому відновлення Троїстого союзу і більш-менш ймовірного приєднання Великобританії до політичним цілям, що переслідуються цим союзом". У листі далі констатувалося, що "у разі, якби світ виявився дійсно в небезпеці, і особливо в тому випадку, якщо б одна з двох сторін виявилася під загрозою нападу, обидві сторони погоджують домовитися про заходи, негайне і одночасне проведення яких опиниться в разі настання зазначених подій невідкладним для обох урядів". 27 серпня Рібо відповів листом на ім'я Моренгейма. У ньому він підтверджував згоду французького уряду з усіма положеннями Гірса і, крім того, ставив питання про переговори, які заздалегідь уточнили б характер передбачених цією угодою "заходів", по суті, Рібо пропонував висновок військової конвенції. Влітку 1892 р. до Петербурга приїхав заступник начальника французького генерального штабу. Під час його перебування в російській столиці військова конвенція була попередньо підписана представниками генеральних штабів. Після цього за наказом царя її текст був посланий на політичну апробацію міністру закордонних справ.

Гірс вважав, що обміну торішніми листами про взаємний консультацій цілком достатньо. Він поклав проект конвенції під сукно. У такому положенні справа залишалася до грудня 1893 Панамський скандал, який створив деяку нестійкість внутрішнього становища Франції, допомагав Гершом гальмувати оформлення військової конвенції.

Зрушити з мертвої точки справу франко-російського зближення допомогло німецький уряд. Воно вчинила по відношенню до Росії нові ворожі акти. Прагнучи завоювати для своєї промисловості російський ринок, воно явно хилило справу до митної війні. У 1893 р. така війна, зрештою, вибухнула. Митна війна повинна була сприяти економічному закабалення Росії німецьким капіталом. У тому ж році в Німеччині був прийнятий закон про новий значного посилення армії. У результаті в 1893 р, російська ескадра демонстративно віддала візит французькому флоту в Тулоні. 27 грудня 1893 Гірс був змушений повідомити французам, що Олександр III схвалив проект франко-російської військової конвенції.

Стаття 1 конвенції свідчила:

"Якщо Франція піддасться нападу Німеччини чи Італії, підтриманої Німеччиною, Росія застосує всі свої наявні сили для нападу на Німеччину.

Якщо Росія зазнає нападу Німеччини або Австрії, підтриманої Німеччиною, Франція застосує всі свої наявні сили для нападу на Німеччину ".

Стаття 2 встановлювала, що "в разі мобілізації сил Троїстого союзу або однієї з вхідних в нього держав Франція і Росія по вступі цієї звістки і не чекаючи ніякого попередньої угоди мобілізують негайно й одночасно всі свої сили і присунутий їх якомога ближче до своїх кордонів". Далі визначалося кількість військ, яке буде двинуто Росією і Францією проти Німеччини як найсильнішого члена ворожої угруповання. Французи дуже домагалися, щоб Росія поменше сил направляла на австрійський фронт. Для французів було дуже важливо, щоб якомога більша кількість російських військ було кинуто проти Німеччини. Це змусило б німецьке командування перекидати на схід свої війська з французького фронту. З апробацією військової конвенції франко-російський союз був остаточно оформлений.

Німецький уряд пожинало плоди свого віддалення від Росії. Страшною ціною розплачувалося воно за короткозорість і самовпевненість своєї дипломатії: розплатою з'явився франко-російський союз. Хоча угоди 1891 і 1893 рр.. і залишалися суворо секретними, але Кронштадт і Тулон досить ясно говорили про те, що відбувалося за лаштунками. Німеччина ускладнила відносини з Росією, але не добилася замість союзу з Англією.

Німецький уряд спробував було виправити свою сшибки і знову зблизитися з Росією. У 1894 р. митна війна закінчилася ув'язненням російсько-німецького торгового договору. Це почасти відкривало шлях і для нормалізації політичних відносин.

Потреба відновити необережно порушені нормальні відносини з Росією була тим сильнішою, що впливові капіталістичні кола Німеччини все рішучіше вимагали придбання великих колоній; це означало, що зовнішня політика Німеччини має вступити на антианглійський шлях. Небезпека одночасного відчуження і від Росії і від Англії була надто очевидна. За відновлення колишніх відносин з Росією агітував і опальний Бісмарк: він розгорнув енергійну боротьбу проти уряду Вільгельма II. Але франко-російський союз став вже фактом; усунути його Німеччина не могла.